Тарас Шевченко - КОБЗАР

[Перша половина 1850, Оренбург]

Не молилася за мене, Поклони не клала Моя мати; а так собі Мене повивала, Співаючи: «Нехай росте Та здорове буде!» І виріс я, хвалить бога, Та не виліз в люде. Лучче було б не родити Або утопити, Як мав би я у неволі Господа гнівити.

А я так мало, небагато Благав у бога. Тілько хату, Одну хатиночку в гаю, Та дві тополі коло неї, Та безталанную мою, Мою Оксаночку? щоб з нею Удвох дивитися з гори На Дніпр широкий, на яри, Та на лани золотополі, Та на високії могили; Дивитись, думати, гадать: Коли-то їх понасипали? Кого там люде поховали? І вдвох тихенько заспівать Ту думу сумную, днедавну, Про лицаря того гетьмана, Що на огні ляхи спекли. А потім би з гори зійшли; Понад Дніпром у темнім гаї Гуляли б, поки не смеркає, Поки мир божий не засне, Поки з вечерньою зорьою Не зійде місяць над горою, Туман на лан не прожене. Ми б подивились, помолились І, розмовляючи, пішли б Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, господи єдиний, Сади панам в твоїм раю, Даєш високії палати. Пани ж неситії, пузаті На рай твій, господи, плюють І нам дивитись не дають З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї Благав, і досі ще благаю, Щоб хоч умерти на Дніпрі, Хоч на малесенькій горі.

[Перша половина 1850, Оренбург]

Петрусь

Поема

Були на хуторі пани, І пан і пані небагаті. І дочечка у їх росла, Уже чимала піднялась;

І генерал її посватав, Бо страх хорошая була, А генерал був страх багатий, От і талан господь послав На вбогий хутір, ублагали Царя небесного! Взяли Її гарненько одягли Та у неділю й повінчали, І генеральшею назвали, І цугом в Київ повезли. Було на хуторі погане Мале байстря, свиней пасло, Петрусем звалось; на придане Воно за панною пішло У генеральськеє село Свиней же пасти, безталанне.

За балом бал у генерала, За генеральшею чимала Орда панів і паничів; І генеральша уночі Тихенько плакать собі стала. «Занапастила мене мати, Зов'яне марне у палатах Краса і молодість моя». «Ти, душко, плачеш?» - «Хто се, я? Ні, я не плачу…» - «Знаєш, Маню, У городі тепер армяни, Купи собі, мамуню, шаль». «Мені не треба тії шалі». «Не завдавай же серцю жалю! Купи, голубко! Не печаль Мого ти серця! А весною В Париж поїдемо з тобою Або поїдемо в село, Як схочеш, серце». Тихо, тихо Зима минала, кралось лихо Та в самім серці й уляглось У генеральші молодої. Поїхали в село весною, В селі банкети загули, А генеральша плаче, плаче, А генерал того не бачить, А всі вже бачили в селі.

З нудьги із двору погуляти Якось, задумавшись, пішла, Та аж за царину зайшла, Та й бачить, що пасе ягнята Мале хлоп'яточко в стерні. «О горе, горенько мені! Що я робитиму на світі? Се ти, Петрусю?» - «Авжеж, я». «Ходім до мене, будем жити, Як там на хуторі колись Жили, жили». Та й похилилась, Очей не зводячи, дивилась На Петруся. Одним одна І виростала, й дівувала, І за старого генерала Занапастили, продали! І вкупі гроші пропили… І тяжко, тяжко заридала. «Ходімо, серце, погулять! Ходім, Петрусю, в сад, в палати» «А хто ж тут буде доглядать, Хто попасе мої ягнята?» «Нехай хто хоче!» - Й повела Його в палати. А в палатах Причепурила, одягла, А потім в школу оддала. І любо їй. Нехай радів, Поки надія серце гріє, Поки росте з того зерна Або кукіль, або пшениця. Бо ми не знаєм, що твориться У його там. А він хоч зна, Та нам не скаже. Якби знала Матуся горенько твоє, Чи оддала б за генерала Дитя єдинеє своє? Не оддала б… А втім, не знаю… Бо всякі матері бувають.

