Тарас Шевченко - КОБЗАР

Ц и г а н

Всі поснули.

В і д ь м а

Бо щоб не почули Мого слова. Страшно буде. І ти, старий друже, Злякаєшся, як вимовлю… Чи тобі байдуже? Наталоньку! Дитя своє! Ірод нечестивий!.. Занапастив… А до того Посилає в Київ Мене, бачиш, молитися. Я, дурна, й ходила, І молилась… Ні, цигане, Я марно молилась. Чи в вас єсть бог який-небудь? В нас його немає… Пани вкрали та в шкатулі У себе й ховають.

Вертаюся із Києва - Замкнуті покої. Він узяв її з собою Та й поїхав з нею, З Наталею… Чи чуєш ти? І остриг, проклятий, Дитя своє. Полетіла Я його шукати В Волощину. Та й шукаю, Совою літаю Над байраками. Та діток, Діточок шукаю, і Наталоньку!.. Ні, ні, ні, ні! Я шукаю пана. Розірву!.. Возьміть до себе І мене, цигане. Я медведя водитиму, А як найду ката, То й спущу його на його. Отойді, проклятий!.. Ні, не спущу. Сама його Загризу… Чи чуєш? Одружимось, моє серце, Я й досі дівую. А сина вже оженила, А дочка й так буде. Лазитиме попідтинню, Поки найдуть люде Неживою. Чи ти бачив? Там такий хороший Мій син Іван… Ух, холодно! Позич мені грошей: Намиста доброго куплю Та й тебе повішу, А сама піду додому… Дивись: миша, миша Несе у Київ мишенят. Не донесеш, утопиш десь, Або пан одніме. Чи я найду моїх діток, Чи так і загину? -

Та й замовкла, мов заснула. Цигане вставали, Розбирали шатро своє, В дорогу рушали, Та й рушили. Пішли степом. І вона, небога Безталанна, встала мовчки, І нібито богу Нишком собі помолилась, Та й пошкандибала За циганами. І тихо, Тихенько співала:

«Кажуть люде, що суд буде, А суду не буде. Бо вже мене осудили На сім світі люде».

Із-за Дністра пішли цигане І на Волинь, і на Украйну.

За селом село минали, В городи ходили І марою за собою Приблуду водили. І співала, й танцювала, Не пила й не їла… Неначе смерть з циганами По селах ходила. Потім разом схаменулась, Стала їсти, й пити, І ховатись за шатрами, І богу молитись. Щось таке їй поробила Стара Маріула. Якимсь зіллям напувала, То воно й минулось. Потім її стала вчити І лікарювати, Які трави, що од чого, І де їх шукати. Як сушити, як варити… Всьому, всьому вчила Мар іуда. А та вчилась Та богу молилась. Минуло літо, уже й друге, І трете настало; Уже прийшли в Україну - Жаль їй чогось стало? Поклонилась Маріулі За науку в ноги, Попрощалась з циганами, Помолилась богу; Та й пішла собі, небога, На свою країну. «Вернусь,- каже,- хоч погляну На дочку, на сина». Не довелось. Пан вернувся, Покинув Наталю В Московщині. А ти її За Дністром шукала. Сина Йвана молодого Оддали в солдати За те, що ти не навчила Панів шанувати.

До кого ж ти прихилишся? Нікого немає!.. До людей хились, небого, Люде привітають.

Пан, вернувшись, занедужав, Стогне, пропадає. А вона набрала зілля Та пішла в палати Лічить його, помагати, А не проклинати. Не помогла болящому, Бо не допустили. А як умер, то за його Богу помолилась. І жила собі святою, Дівчат научала, Щоб з панами не кохались, Людей не цурались. «А то бог вас покарає, А ще гірше люде; Люде горді, неправедні, Своїм судом судять»,- Отак вона научала, Болящих лічила, А з убогим остатньою Крихтою ділилась. Люде добрі і розумні Добре її знали, А все-таки покриткою І відьмою звали.

