Тарас Шевченко - КОБЗАР

[Друга половина 1848, Косарал]

Заступила чорна хмара Та білую хмару. Виступили з-за Лиману З турками татари. Із Полісся шляхта лізе, А гетьман-попович Із-за Дніпра напирає - Дурний Самойлович З Ромоданом. Мов та галич, Вкрили Україну Та й клюють єлико мога… А ти, Чигирине! А ти, старий Дорошенку, Запорозький брате! Нездужаєш чи боїшся На ворога стати? «Не боюсь я, отамани, Та жаль України.- І заплакав Дорошенко, Як тая дитина! - Не розсиплем вражу силу, Не встану я знову!.. Возьміть мої гетьманськії Клейноди, панове, Та однесіть москалеві: Нехай Москва знає, Що гетьмана Дорошенка На світі немає. А я, брати запорожці, Возьму собі рясу Та піду поклони бити В Межигор до Спаса». Задзвонили в усі дзвони, Гармата гримала, У дві лави задніпрянці З москалями стали Аж на милю - меж лавами Понесли клейноди… Годі тобі, Петре, пити Із Тясмина воду! Положили ті клейноди Попенкові в ноги. Іди, Петре, в Межигор'я Молитися богу. Не пустили Дорошенка, У рясі пізнали, Закували у кайдани, В Сосницю послали. А з Сосниці в Я р о п о л ч е Віку доживати. Отак тобі довелося, Запорозький брате!.. Виглянуло над Чигрином Сонце із-за хмари, Потягли в свої улуси З турками татаре. А ляхи з своїм Чарнецьким, З поганим Степаном, Запалили церкву божу. І кості Богдана, Й Тимошеві в Суботові Гарненько спалили Та й пішли собі у Польщу, Мов добре зробили. А москалі з Ромоданом В неділеньку рано Пішли собі з поповичем Шляхом Ромоданом.

Мов орел той приборканий, Без крил та без волі, Знеміг славний Дорошенко, Сидячи в неволі, Та й умер з нудьги. Остило Волочить кайдани. І забули в Україні Славного гетьмана. Тільки ти, святий Ростовський Згадав у темниці Свого друга великого І звелів каплицю Над гетьманом змуровати І богу молитись За гетьмана, панахиду За Петра служити. І досі ще що рік божий, Як день той настане, Ідуть править панахиду Над нашим гетьманом В Ярополчі.

[Друга половина 1848, Косарал]

Не додому вночі йдучи З куминої хати І не спати лягаючи, Згадай мене, брате. А як прийде нудьга в гості Та й на ніч засяде, Отойді мене, мій друже, Зови на пораду. Отойді згадай в пустині, Далеко над морем, Свого друга веселого, Як він горе боре. Як він, свої думи тії І серце убоге Заховавши, ходить собі, Та молиться богу, Та згадує Україну І тебе, мій друже; Та іноді й пожуриться - Звичайне, не дуже, А так тілько. Надворі, бач, Наступає свято… Тяжко його, друже-брате, Самому стрічати У пустині. Завтра рано Заревуть дзвіниці В Україні; завтра рано До церкви молитись Підуть люде… Завтра ж рано Завиє голодний Звір в пустині і повіє Ураган холодний. І занесе піском, снігом Курінь - мою хату. Отак мені доведеться Свято зустрічати! Що ж діяти? На те й лихо, Щоб з тим лихом битись. А ти, друже мій єдиний, Як маєш журитись, Прочитай оцю цидулу І знай, що на світі Тілько й тяжко, що в пустині У неволі жити; Та й там живуть, хоч погано, Що ж діяти маю? Треба б вмерти. Так надія, Брате, не вмирає.

1848, декабря 24, Косарал

Неначе степом чумаки Уосени верству проходять, Так і мене минають годи, А я й байдуже. Книжечки Мережаю та начиняю Таки віршами. Розважаю Дурную голову свою Та кайдани собі кую (Як ці добродії дознають). Та вже ж нехай хоч розіпнуть, А я без вірші не улежу. Уже два года промережав І третій в добрий час почну.