Минають дні собі поволі, Петрусь до школи та із школи З книжками ходить та росте. Сама аж ніби молодіє, І генерал собі радіє, Що діло, бачите, святе Удвох-таки вони зробили.

Петра на волю одпустили, Зимою в Київ одвезли, І там у школу оддали, І там чимало поповчили. Вернувся з Києва Петрусь Уже Петром і паничем, І кучері аж по плече, І висипався чорний ус, І ще… Та се ще не втече, Розкажем іноді колись Про те, що снилося Петрові. А генеральші чорнобровій Що тепер снилося? то ми Оце й розкажемо.

Перед іконою пречистої Горить лампада уночі. Поклони тяжкії б'ючи, Ридала, билася… нечистую Огненную сльозу лила. Вона благала пресвятую, Щоб та її… щоб та спасла, Щоб одуріть їй не дала - Пренепорочная! І всує. Молитва їй не помогла: Вона, сердешна, одуріла, Вона, небога, полюбила Свого Петруся. Тяжко їй! Душі негрішній, молодій! Та що ж робить Не стало сили, Сердега разом одуріла. Та й як його одній святії Прожити літа молодії? Вони ж не вернуться! Як хоч, А лихо, кажуть, перескоч, А то задавить. Генеральша Не перескочила, бо їй Хотілось жити, молодій! Хотілося б… Густенька каша, Та каша, бачте, та не наша, А наш несолений куліш - Як знаєш, так його і їж.

«Петрусю! Друже мій єдиний! Моє ти серце! мій ти сину! Рятуй мене, рятуй! рятуй! О матер божая! розкуй Мою ти душу!» І ридала, І батька й матір проклинала, І все на світі. А Петрусь, Її єдиная дитина, Гуляв собі пренеповинний В саду та арію якусь Мугикав стиха. Більш нічого Петрусь не бачив. А небога Сама не знає, що робить? І що їй діяти з собою? Або сховатись під водою, Або принамені розбить О стіну голову… «Поїду в Київ, помолюся. Молитва, може, прожене Диявола… О! мій Петрусю! Молитва не спасе мене, Я у Дніпрові утоплюся!»

Моліте господа, дівчата, Моліте господа, щоб мати І вас отак не завдала За генерала, за палати І вас отак не продала. Любітесь, діточки, весною. На світі є кого любить І без користі. Молодою, Пренепорочною, святою В малій хатині буде жить Любов та чистая. І буде Святий покой ваш стерегти І в домовині. Що ж то буде З превосходительною? Що ти Тепер робитимеш з собою, З своєю божою красою? Хто стерегтиме твій покой, Украдений твоїм Петрусем? Хіба архістратиг? Та й той Не встереже тепер. Боюся, І вимовить боюсь тепер Твоє грядущеє…

У Київ їздила, молилась, Аж у Почаєві була. Чудовная не помогла, Не помогла святая сила. А ти аж плакала, молилась - Та й занехаяла. Везла Назад гадюку в серці люту Та трошки в пляшечці отрути. Не їла три дні й не пила, Вернувшись з прощі. І три ночі Не спала; впали карі очі, Засохли губи; і вночі Щось, ходя, шепче сміючись. Аж тиждень так собі нудила, А потім трути розвела І генерала напоїла Та й спать, упоравшись, лягла. «Тепер старого поховаю, А молодого привітаю Та й буду жить собі та жить, Петруся-серденько любить»,- Подумала чи то сказала. Хотіла спать, але не спала. І ждала світу, і дожить До світу божого боялась.

І задзвонили вранці-рано По генераловій душі; Заговорили щось погане, До генерала ідучи Прощатись, люде. Аж гуде, З усіх усюд народу йде, Та щось шепочуть про отруту І судових неначе ждуть, І разом стихли на минуту. Приїхали; ножі беруть, І генерала розчиняють, І яд находять в животі. Громада глухо присягає. Заприсягла. Питає суд: «Тепер скажіте, християни, Хто отруїв його?» Гудуть, Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!» Громада зично загула.