Галина Вдовиченко - Пів’яблука

I пiшла до телефону.

- Луїзо, де ти є?… А коли звiльнишся? Я можу за годину пiд’їхати до пам’ятника Шевченку.

Недарма щось тривожне у голосi Луїзи не давало їй спокою. З першого ж погляду на подругу стало зрозумiло, що та у глибокому мiнорi. Хоча одягнута, як завжди, з цiкавинкою - уся у приємнiй сiро-рожевiй гамi. Але на цю її особливiсть жоднi негаразди не здатнi вплинути.

Проблема Луїзи вискочила з екрану монiтора. Побачила у домашньому комп’ютерi Коня папку пiд назвою Olga. Вiдкрила її, а там фотографiї, на яких щасливий Кiнь поруч з якоюсь усмiхненою жiнкою. Або ця жiнка сама, без нього, але зрозумiло, що фотографував вiн. Луїза вже бачила цю жiнку ранiше. Її фото стоїть у нього на кухнi на поличцi у рамцi. Луїза вирiшила, що це колишня дружина. Тому навiть не запитала, хто це, лише щось шкрябнуло в душi: розлучився, а портрет не ховає. Але, виявляється, це була не дружина. Дружина називалася Марiя, Кiнь колись згадав її iм’я, i Луїза запам’ятала. А файл у комп’ютерi називався Olga. Хто така Ольга?

- Хто ця жiнка? Дружина? - запитала Луїза, знаючи вже, що не дружина.

- Нi, це - Ольга, - вiдповiв Кiнь.

Луїза чекала пояснень, але їх не було. У кiмнатi панувала мовчанка.

- Я кохав її, - сказав Кiнь. - Ти копирсалася у моєму компi?

Що вразило її бiльше: «кохав» чи «копирсалася»?

- Що ти собi дозволяєш? - вибухнула вона.

- Експериментальний кролик може собi дозволити усе!

Вони посварилися. Луїза не залишилася того вечора у нього. Вiн не зателефонував i не прийшов до неї наступного дня…

У Галi перевернулася душа, коли вона побачила, як по щоках подруги побiгли сльози.

- А що ти робила в його комп’ютерi?

- Вiн сам сказав, аби я подивилася поштову скриньку - нам мали надiслати запрошення на фестиваль… Ну, а мене занесло у фотопапки. Побачила жiноче iм’я… А ти що, змогла б у такiй ситуацiї втриматися i не вiдкрити цей файл?

Галя уявила себе перед комп’ютером Вiктора…

- Звiсно, вiдкрила б! Кожна жiнка, мабуть, вчинила б так само. Проклинаючи згодом свою цiкавiсть. Дуже висока ймовiрнiсть нарватися на сюрприз. Але у твоєму випадку, що сталося жахливого? Нiчого. Зазирнула у його минуле. Пусте!

- Яке пусте?! Вiн дав менi зрозумiти, аби я не пхалася на його територiю, що це мене не стосується. I то якими словами! «Копирсалася»! Нiби у кишенях або у бруднiй бiлизнi!

Повернувши за рiг, вони опинилися перед вуличним кафе - столики пiд лапатими парасольками стояли мало не на тротуарi за ажурною металевою огорожею посеред весняної сонячної вулицi.

Через хвилину Галя вже замовляла офiцiантовi каву з мигдальними тiстечками. А Луїза, вмощуючись у плетеному крiслi бiля столику, додала:

- Ужгородського коньяку, два по п’ятдесят.

Дiстала шкiряний футляр зi своєю забавкою - маленькою люлькою на довгiй нiжцi, пакет початого тютюну та сiрники. Протерла нутро файки коньяком, набила її запашним куривом, неспiшно розпалила, затягнулася i з задоволенням випустила дим. За її рухами хотiлося спостерiгати, не вiдводячи погляду. Над столиками розлiгся благородний аромат.

- Менi вже так багато не вдалося у моєму життi, Галко. I знову щось не те виходить.

- Бiйся Бога! Що тобi не вдалося? Роботу маєш, любиш її, грошi заробляєш пристойнi, маєш цiкавi плани…

- Я про iнше.

- Про людей, якi поруч? Теж не гнiви Бога. А свого чоловiка можна усе життя шукати. Помилятися, шукати, помилятися знову, але однаково шукати.

- У тому то й рiч, що це вiн. Я вже знайшла його. Тiльки щось подумаю - вiн це каже. Або вiн щось почне говорити - я закiнчую. Чи навпаки, несподiване щось бовкне або неочiкуване втне i я ще бiльше переконуюся - це той, кого чекала. Менi подобається, як вiн пахне, як їсть, люблю слухати, як вiн ходить по квартирi, як плюскається у ваннi. Ми смiємося разом, регочемо як пiдлiтки, розумiєш? Я хочу бути з ним. I я йому теж потрiбна. Менi навiть говорити про це не треба, я й без слiв усе бачу. Розумiєш?… Але тепер чомусь так холодно, так байдуже поставив мене на мiсце. Не надто пхайся, мовляв, у чуже життя…

- Це з твоєї точки зору. А з чоловiчої дзвiницi ваша суперечка виглядає, мабуть, так…

Галя пiднесла до губ широкий опецькуватий келих, зробила маленький ковток. Луїза грiла свiй коньяк у долонях, не поспiшала пити.

