Галина Вдовиченко - Пів’яблука

Про те, що давня iсторiя засiла Соньцi у пам’ятi, Iрина нiколи б i не здогадалася, якби через кiлька рокiв та їй сама про це не розповiла.

- Сонько, я вже усвiдомила свою помилку. Скiльки ще будеш менi про це нагадувати? Я ж не починаю нудiти, чому ти знову не попрасувала бiлизну. Хоча пiдстави є.

- Ти ж сама своїм дiвчатам казала, що не прасуєш, коли не маєш бажання. I спокiйно лягаєш спати, коли у кiмнатi височить гора непрасованих лахiв. А потiм, коли маєш настрiй, вернеш гори* за годину. I у мене так само. Чому ми маємо бути, як усi? Людина керує побутом, а не побут людиною.

- Не пам’ятаю, аби я таке казала.

- Про побут i людину? Це мiй вислiв. Але змiст такий самий. А що ви з Луїзою про яблуко перешiптувалися? Про це, дерев’яне, що на поличцi.

- Скажу, тiльки ти - нi пари з вуст*.

- Мене достатньо просто попередити. Я своїх не здаю. То що воно, потаємнi бажання виконує?…

Кiнь знову засiв у казино. Другий день не бачив свiтла Божого, не вiдчував голоду i часу, лише пив, хмелiв i чим далi, тим бiльше входив у раж. Уже виграв майже п’ятдесят тисяч, але не мiг зупинитися. Грошi самi йшли до рук.

Отямившись вiд новини, Луїза пiшла у наступ. У глибинi душi вона навiть чекала рецидиву. Яка ж то хвороба без рецидиву? Була готова до нього.

Вирушила у ненависне мiсце з гладко зачесаним у низький вузол волоссям, у дiловому костюмi, без жодних прикрас - синя панчоха, та й годi. Обслуговуючий персонал був з iншої змiни - жодного знайомого обличчя. Перед входом мовчки показала охоронi паспорт, зайшла у середину. Там було занадто тепло i, скинувши жакет, з лiнивою грацiєю кiшки рушила до знайомого столу. Спину Коня вона упiзнала здалеку. По дорозi - якi люди! - зустрiлася поглядом з власником мережi швидкого харчування «Смаколики». Вчора вони обговорювали умови спонсорства телепрограми. А зараз вiн здивовано не зводив очей з Луїзи та надпису на її топi. Лисий чоловiк, що сидiв з ним поруч, теж. Вона усмiхнулася у їхнiй бiк, не зрозумiло кому конкретно, i, наблизившись до Коня, сперлася на його спину, поклавши руки на широкi плечi. Вiн озирнувся, побачив Луїзу i його обличчя розпливлося у широкiй посмiшцi. Був у весело-нервовому настрої, його мало не трусило вiд пiднесення: стосики фiшок височiли бiля його лiктя. Але очi червонi, обличчя сiре. Вона вiдступила на крок i вiн побачив яскравий надпис. На чорному тлi Луїзиного топу била по очах аплiкацiя з квiтчастого шовку: кiлька лiтер i висока квiтка на довгому стеблi посерединi слова: «Вiд(квiтка)бися, сКАЗИНО!»

Парканне слово на грудях Луїзи справило на нього таке ж враження, як неусвiдомлене «бл…дь!», яке злетiло з губ його п’ятирiчної Наталки рокiв з двадцять тому. Вiн привiв тодi доньку на дитяче новорiчне свято у центр профспiлок. Натка у костюмi снiжинки чемно дочекалася своєї черги до мiкрофону i нарештi опинилася бiля Дiда Мороза, який вже запустив руку у червоний мiшок за подарунком для неї. «Моя!» - гордовито кивнув Кiнь своїм колегам. Дiвчинка витягнула тонку шийку, набрала повiтря у легенi. Але у цей момент хтось з дiтей штовхнув на неї двох хлопчикiв-зайчикiв. I розчулений тато разом з усiм залом почув пiдсилений мiкрофоном вигук дiвчинки…

Наталка, вже доросла замiжня жiнка, взагалi не вживала брутальних слiв. Вiд Луїзи вiн теж їх не чув. Те, що нiколи не злiтало з її вуст, особливо дико i виклично читалося на рiвнi її серця.

Кiнь мовчки розвернувся до столу - повернувся у гру, накривши рукою на своєму плечi руку Луїзи.

