Галина Вдовиченко - Пів’яблука

- Нiколи б не змогла так поводитися з чоловiком, - заговорила Галя, - Вона ж бiля нього, як мама. Хоча, може його саме це й влаштовує… У кожнiй сiм’ї - свої мухи. Колись я думала, що наш шлюб з Вiктором ненадовго, а потiм, через рокiв п’ятнадцять, зрозумiла, що ми залишаємося разом, мабуть, тiльки через одну причину. Не контролюємо одне одного, не тримаємо бiля себе насильно, даємо одне одному свободу. Я б довго не витримала, якби щовечора чоловiк заводив одне й те саме: де була? з ким спiлкувалася? Та i я не чiпляюся до нього: «Знову зiбрався до Петра у карти грати? Не набридло?». I не телефоную по кiлька разiв на день: «Де ти?», «Чий там голос поруч?» Багато речей, через якi жiнки влаштовують iстерики, сприймаю спокiйно…

- Як вчора, - нагадала Iрина.

- Я ж не кажу, що ми не сваримося! - погодилася Галя. - Якщо мене щось справдi виводить з себе, я себе не стримую… Як вчора. Iнодi Вiктор мене бiсить так, що, здається, вбила б. Але через дрiбницi не смикаю. Не пиляю, як бензопила «Дружба». Хоча… Трохи бiльше б уваги вiд нього не зашкодило…

- А я думаю, чоловiковi треба говорити про те, що тебе не влаштовує, - сказала Магда. - Усi проблеми варто проговорювати, особливо дрiбнi, бо вони накопичуються i врештi-решт стають вирiшальними. А натяки не допомагають, чоловiки їх не розумiють.

- Припини, - вiдмахнулася Галя. - Хоч натяками, хоч прямим текстом, а чоловiк перевихованню не пiддається. Безнадiйна справа. Який є, таким i сприймай або вiдразу розбiгайтеся.

- Чому? Ми усi одне на одного впливаємо, - наполягала Магда. - Тiльки слiд зрозумiти, чому вiн робить саме так, i поговорити з ним чесно i вiдверто. От Вiктор… Якщо йому сказати: «Як твоя Галка смачно пече!», вiн мовчки втовче пiвпляцка*, i на тому крапка. Не словом, а дiлом оцiнить. Проте якщо солодке не вдалося, розповiсть про це усiм: «Галка вчора таке чудо спекла… Мало зуби не поламав». Ми вже до цього звикли, а стороннiй людинi дивно: що то, мовляв, за стосунки? Що то за ставлення до жiнки? А знаєте чому вiн так робить?

- Та ж характер має - не приведи Господи…

- Пояснюю. Тим бiльше, що вiн i сам, мабуть, цього не усвiдомлює. Знаєте, що це?… Забобони! Вiдголоски стародавнiх марновiрних уявлень. Як у нас, на Захiднiй Українi, кажуть про немовля, зазираючи у вiзочок: «Тьху, яке погане! Тьху, яке паскудне!» Захищають його фразами-перевертнями. I Вiктор уникає хвалити Галку. Зауважте, пiдсвiдомо уникає, тому що боїться втратити те, що має… I це хороше бажання виливається у таку викривлену форму. Ну що смiшного кажу? Ото дурепи…

- Та ми не над суттю смiємося, а над тим, як ти це говориш! - усмiхалися подруги.

- Та я, дiвчата, й сама усi цi сюсi-пусi не люблю… - не зовсiм переконливо зауважила Галя. - «Зая», «сонечко», «ластiвко»… Нi. Це не для мене.

- А я люблю, - не заспокоювалася бадьора нинi на язик Магда. - Люблю, коли двоє за руки тримаються, коли влаштовують собi вечерi при свiчках. Запитують: «Ну як у тебе день минув?», «Втомилася?»… Подобається, коли Iгор телефонує менi серед дня з усiлякими дрiбницями… Навiть, якщо у мене часу немає з ним говорити.

- Та що ти порiвнюєш? Ви - особливий випадок. Таких пар - одна на сотню або й на тисячу. Покажи менi жiнку, яка за двадцять п’ять рокiв подружнього життя нi на кого iншого, крiм свого чоловiка, навiть оком не накинула. Ти унiкум, Магдо.

- А ви впевненi, що все про мене знаєте? - запитала Магда таким тоном, що за столом запала тиша.