- Ставлю себе подумки на мiсце чоловiка, - вела Галя. - I розумiю, що вiн не збирався приховувати вiд тебе цю iнформацiю. Просто вашi стосунки ще не дозрiли до такої розмови. Або моменту вiдповiдного не трапилося. А тут ти починаєш гнати коней, розпитуєш, слiдство ведеш зi стурбовано-трагiчним виразом обличчя. Кому це сподобається?

- Чому зi стурбовано-трагiчним?

- А що - з безтурботно-веселим? Та ще й пiсля пiдступного з його точки зору вторгнення у його особистi фотофайли. Чоловiки такi речi сприймають як вiдверте зазiхання на їх свободу. Як намагання жiнки встановити над ними контроль. А ти ж хiба цього прагнула? Тобi ж потрiбна вiдвертiсть та щирiсть у стосунках… Тому у таких розмовах важливi жiночi iнтонацiї, найдрiбнiшi нюанси, здатнiсть вiдчувати момент. А також iнтуїцiя - чи варто продовжувати розмову зараз, чи вiдкласти її без образ на потiм. От побачиш, вiн сам усе розповiсть, прийде час. Не пiдганяй його i не ставай у позу ображеної квочки.

- Ображеної квочки?…

- Ну… Вiдвернутися вiд нього i робити вигляд, що ти страшенно переймаєшся iншими речами: порпаєшся у пилюцi, трясеш гребенем, шукаєш хробакiв…

- Ну добре. А раптом вiн її i далi любить?

- Звичайно, що любить. Якась частка чоловiчої душi завжди кохатиме жiнку з минулого. Кожне попереднє кохання не минає безслiдно. А ти сподiвалася зустрiти чоловiка без минулого? Навiть уперше закохуючись по-справжньому, ми вже маємо за собою досвiд бодай дитсадiвських кохань. Замiсть безпричинних страждань направила б зусилля на те, аби стати його… великим коханням. Саме так. Хоча й трохи пафосно. I взагалi, Луїзо, де твоя природна легкiсть? Звiдки викотилася ця важка артилерiя на любовному фронтi?

- Сама не знаю, чому на нього так серйозно реагую. Занадто серйозно. Будь-яка дрiбниця має шалене значення.

- Дивись, не зiпсуй усе. Чоловiки надмiрної серйозностi у цих справах не люблять. Наша зброя - здорова доза пофiгiзму, iронiї, легкостi, гри. Що занадто серйозне - смiшне. А у чоловiкiв серйозне там, де гра.

Неподалiк рiзко пригальмувала маршрутка, миттєво вiдреагувавши на помах руки хлопця з заплiчником за спиною. Вiн пiдсадив на пiднiжку свою юну супутницю, легко застрибнув у салон. А дверi не спiшили зачинятися. Водiй чекав жiнку, яка добiгала до маршрутки з тривожним виразом обличчя, незграбна, зосереджена на процесi - наздогнати i не зашпортатися. Зняти її на вiдео у цю хвилину i показати згодом цi кадри, не повiрить, що це вона.

Жiнка, що наздоганяє громадський транспорт або, спiзнюючись на роботу, стрiмко долає останнi метри до входу в офiс, подiбна на корову, що спiшить до води: пiдбiгла пiдтюпцем, перейшла на рвучку ходу, знову зiрвалася на бiг. Голова трохи нахилена на бiк, дрiботить по асфальту «ратицями»*-пiдборами з таким зосередженим виразом обличчя, аж шкода її стає. Шкода, бо вона порушує Закон краси. I за це неодмiнно дiстане догану. Її побачать i запам’ятають недостойну картину. I можливо, побачить не випадковий спостерiгач, а потенцiйний Обранець, але так i не зрозумiє, що це - Вона, а Вона у поквапi не зверне уваги на Нього. А згодом матиме сiрий настрiй i не розумiтиме, вiд чого. Що таке? Чому?… А не бiгай у ранковi панiчнi хвилини за маршруткою, не дозволяй собi карикатурно метушитися i побачиш, нiчого жахливого не станеться. Начальник прийде ще пiзнiше. Твоєї непунктуальностi нiхто не помiтить. А якщо станеться те, чого ти так боялася, якщо вибухне скандал i на стiл шефа ляже заява на звiльнення i вiн її пiдпише, то згодом з’ясується, що це було доленосне спiзнення, щасливий збiг обставин, початок нового життя. Такою буде тобi, жiнко, вiдзнака вiд свiтової гармонiї за вiрнiсть красi. Тож не бiйся пропустити маршрутку! Не переслiдуй її так панiчно i приречено! Твоя маршрутка наступна.