[Перша половина 1849, Косарал]

Сотник

У Оглаві… Чи по знаку Кому цей Оглав білохатий? Троха лиш! Треба розказати, Щоб з жалю не зробить сміху. Од Борисполя недалеко, А буде так, як Борисполь, І досі ще стоїть любенько Рядок на вигоні тополь, Неначе з Оглава дівчата Ватагу вийшли виглядати. Та й стали. Буде вже давно - Отут, бувало, із-за тину Вилась квасоля по тичині, З оболонками вікно В садочок літом одчинялось, І хата, бачите, була За тином, сотникова хата. А сотник був собі багатий, То в його, знаєте, росло На божій харчі за дитину Чиєсь байстря. А може, й так Узяв собі старий козак Чию сирітку за дитину Та й доглядає в затишку, Як квіточку, чужу дочку. А сина (сотник був жонатий, Та жінка вмерла), сина дав У бурсу в Київ обучатись, А сам Настусю піджидав, Таки годованку, щоб з нею Собі зробитися ріднею; Не сина з нею поєднать, А забандюрилось старому Самому в дурнях побувать. А щоб не знать було нікому, То ще й не радився ні з ким, А тілько сам собі гадає… А жіночки… лихий їх знає! Уже сміялися над ним! Вони цю страву носом чують…. Сидить сотник на причілку Та думку гадає, А Настуся по садочку Пташкою літає. То посидить коло його, Руку поцілує, То усами страшенними Сивими пустує,- Ну, звичайне, як дитина Пестує старого. А старому не до того, Іншого якогось, Гріховного пестування Старе тіло просить!.. І пальцями старий сотник Настусині коси, Мов дві гадини великі, Докупи сплітає, То розплете та круг шиї Тричі обмотає!.. А вона, моя голубка, Нічого не знає. Мов кошеня на припічку З старим котом грає…

Сотник

Та одчепись, божевільна… Дивись лишень: коси, Мов русалка, розтріпала… А чому ти й досі Ніколи не вплетеш кісники Оті, що тітка привезла?..

Настуся

Якби пустили на музики, То я б кісники заплела, Наділа б жовті черевики, Червону б юпку одягла, Заквітчала б барвінком коси…

Сотник

Стривай, стривай, простоволоса! Дурненька, де б же ти взяла Того барвінку заквітчатись?

Настуся

А коло тину! там такий Поріс зелений, та хрещатий, Та синій! Синій-голубий Зацвів…

Сотник

Не будеш дівувати!

Настуся

А що ж, умру хіба?

Сотник

Ба ні, А снилось восени мені, Тойді, як щепи ми щепили,- Як приймуться… мені приснилось, Як приймуться, то восени Ти вийдеш заміж.

Настуся

Схаменись!! І щепи ваші поламаю…

Сотник

І як барвінок зацвіте…

Настуся

То я й барвінок позриваю.

Сотник

А од весілля не втечеш!

Настуся

Ба ні, втечу, та ще й заплачу!

(Плаче).

Со т н и к

Дурна ти, Насте, як я бачу, І посміяться не даси… Хіба не бачиш, я жартую. Піди лиш скрипку принеси Та з лиха гарно потанцюєш, А я заграю…

Настуся

Добре, тату…

(І веселенька шасть у хату).

Сотник

Ні, трохи треба підождать. Воно б то так! та от що, брате: Літа не ждуть! літа летять, А думка проклята марою До серця так і приросла… А ти вже й скрипку принесла? Яку ж ми вчистимо з тобою?

Настуся

Е, ні! стривайте, цур не грать. А то не буду й танцювать, Поки барвінку не нарву Та не заквітчаюсь. Я зараз!

Іде недалечке, рве барвінок, квітчається і співає. А сотник налагоджує скрипку.

Сотник

Отже одна вже й увірвалась. Стривай, і другу увірву…

Настуся

(вертається заквітчана, співаючи)

«Якби мені крила, крила Соколинії, Полетіла б я за милим, За дружиною. Полетіла б у діброву, У зелений гай, Полетіла б, чорноброва, За тихий Дунай».

Тим часом, як вона співає, у садочок входить м о л о д и й х л о п е ц ь в солом'яному брилі, в короткому синьому жупанку, в зелених шароварах, з торбиною за плечима і з нагаєм.