Брати Капранови - Розмір має значення

Попри інтенсивну премедикацію, подальші події я пам’ятаю доволі кепсько. Хтось заснув на столі, хтось поліз битися і його вивели геть закривавленим. Здається навіть, він намагався битися зі мною.

Прийшов до тями у своїй кімнаті. Як трапив до неї, залишалося загадкою, і я вирішив не мучити себе роздумами, а просто скинув чоботи та завалився спати не роздягаючись. Дасть Бог день - розберемося.

І Бог таки дав.

Прокинувся я від доволі грубого штурхання в плече. Над ліжком схилилося двоє у формі Комітету Галактичної Безпеки.

- Вас заарештовано. Підводьтеся, - сказав той, що трусив моє плече.

- За що? - тільки й зміг спитати я.

Він посміхнувся, здається, навіть трохи лагідно.

- Стаття п’ятдесят восьма. Шпигунство на користь іноземної держави.

Абсолютно нічого не розуміючи, я сів на ліжку і спробував намацати ногами взуття. Добре, що я вчора не роздягнувся, бо зараз ні за що не втрапив би в рукави сорочки.

А так - раз-два, і готово.

Проте не знаю, як там щодо рукавів, а в наручники мої руки трапили впевнено, немовби самі собою. Пластиковий зашморг в одну мить оповив зап’ястки.

- Уперед! - не зовсім ввічливо скомандував старший кагебіст.

Я похитнувся, але все ж таки виконав його команду.

«Здається, Мамаю, ти попався», - повідомив мій отруєний мозок, начебто і без нього це не було зрозуміло.

За що люблю буцегарні - там швидко тверезішаєш. Принаймні в камері, куди кинули мене, стояв такий холод, що мимоволі організм струсився та почав виринати з безодні. Клята водка, з чого ж вони її женуть?

Годинник показував п’яту ранку. Самий час приходити до тями. Я зміряв кроками камеру, що аж надто нагадувала мою кімнату в бараці шишкарів. Єдина відмінність - тут було холодніше і не набридали сусіди, бо нари зверху порожніли смугастими матрацами. А решта - просто копія. Отож виходить, що я навіть виграв при такому переселенні, бо тутешній клімат сприяє роботі мозку, а відсутність колег поруч дозволяє не розпорошувати увагу. І ось настав слушний час, аби ретельно проаналізувати все та знайти момент, на якому міг засипатися.

Давай, тепер уже двічі злочинець, потрошку оклигуй та починай думати своєю хворою головою.

У куточку зі стіни стирчав кран, і з нього я напився крижаної води та обмив обличчя. Це трохи допомогло.

Почнемо від самого початку. Легенда.

Легенда моя була майже бездоганною. Скоївши невеличкий злочин, - а в моєму випадку це було порушення правил дорожнього руху, - громадянин Мамай знехтував судовою повісткою і в такий спосіб перетворився на кримінального злочинця, який за українськими законами міг розраховувати на тримісячне ув’язнення. Усі документи були справжніми, і суддя виписав справжнісінький ордер на розшук. Рішення тікати до Сибіру для дрібного злочинця не було дивним - адже відповідно до міжнародної практики зміна країни на гіршу з точки зору клімату та життєвих умов прирівнювалася до добровільного покарання. А це у свою чергу означало, що міжнародний ордер на мій розшук тут, у тайзі, не діє і три своїх місяці я міг би спокійно працювати, не страхаючись, що одного чудового ранку мене візьмуть за дупу. Не страхаючись, власне, того самого, що зараз зі мною сталося - наручники, кагебісти, камера. Приємний фінал.

Ні, стоп, давай не будемо сходити на манівці. Сталося, то й сталося. Треба шукати причину.

Де могла прогоріти така легенда? Ніде, бо й легендою насправді не була. Так, сторінкою біографії - не більше.

Чому громадянин Мамай вибрав роботу вільнонайманого шишкаря саме у цьому виправному закладі №14840? Насправді тому, що саме ці, під трафарет нафарбовані цифри красувалися на мішках із сировиною в Ізраїлі. Але хто про це міг знати? Ніхто. А тому злочинець Мамай прийшов до місцевого відділу кадрів за вицвілим оголошенням на стовпі. І стовп цей, і оголошення я теж міг пред’явити.

Далі. Як іще можна було спалитися? В речах, залишених у бараку, знайшли специфічне шпигунське обладнання? Ні в якому разі. Я знав, куди їхав. Знав, що Сурґут є вотчиною Комітету Галактичної Безпеки, скорочено КГБ, а тому не мав із собою навіть нитки, яка могла б скомпрометувати чесного кримінального злочинця Мамая. Я поїхав, покладаючись тільки і виключно на свою голову та руки. До речі, руки. Можливо, відбитки пальців десь засвітилися? Теж навряд чи. Я не залишаю відбитків без потреби, це для суперагента поганий тон.

Висновок напрошувався сам собою - засвітитись я не міг. Хіба що впізнав якийсь давній клієнт, який випадково опинився тут. Я спробував перебрати в голові такі можливості, але швидко переконався, що і з цим усе чисто. Взагалі агент Мамай був чистим з усіх боків, тільки зараз чомусь сидів на сурґутських нарах за звинуваченням у шпигунстві. А може, це превентивний захід? Може, в наших стосунках з Росією знову настав період полювання на відьом? Ця версія була найвірогіднішою, проте не влаштовувала мене категорично. Я приїхав сюди у важливій справі і не дозволю мати себе за випадкову жертву ускладнення зовнішніх стосунків. Моя мета - пройти вздовж всього ланцюга виготовлення клятої добавки у цьому ІТУ 14840 від збирання кедрових горіхів аж до завершення переробки. І я досягну цієї мети, чого б це не коштувало.

У таких роздумах минуло годин зо п’ять, і за цей час, на жаль, нічого конструктивного вигадати не вдалося. Знову й знову я доходив висновку, що засипатися не міг, і знову озирався на спартанську обстановку місцевої тюрми. Можна вірити висновкам, а можна - власним очам. Вибір за мною. Єдине досягнення - за цей час вдалося остаточно потверезішати. Все-таки зусилля УГСівських медиків не були даремними: я прочумався без особливих зусиль, хоч до смертельної дози, наскільки пам’ятаю, залишалося зовсім небагато.

Годинник показував уже пів на десяту, проте мене все ще ніхто не турбував. Навіть сніданок не принесли, хоч мушу зауважити, зараз це було зовсім не актуально. Видно, з правами ув’язнених в Росії, як завжди, є проблеми.

І щойно я так подумав, у дверях загриміли ключі. Невже місцева адміністрація намагається спростувати наклепи на національну пенітенціарну систему, хай їй чорт?

Однак сніданком навіть не пахло. На порозі стояв молодик у кагебістській формі.

- В’язень Мамай! - звернувся він до мене.

- Протестую, - категорично заявив я. - Поки мені не пред’явлено звинувачення - а навряд чи ранішній візит ваших колег може вважатися повноцінним юридичним актом - так от, поки я не побачу звинувачення, я відмовляюся визнавати це ув’язнення законним.

Кагебіст байдуже вислухав мою тираду.

- На вихід, - сказав він.

- З речами? - уточнив я, хоч ніяких речей із собою не мав, бо просто забувся про них під враженням арешту та великої кількості неякісного алкоголю.