[Седнев, 1847, марта 7] - 1858, марта 6, [Нижній Новгород]

В казематі

Моїм соузникам посвящаю

Згадайте, братія моя… Бодай те лихо не верталось, Як ви гарнесенько і я Із-за решотки визирали. І, певне, думали: “Коли На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову На сій зубоженій землі?” Ніколи, братія, ніколи З Дніпра укупі не п'ємо! Розійдемось, рознесемо В степи, в ліси свою недолю, Повіруєм ще трохи в волю, А потім жити почнемо Меж людьми, як люде. А поки те буде, Любітеся, брати мої, Украйну любіте І за неї, безталанну, Господа моліте. І його забудьте, други, І не проклинайте. І мене в неволі лютій Інколи згадайте.

[1847, Орська кріпость]

Ой одна я, одна, Як билиночка в полі, Та не дав мені бог Ані щастя, ні долі. Тілько дав мені бог Красу - карії очі, Та й ті виплакала В самотині дівочій. Ані братика я, Ні сестрички не знала, Меж чужими зросла, І зросла - не кохалась! Де ж дружина моя, Де ви, добрії люде? Їх нема, я сама. А дружини й не буде!

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

За байраком байрак, А там степ та могила. Із могили козак Встає сивий, похилий. Встає сам уночі, Іде в степ, а йдучи Співа, сумно співає:

“Наносили землі Та й додому пішли, І ніхто не згадає. Нас тут триста, як скло! Товариства лягло! І земля не приймає. Як запродав гетьман У ярмо християн, Нас послав поганяти. По своїй по землі Свою кров розлили І зарізали брата. Крові брата впились І отут полягли У могилі заклятій”.

Та й замовк, зажуривсь І на спис похиливсь. Став на самій могилі, На Дніпро позирав, Тяжко плакав, ридав, Сині хвилі голосили. З-за Дніпра із села Руна гаєм гула, Треті півні співали. Провалився козак, Стрепенувся байрак, А могила застогнала.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині - Однаковісінько мені. В неволі виріс меж чужими, І, не оплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру, І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій - не своїй землі. І не пом'яне батько з сином, Не скаже синові: “Молись, Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись”. Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні… Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

“Не кидай матері!” - казали, А ти покинула, втекла. Шукала мати - не найшла, Та вже й шукати перестала, Умерла плачучи. Давно Не чуть нікого, де ти гралась;

Собака десь помандрувала, І в хаті вибито вікно. В садочку темному ягнята Удень пасуться. А вночі Віщують сови та сичі І не дають сусідам спати. І твій барвіночок хрещатий Заріс богилою, ждучи Тебе неквітчану. І в гаї Ставочок чистий висихав, Де ти купалася колись. І гай сумує, похиливсь. У гаї пташка не співав - Й її з собою занесла. В яру криниця завалилась, Верба усохла, похилилась, І стежечка, де ти ходила, Колючим терном поросла. Куди полинула, де ділась? До кого ти перелетіла? В чужій землі, в чужій сем'ї Кого ти радуєш? до кого, До кого руки приросли? Віщує серце, що в палатах Ти розкошуєш, і не жаль Тобі покинутої хати… Благаю бога, щоб печаль Тебе довіку не збудила, Щоб у палатах не найшла… Щоб бога ти не осудила І матері не прокляла.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

V

“Чого ти ходиш на могилу? - Насилу мати говорила. - Чого ти плачеш ідучи, Чому не спиш ти уночі, Моя голубко сизокрила?” “Так, мамо, так”. І знов ходила, А мати плакала ждучи. Не сон-трава на могилі Вночі процвітає, То дівчина заручена Калину саджає, І сльозами поливає, І господа просить, Щоб послав він дощі вночі І дрібнії роси. Щоб калина прийнялася, Розпустила віти. “Може, пташкою прилине Милий з того світа. Зов'ю йому кубелечко І сама прилину, І будемо щебетати З милим на калині. Будем плакать, щебетати, Тихо розмовляти, Будем вкупочці уранці На той світ літати”. І калина прийнялася, Віти розпустила. І три літа на могилу Дівчина ходила. На четверте… Не сон-трава Вночі процвітає, То дівчина з калиною Плаче, розмовляє: “Широкая, високая Калино моя, Не водою до схід сонця Поливаная. Широкії ріки-сльози Тебе полили, Їх славою лукавою Люде понесли. Зневажають подруженьки Подругу свою, Зневажають червоную Калину мою. Повий мою головоньку, Росою умий І вітами широкими Од сонця закрий. Вранці найдуть мене люде, Мене осміють. Широкії твої віти Діти обірвуть”.