Тарас Шевченко - КОБЗАР

І почорніє червоне поле… - Айда в казарми! Айда в неволю! - Неначе крикне хто надо мною. І я прокинусь. Поза горою Вертаюсь, крадуся понад Уралом, Неначе злодій той, поза валами.

Отак я, друже мій, святкую Отут неділеньку святую. А понеділок?.. Друже-брате! Ще прийде ніч в смердячу хату, Ще прийдуть думи. Розіб'ють На стократ серце, і надію, І те, що вимовить не вмію… І все на світі проженуть. І спинять ніч. Часи літами, Віками глухо потечуть. І я кровавими сльозами Не раз постелю омочу.

Перелічу і дні і літа. Кого я, де, коли любив? Кому яке добро зробив? Нікого в світі, нікому в світі. Неначе по лісу ходив! А малась воля, малась сила, Та силу позички зносили, А воля в гостях упилась Та до Миколи заблудила… Та й упиваться зареклась.

Не поможе милий боже, Як то кажуть люде. Буде каяння на світі, Вороття не буде.

Благаю бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду. Цвіркун замовкне, зорю б'ють. Благаю бога, щоб смеркало, Бо на позорище ведуть Старого дурня муштрувати. Щоб знав, як волю шанувати, Щоб знав, що дурня всюди б'ють.

Минують літа молодії, Минула доля, а надія В неволі знову за своє, Зо мною знову лихо діє І серцю жалю завдає. А може, ще добро побачу? А може, лихо переплачу? Води Дніпрової нап'юсь, На тебе, друже, подивлюсь. І може, в тихій твоїй хаті Я буду знову розмовляти З тобою, друже мій. Боюсь! Боюся сам себе спитати,

Чи се коли сподіється? Чи, може, вже з неба Подивлюсь на Україну, Подивлюсь на тебе. А іноді так буває, Що й сльози не стане. І благав би я о смерті… Так ти, і Украйна, І Дніпро крутоберегий, І надія, брате, Не даєте мені бога О смерті благати.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Москалева криниця

Поема

Я. Кухаренкові. На пам'ять 7 мая 1857 року

Не на Вкраїні, а далеко, Аж за Уралом, за Елеком, Старий недобиток варнак Мені розказував отак Про сю криницю москалеву, А я, сумуючи, списав, Та рифму нищечком додав, Та невеличку і дешеву (Звичайне, крадене) зобгав Тобі поему на спомини, Мій друже щирий, мій єдиний!

Після великої зими За Катерини за цариці, Москаль ту викопав криницю; А як він викопав, то ми Оце й розкажемо в пригоді, А ви записуйте - не шкодить Такую річ і записать. Бо се не казка, а билиця, Або бувальщина, сказать. Отак пишіть. Була криниця, Ні, не криниця, а село, Пишіть, давно колись було Межи садами, при долині, Таки у нас на Україні Було те божеє село. В селі тому вдова жила, А у вдови дочка росла І син малоліток. Добре мати діток Багатому, хвалить бога В розкошах! А вбогій Вдові не до того, Бо залили за шкуру сала, Трохи не пропала. Думала іти в черниці Або вбитись, утопитись, Так жаль маленьких діток стало Звичайне, мати, що й казать. Та, може, ждався-таки й зять: Бо вже Катруся підростала (Катрусею вдовівна звалась),- Чи вік же їй продівувать? Зносити брівоньки нізащо. Хіба за те, що сирота? А красота-то, красота! Мій боже милий! А трудяще, А чепурне, та роботяще, Та тихе. Бач, і сирота, А всім була навдивовижу. Бувало, вигляне із хижі, Як тая квіточка з роси, Як теє сонечко з-за хмари. Ввесь похолону, неживий Стою, бувало. Ані кара, Ні муки, кайдани, Ніже літа, сину, Тії сили не втомили… Отак і загину! Так і згину. Бо дивися: Смерті сподіваюсь, А ридаю, мов дитина, Як я нагадаю Катерину. Слухай, сину, Мій друже єдиний! Слухай добре, та записуй, Та на Україні, Як бог тебе допровадить, То розкажи, сину, Що ти бачив диявола Своїми очима.

Так, бачиш, дівонька ота Росла собі. І роботящий (Бо всюди сироти ледащо) У наймах виріс сирота, Неначе батькова дитина. Отож той самий сиротина У наймах сяк собі, то так Придбав, сірома, грошенят, Одежу справив, жупанину Та ні відсіль і ні відтіль Купив садочок і хатину;

Подякував за хліб і сіль І за науку добрим людям Та до вдовівни навпростець Шелесть за рушниками! Не торгувались з старостами, Як те бува з багатирями;

Не торгувавсь і панотець (На диво людям та на чудо), За три копи звінчав у будень, Без пихи, так, як довелось. Отут-то, голубе мій сизий, Отут-то й лихо почалось!

