Дмитро Добровольський - Вірний домоправитель

– Можеш говорити з нами відверто і прямо: чого ти хочеш? – вступив у розмову впевнений у собі чоловік років п'ятдесяти.

– Відверто?! – керуючий схопився з-за столу. – Багато років власник вкладу не з'являвся, і тут до нас звернувся цей дивний чоловік з Росії! Без супроводу, без охорони, він прийшов як звичайний відвідувач і пред'явив свої права на такий внесок! – глава банку впав у знемозі на стілець, вийняв бездоганну хустку і закотив очі.

– Послухайте! – закричав огрядний чоловік з жорстким поглядом. – Ви знаєте, що за інтереси банку я готовий перегризти горло будь-кому, не дарма я очолюю юридичну службу нашого банку. Я вирішив знищити цього росіянина, ви мене знаєте.

Він приїхав з родиною, але я ні перед чим би не зупинився! Але тут… – голос товстуна затремтів, на сірих очах виступили сльози. – Три дні тому раптово померла моя мати. Я знаю, розумієте, знаю, що це покарання! Більше того, мене постійно переслідує думка: якщо я зроблю зло цьому росіянину, то помруть всі, всі! Мої родичі, мої діти… – чоловіка струсонули ридання.

– Так, так і мені теж учора приснився сон: хтось дуже суворо попередив мене, щоби я не робив йому нічого поганого! – прошепотів у відчаї керуючий.

– Що ж, – важке мовчання перервав наймолодший з присутніх банкірів, – я пропоную з ним домовитися: нехай знімає з рахунку будь-які суми. Будемо молити Бога, щоб основна частина вкладу залишилася. Мені особисто цей хлопець з Росії здався скромною людиною, не думаю, що він почне витрачати багато.

– Добре, на цьому і зупинимося, – з полегшенням підвів підсумок наради керуючий банку, – прошу, якомога швидше все оформите, я чув, що наш найголовніший клієнт живе з родиною в готелі і в усьому собі відмовляє.

Вісімнадцять років потому

Погожого травневого вечора в потопаючому в зелені невеликому особняку в центрі Цюріха за всіма ознаками готувалися до свята. Невеликий дворик перед будинком і вся найближча бруківка були заставлені автомобілями, прибулі гості при вході весело і голосно віталися з господарем будинку та його синами, через прочинені вікна на вулицю лилася приємна музика.

О сьомій годині вечора почалося свято. Всі присутні в просторій залі на першому поверсі схилилися перед Богом у молитві, а потім струнко заспівали християнські гімни. Коли через кілька годин гості почали роз»їжджатися, кожен з них намагався підійти до двох молодих чоловіків з тим, щоб обійняти їх і поцілувати.

– Микита і Петре! – вимовив, поперемінно стискаючи в своїх міцних обіймах братів, невисокого зросту лисуватий чоловік. – Щиро вітаю вас з днем народження! Двадцять один рік – це важлива віха на вашому життєвому шляху. Надіюсь, що ви вже отримали одкровення від Господа, чим будете займатися після закінчення навчання? Адже залишився всього рік.

– Ми продовжуємо молитися! – майже хором відповіли брати, приймаючи вітання оточуючих їх гостей.

***

Молода гарна жінка, що допомагала господині будинку прибирати посуд зі столу, неголосно запитала:

– Мамо, ти підготувала тата до розмови?

– Машуню, чому сьогодні? Вже пізно, всі втомилися. Тато теж втомився.

– Ти ж знаєш своїх синів! Вони будуть питати саме сьогодні! Ти казала татові?

– Так, говорила. Все це, доню, дуже не просто…

– Тоді зробимо так: ви з татом підніміться на другий поверх, думаю, вам потрібно підготуватися до розмови, помолитися. А ми з братами проводимо гостей.

Чекайте нас хвилин через двадцять.

– А як же твої діти, чоловік?

– З Тедом я домовилася, він вже повіз дітей додому і сам укладе їх спати. Я залишуся сьогодні на ніч у вас, допоможу тобі.

***

Коли господар будинку і його дружина піднялися на другий поверх і прикрили за собою двері, вони, не змовляючись, встали на коліна і почали молитися. Усе ще стоячи на колінах після молитви, чоловік прошепотів:

– Настуню, Господь мене зараз зміцнив, я готовий почати розмову з синами.

– Так, мій коханий, я тобі допоможу.

Через кілька хвилин почулися кроки, двері відчинилися, і увійшли розчервонілі діти: всі переживали важливість моменту, помітно хвилювалися.

– Тату, ти обіцяв відкрити таємницю нашого переселення з Росії, коли нам виповниться двадцять один рік. Сьогодні наш двадцять перший день народження. Ти розкажеш нам? – звернувся до батька найсміливіший – Петро.

«Володіння двома мовами позначилося на тому, як наші діти будують речення», – подумав батько і посміхнувся.

Батько, як Ви, напевно, здогадалися, дорогий читачу, – це я.

– Так, розповім, сідайте зручніше, це довга історія. Час пізній. Сьогодні я тільки почну. Мама і Машуня мені допоможуть. Скажу відразу, це не для сторонніх вух.

Коли всі слухачі зайняли свої місця, я урочисто почав розповідь:

– Все це сталося вісімнадцять років тому. Вам було по три роки, а Маші – дванадцять. Був травень, як зараз, закінчення навчального року. Ви ж знаєте, що ми з мамою працювали в школі? – мій голос затремтів, блиснула ледь помітна сльоза.

– Не хвилюйся, любий, далі трохи я розповім, – прийшла на допомогу дружина, – ви, синочка, ходили тоді в дитячий садок, Машуня закінчувала п'ятий клас. Пам'ятаєш, Маша? Ти добре вчилася!

– Так, мамочко! Я пам'ятаю, як у четвертому класі ми вибирали, яку іноземну мову я буду вивчати. Ми молилися цілий тиждень! Дух Святий сказав : німецька. Всі в класі були так здивовані! Я одна з класу вибрала німецьку, а всі інші – англійську. Ах, як мені знадобилась саме німецька мова тут, у Швейцарії! Який чудовий наш Бог!

– Так! Що ж, продовжу розповідь, – повернувся в розмову я, – на Уралі, де ми тоді жили, ви знаєте, влітку довго не темніє. Пам'ятаєш, Петрику, ми з тобою їздили до Росії в червні?

– Пам'ятаю, татку. А ці подробиці дійсно так важливі? – кілька роздратовано запитав Петро.

– Звичайно, я хочу, щоб ви уявили собі все, що сталося тоді, так чітко, як ніби це відбувається прямо зараз!

– Семене Петровичу! Ви знову йдете з роботи останнім! – нічний сторож школи Ганна Іванівна співчутливо проводила мене поглядом до дверей.