Василь Стефаник - Марія

- Нічого, матусю, рабувати не будемо у вас, хочемо нагрітися в хаті, пустіть.

Душа замерзла в тілі. Відповіла:

- То йдіть грійтеси в студені хаті.

- А ви?

- А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже стара.

Один із козаків - молоденький ще був. - приступив і дуже просив, щоби вона та ввійшла враз з ними в хату; самі ж вони не ввійдуть.

- Ми ваші люди, - казав.

- А тому, що ви наші, то рвете тіло нагайками, а другі забирають та вішають людей; мерці гойдаютьси лісами, аж дика звір утікає…

Молоденький козак так довго та гарно просив, що врешті увійшла з ними в хату.

Станула біля порога, а вони позасідали коло стола.

- Продайте нам що-небудь їсти; голодні ми, матусю.

- Що ж вам дам їсти? Там, на полиці, є хліб; а грошей ваших мені не треба, бо одні даєте, а другі заходите і назад відбираєте, та ще й б'єте. Цар ваш такий великий та богатий, та посилає вас без хліба воювати? Станьте на лавку та досягніть з полиці бохоня.

З хлібом стягнув з полиці й образ Шевченка, який був повернений лицем до стіни.

- Хліб бери, а образ віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви, здоймали його з-під образів, кинули до землі і казали мені толочити по нім. Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тіло пугами, що й не пам'ятаю, коли пішли з хати.

Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху.

- Можете мене отут і зарізати, а образа не дам. Той молоденький козак, що так її гарно просив увійти в хату, приступив до неї, поцілував у руку і сказав:

- Матусенько, я ж за свято Шевченка сидів довго в тюрмі. Хіба ж ви не дасте нам образа, щоб ми його привели назад до честі й поставили під образами?

- А хто ж ви е? Що за одні? Відкіля приходите? Жидам позволяете тримати свою віру й письмо, а наше все касуєте. Тепер сніг прикрив дорогу, але коли б не він, то ви би виділи, що всіми дорогами, по всему селі розкинені наші книги з читалень. То, що бідний нарід встарав собі на науку для дітей, все то пішло під кінцькі копита.

- Дайте, дайте нам образ.

Поволі витягнула й подала йому, бо й сама стала цікава, що вони з ним будуть діяти.

А вони поставили два хліби, один верх другого, сперли коло них малюнок, виймили вишивані та гаптовані хустки та довкола прикрашували.

- Лиш дивітьси, козаки, чи мило то буде цему образові, як ви єго вберете у рабоване жидівське плаття.

Та тут же, в тій хвилині, зірвався один з них, сивий уже, скинув із себе одіж козацьку: був без сорочки.

- Оце вам, матусю, наш рабунок, що всі ми без сорочок ходимо, хоч могли б богато придбати. А оці хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це ж козацькі китайки, матусю. Наділили нас їми жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полі, щоби ворон очей не клював.

Марія глянула на них, непевно підступила й сказала:

- Ви, відий, тоті, що мої сини вас любили… українці…

- Ми самі один одного ріжем. Підлізла Марія на грядки, виймила зі скрині сорочку

і подала роздягненому.

- Вбирай, це з мого сина; бог. знає, чи верне, чи буде її носити.

Несміло взяв козак сорочку і надягнув.

- Не тратьмо часу, козаки, пошануймо батька, а хліба будемо їсти по дорозі. Ви ж знаєте, як ще нам далеко їхати, - сказав козацький старшина.

Почали співати.

Забриніли вікна, пісня поміж блеск сонця на склі вийшла надвір, побігла в село.

Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон, а врешті несміливо входили до сіней і до хати.

- Маріє, що це в тебе? П'яні чи загулюють дівки співанками?

- Ні, це інші, другі…

- Які другі?

- Такі другі, що це наші; мовчи та слухай!

Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед, неначеб хотіла підбігти й не пустити їх спів з хати.

Пісня випростовувала її душу.

Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила; всю росу, яка падала на її голову, і всі подуви вітру, які коли-небудь гладили її по лиці.

Виймала ота пісня з її душі, як з чорної скрині, все чарівне і ясне і розвертала перед нею - і надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні.

Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила, і подув цих крил гоїть

її серце, стирає чорну кров з нього.

Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з кожним звуком. Чує кожне їх слово, коли-небудь сказане, і кожну розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд і, як пребогате намисто, обіймають її шию.

Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі.

Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і роздирається, а пісня стає у бога коло порога і заносить скаргу…

Як перестали співати, то Марія стала непорушне, як на образі намальована.

З купи жінок, яких богато зійшлося, одна, вже стара, приступила до стола.

- То ви наші? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли,- говорила.

- Ой, ніхто, небожєта, нас не любить. Кілько переходило війська - всі нас не любять. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в місті, чи на дорозі, чи вже в своїм-таки селі, все чужі і чужі ми, і ніхто нам не дає віри.

- Їй, чого ж ви хочете від них? Це ж не наше войсько. Вони такі, як у книжках писано здавна або мальовано на образах, як вони ще наші були. А тепер вони московські. Де вони годні нам помогти? Отак, потихоньки, аби ніхто не чув, то забалакають.

- Ти молода, читати вмієш, то знаєш ліпше. Я гадала, що то наші.

- Це навіть не кажіть, бо за це може нам бути велика кара.

Старенька жінка скоро залізла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпукою.

Зате молода Катерина станула край самого стола.

- Оця Марія, що ми в неї, дивітьси, як задеревіла від вашого співу. Вона банує за синами, що два пішли до наших охітників, а найменшого взяли москалі на Сибір!

Десь-то він серед таких, як ви, напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарід. А вони лиш хап його - та й пропав. Учені були всі, маєток за ними пішов великий. В селі ні одна мама так не банує за синами.

- Небого, Маріє, небого! - шептали жінки.

- То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу отсему Шевченкові, що перед вами на столі. Сипали другі села на пам'ятку - та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали вдень сипати, робота в полі, а ми змовилиси і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, інші лиш рискалями. Таку могилу висипали, як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала… Як ми її досипали, то світало, роса нас припала, і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивитиси на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мислі.