Уже, либонь, після покрови Вертався з Дону я та знову (Бо я вже двічі посилав До дівчини за рушниками) Послать і втретє міркував. Та з чумаками та з волами Якраз в неділю на весілля До удовівни причвалав. Пропало! Все добро пропало! Ані щетинки не осталось. Пропав і я; та не в шинку, А на к о б и л і. На віку Всі люде бачать лихо, сину, Але такого, мій єдиний, Такого лютого ніхто, Ніхто і здалека не бачив, Як я, лукавий. А тим часом Просохли очі у вдови. Неначе в бога за дверима, У зятя та в сина Стара собі спочиває, А на Катерину, На дитя своє єдине, Тілько поглядає. А я в шинку з п'яницями Душу пропиваю!.. Та й пропив. Запродав душу, І душу, і тіло; Тіло катові, а душу!.. О боже мій милий! Хотілося б жить на світі, Та ба! Треба вчитись, Ще змалечку треба вчитись, Як на світі жити, А то битимуть, та й дуже!.. Не знаю, мій друже, Чи сатана лихо коїв? Чи я занедужав? Чи то мене злая доля Привела до того,- Таки й досі ще не знаю, Не знаю нічого. Знаю тілько, що тверезий, Бо вже ані вина, Ні меди, ні оковита Не пилися, сину. Отаке-то сподіялось. Вмер батько і мати, Чужі люде поховали… А я, мов проклятий Той Іуда, одринутий І людьми, і богом, Тиняюся, ховаюся, І дійшло до того, Що я вночі, підкравшися, Максимову хату (Бо його Максимом звали, Вдовиного зятя) Запалив. Згоріла хата. А душа проклята Не згоріла. Моя душа! Мій друже, мій брате! Не згоріла, а осталась, Тліє, й досі тліє! І коли вона зотліє, Коли одпочине? Святий знає.

З переляку Вмерла Катерина. А Максим на пожарище Та на попелище Подивився. Нема ради! Тілько вітер свище У димарі та в комині. Що на світі діять? І що тепер йому почати? Подумавши, перехрестивсь Та й знов пішов у наймити Голодні злидні годувати. Вдова осталась не сама, А з сином парубком; женити Його збирались восени. Аж гульк! Од матушки-цариці, Таки із самої столиці, Прийшов указ лоби голить. Се в перший раз такий указ Прийшов з Московщини до нас. Бо на Вкраїні в нас, бувало, У козаки охочі йшли, А в пікінери вербовали, Та теж охочих. На селі Зобралася громада радить, Кого голить у москалі. Порадили громадою Та скурвого сина, Вдовиченка ледащицю, Забили в скрипицю Та й повезли до прийому. Он яке твориться На сім світі! Яка правда У людей, мій сину. Така й досі, я думаю, В нас на Україні. Та другої і не буде В невольниках людях.

V

Через год ото й велика Зима наступила. До зеленої неділі В байраках біліли Сніги білі; тойді ж ото І Очаков брали Москалі. А Запорожжя Перше руйновали. Розбрелося товариство, А що то за люде Були тії запорожці - Не було й не буде Таких людей. Під Очаков Погнали й Максима. Там-то його й скалічено, Та й на Україну Повернено з одставкою: Бачиш, праву ногу Чи то ліву підстрелено… Мені не до того Було тойді. Знову люта Гадина впилася В саме серце; кругом його Тричі повилася. Як той Ірод. Що тут робить? Не дам собі ради. А Максимові кривому Нічого не вадить; Шкандибав на милиці І гадки не має. А в неділеньку святую Мундир надіває, І медаль, і хрест причепить, І заплете косу, Та ще й борошном посипле. Я не знаю й досі, Нащо воно москалі ті Коси заплітали, Мов дівчата, та святеє Борошно псували? На іграшку, я думаю, Так собі, абито! Отож, було, мов генерал, Максим сановито Прибереться у неділю Та й пошкандибає У храм божий. На криласі Стане, та й співає За дяком-таки, та возьме Та ще й прочитає Апостола серед церкви. Вивчився читати У москалях. Непевний був Максим отой, брате. А трудящий, роботящий, Та тихий до того, Та ласкавий… Було, тобі Ніже анікого Не зачепить, ніже ділом, Ніже яким словом. «І талан, і безталання, Все,- каже,- од бога, Вседержителя святого, А більш ні од кого». Преблагий був муж на світі Максим отой, сину. А я! а я!.. не вимовлю. Моя ти дитино! Я вбив його. Постривай лиш, Трохи одпочину. Та тойді вже.