Вона чекала.

Через кiлька хвилин вiн згрiб свої фiшки й пiдвiвся. Вiдiйшов ненадовго до вiконечка, повернувся з п’ятьма пачками купюр, розсував їх по кишенях, а потiм взяв руку Луїзи, просунув собi попiд руку i повiв до виходу.

- …У Монако, - Луїза заговорила так, нiби вони щойно повернулися до того, на чому нещодавно зупинилися у розмовi, - дозволено грати у казино лише iноземцям. Мешканцям Монако вхiд туди суворо заборонено. Уявляєш, як дбають про своїх?… - запитала вона.

- Симпатична майка у тебе, - вiдповiв Кiнь. - Але трохи недоречна до обстановки. I тобi, Лу, зовсiм не личить.

Луїза усмiхалася.

Потенцiйний (до нинiшнього вечора) спонсор телепрограми «Потвора» з цiкавiстю провiв очима дивну пару до самих дверей.

Галя оформила вiдпустку i першi три днi працювала за ноутбуком вдома. Але швидко збагнула, що так справи не пiдуть, у таких умовах книга буде написана хiба через десять рокiв. Удома на очi постiйно потрапляла якась робота, хлопцi просили їсти, стоси брудного посуду ненадовго зникали i знову виростали у раковинi. Писати вдавалося уривками. Щойно справа пiде, як то одне вiдволiкає, то iнше.

- Галко, давай до нас. Пропоную спокiй i гостьову кiмнату у пiддашшi. Перебирайся хоч на всю вiдпустку, - запропонувала Магда.

- На три днi, - погодилася Галя.

Вiктор на прощання ображено запитав дружину:

- Що ти залишаєш нам їсти?

- Уявiть собi, що ви у походi, в горах, без мене, - роздратовано вiдповiла Галя. - Такий екстремально-експериментальний похiд на виживання.

Побут чiплявся за неї реп’яхами, не вiдпускав на свободу. Нiчого, не пропадуть. Скiльки можна дорослих чоловiкiв бавити? Майбутнi невiстки не подякують за безпомiчних маминих синочкiв. Та й хлопцi, призвичаєнi до жiночої опiки, навряд чи почуватимуться впевнено у сiмейному життi. Як не навчила з дитинства побутовiй самостiйностi, то варто хоч зараз спробувати.

…З прочиненого вiкна мансарди у «Зубрiвцi» було чути, як Магда заколисує дiтей у садочку. З кухнi линув тихенький брязкiт горняток - мама Магди мила посуд. Стежкою до ворiт йшов Iгор (напередоднi ввечерi вiн припер нагору до Галi своє нове творiння - столик пiд ноутбук) i впiвголоса говорив по телефону: «Чому це має вплинути на вiдвiдуванiсть форуму? Не бачу зв’язку…» Вiд густої кучми* рудих чорнобривцiв на пiдвiконнi йшов гiркуватий аромат клумби з дитинства. Магдина мама з цими квiтами робила екзотичнi канапки: композицiю на хлiбi зверху прикрашала пелюстками чорнобривцiв. Приправа виходила смачнюча…

У мансарднiй кiмнатi Куричiв справи у Галi пiшли швидше. Тут вона, занурившись у роботу, втрачала вiдчуття часу. Вiдчувши голод, пошукала поглядом мобiлку, й очам не повiрила. Час, що висвiтився на екранi, показував - минуло чотири години. А вона думала, що хвилин сорок.

Спустилася на кухню.

На столi лежала записка: «Ми у полiклiнiцi на оглядi. Борщ на плитi. Решта - у холодильнику, на вибiр». Галя зробила собi двi канапки, зварила кави i пiднялася до себе.

Її чекав герой майбутньої книги - молодий талановитий скульптор Георг Пiльзе. Вiн був iталiйцем по батьковi i нiмцем по матерi, народився у пiвденнiй Нiмеччинi у багатодiтнiй сiм’ї. Його вирiзанi з дерева херувими нагадували молодших братiв та прикрашали iнтер’єри вже кiлькох бюргерських будинкiв. Заможнi мiстяни ставали у чергу до нього, замовляючи рiзьбленi орнаменти з фiгурками людей. Це були пiдпорки до балок, вони крiпилися до стiни та стелi в оселях. Георг вдосконалював своє вмiння, жадiбно опановував секрети ремiсництва, яких вчив його старий майстер-учитель.