За сусiднiм столиком, вiдповiдно до надзвичайностi моменту, впало на пiдлогу i дзвiнко розлетiлося на друзки керамiчне горнятко iз залишками кави.

Магда вiдвернулася до вiкна, по якому стiкали краплi дощу… Вiд її веселого пiднесення не залишилося i слiду. Подруги затамували подих, перезирнулися: що вiдбувається?

I Магда не витримала. Пирскнула зi смiху.

- Повiрили?… А коли повiрили? Щойно?… Чи кiлька секунд тому? - веселою скоромовкою з’ясовувала вона. - «Магдо, за двадцять п’ять рокiв подружнього життя…», - дуже вдало зимiтувала вона iнтонацiї Галi, - «Нi з ким, нiде, нiколи…» Якi три пари очей! З яким подивом! Дивилися на мене! Де мiй фотоапарат? Краща картина тижня!!!

- Луїзо, а ти чого мовчиш? - смикнула Галя мовчазну Луїзу.

- Галко, ну ти, стрiлочник, як завжди! - озвалася подруга. - Як щось не по тобi - гоп, i перевела стрiлки на iншу колiю. А я сиджу, мовчу i чекаю, коли мене запитають: чого мовчиш, Луїзо?… Може є на те пiдстави, Луїзо?…

Вона усмiхнулася i, побачивши цю промовисту посмiшку, на неї дружньо насiли iз запитаннями. У нас тут, мовляв, пiд носом щось вiдбувається, а ми нiчого не знаємо. Говори, подруго!

I Луїза розповiла iсторiю про те, як кiлька днiв тому у її квартирi проводка не витримала напруги.

Вранцi перед роботою зникло свiтло у передпокої, на кухнi, у ваннiй. Навiть кави не вдалося попити: електрочайник прикипiв вилкою до розетки. «Чого сумна-невесела?» - запитав у лiфтi Кiнь, коли вони пiднiмалися у редакцiю, i вона несподiвано для себе пожалiлася йому на побутовi вiйни мiсцевого значення i на свою чергову поразку у цьому вiчному двобої. Ввечерi вiн приїхав до неї, оглянув обсяг робiт, i вже через десять хвилин дзвонив сусiдовi у дверi, щоб позичити iнструмент. Полагодив розетку, повернув свiтло у хату, ще й зробив так, аби у бачку не шумiла вода. Луїза спостерiгала, як вiн впевнено з усiм вправляється - без жодного зайвого руху. У її помешканнi немов би вiдбувалося захоплююче шоу Девiда Копперфiлда, i вона не в змозi була вiдвести погляд вiд рук фокусника. Їй згадався Степан, з яким у неї так нiчого путнього й не вийшло: вiн почувався у гостях як вдома, iз задоволенням влаштовувався на її диванi з пультом вiд телевiзора у руцi i не помiчав анi розетку з оголеними дротами, що звисала зi стiни над головою, анi торшер, у якому постiйно блимали i перегоряли лампочки.

- I що? - слухачки забажали продовження.

- Нiчого, - поставила крапку Луїза.

- Не хочеш поки що говорити - не говори, - пiдтримала Магда, якiй дуже хотiлося дiзнатися, чим усе вчора закiнчилося.

- Найсексуальнiший вигляд, скажу я вам, - вирiшила дещо додати Луїза, - має чоловiк з викруткою чи молотком у руках, захоплений прибиванням полички або ремонтом проводки. Нiчого не можу зi собою зробити, дiвчата: як побачу хлопа, який вправно цвях у стiнку забиває, вiдразу ж накриває хвиля захоплення.

- Це тому, - пояснила Магда, - що для тебе побутовi проблеми - вища математика. Вони тебе паралiзують. Пам’ятаєш, як ти ремонт ледве пережила?…

Магда сьогоднi була в ударi, майже не замовкала. Iрина ж переважно мовчала й слухала, iз задоволенням перебуваючи у режимi споглядання. Думала, слухаючи Луїзу з Магдою, що з подругами навiть розмови про дрiбницi життя видаються цiкавими. Думка про марнування часу може виникнути на важливiй нарадi, у черзi пiд кабiнетом чиновника або на батькiвських зборах у школi - тiльки не пiд час захоплюючих теревенiв нi про що з найближчими товаришками. Поспiлкуєшся години пiвтори-двi з тими, хто пiдходить тобi на молекулярному рiвнi, i настрiй полiпшується, на душi розвиднюється. Кращого сеансу групового психологiчного розвантаження годi й придумати.