Анджей Пилипюк - Вечірні дзвони

Вечірні дзвони

Анджей Пилипюк

Переклад з польської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook, або пишіть на

b1tal1que@gmail.com

- - - - - - -

Київ, весна 1893 р

Того року весна не поспішала. Відразу ж після Великодня несподівано повернулася зима. Зі сходу насувалися маси холодного, арктичного повітря. Українські степи знов вкрила пелена снігу, а вночі на калюжах з’явився тонкий шар льоду. Люди, що снували провулками Києва, почувши завивання полярного вітру, куталися в коміри. Багато з них проходило повз нову, величну будівлю медичного факультету, однак ніхто з них не мав і гадки, що в його стінах триває гарячкова нарада, від результатів якої, залежатиме доля всього світу…

Доктор Скужевський довго дивився на карту. Поліські болота -- край очерету і осоки, що тягнеться на сотні верст. Подекуди острівці вільхи і болотного дуба, шматки придатної для сільського господарства землі. Взимку – велетенська брила криги, обрамлена заростями очерету , що тягнеться аж за горизонт…

-- Нам неймовірно пощастило, що зараза розпочалася саме тут, -- сказав професор Селєзньов, закурюючи люльку. – Якби епідемія спалахнула в менш ізольованій місцевості, рахунок трупів йшов би на мільйони.

По спині лікаря потекла краплина холодного поту. Він глибоко дихав, щоб заспокоїти нерви.

-- Острів має п’ять верст в діаметрі, -- пояснив вчений. – Він оточений трясовиною. Якби епідемія розпочалася о іншій порі року, мешканці скористалися б човнами і їхній слід загув би. Зараз все досі вкрите кригою. Човнами її не розбити, а йти по ній з майном – вони бояться, хоча, гадаю, намагаються… До острова веде дві дороги. Міст, – він постукав по карті – який спалив поміщик, і гать – на ній організовано санітарний кордон.

-- Що нам відомо про хворобу?

-- Нічого. Майже нічого. Поміщик, такий собі Самюель Лісовський, прислав сина з повідомленням, що в його маєтку вибухнула страшна зараза. Він зажадав негайно оточити острів кордоном, поки люди не зорієнтувалися, що потрібно втікати. Ми встигли в останній момент, вже наступного дня солдати були змушені пострілами відганяти перших селян…

-- Хлопець щось розповів?

-- Майже нічого. Спочатку вони думали, що немає чого турбуватися. Вони відзначили, що заражені несподівано обливаються потом, втрачають сили, лягають і через кілька годин помирають. Жоден хворий не видужав. Всі хто контактував з зараженим, самі хворіють і за кілька днів помирають. Хвороба надзвичайно небезпечна.

-- На чуму не схоже. На віспу теж…

-- Начебто ні. Але наш обов’язок переконатися. Вам не лячно?

Доктор знизав плечима.

-- Лячно, але поїду.

***

З болота дув лихий, крижаний вітер. Над плитами брудного льоду хиталися довгі стебла очерету. Було мабуть два градуси морозу, але через вологу і вітер, лікарю було холодно навіть в теплому кожуху. Він минув перелісок і доїхав до мису. Тут закінчувалася суша.

Він злегка потягнув віжки. Коник слухняно зупинився. Санітарний кордон виглядав не дуже переконливо. Офіцери оселилися в старий, дерев’яний сарай для сіток. Солдати зрізали частину вільх і побудували кілька великих наметів. Вони накрили їх брезентом, землю засипали товстим шаром очерету. Зараз вони грілися біля невеликого вогнища. В чайнику булькала вода. Рушниці, складені в козли, стояли напоготові.

Новоприбулий зіскочив на землю. Офіцер закутаний в шинель, вийшов з-за сараю.

-- Павел Скужевський, -- відрекомендувався гість.

-- Капітан Ашлот, -- військовий потиснув йому долоню. – Ми щойно отримали депешу, що Ви відвідаєте нас. Хочете проїхати туди? – він показав на кілька хатин, що видніли майже на лінії горизонту.

-- Так.

-- Ви повинні залишити бричку тут. Через гать Вам не проїхати. Кілька днів тому ми намагалися висадити її в повітря і тепер вона пошкоджена, -- пояснив він. – У Вас багато багажу?

-- Я перенесу, -- заспокоїв його Скужевський. – Як виглядає ситуація?

-- Вчора довелося застрелити двох втікачів. Я хотів би Вас попросити… Мабуть вони не були заражені, але їхні тіла…

-- Спалити?

-- Ось Вам банка з гасом. Ми не знаємо,що там відбувається, -- офіцер повернувся до теми. – Здається поміщик живий, ми бачили щось схоже на димові сигнали. Але нам не вдалося розшифрувати їх.

-- У Вас є геліограф?

-- На жаль тільки один.

-- Чудово, бо я привіз другий. Буду передавати звіт двічі в день, звичайно, якщо сонце дозволить. Записуйте, будь-ласка. Якщо помру, буде хоч якась клінічна документація…

-- Бачу, Ви про все подбали, -- в очах у капітана промайнула повага.

-- Про все, що зміг передбачити.

-- Ще одне запитання.

-- Так?

-- Навіщо Ви ризикуєте життям? – військовий дивився на доктора пронизливим поглядом. – Поклик душі? Адже було багато інших охочих…

-- Це може бути щось нове. Невідома досі інфекція. Я повинен дослідити її.

-- Заради слави? Навіть посмертної?

-- Заради науки, -- сказав серйозно лікар. – Коли я знатиму, що з ними, то можливо вдасться їх вилікувати.

-- Хай щастить, -- росіянин обійняв його і щиро поплескав по плечу.

*****

Він закинув на плечі переповнений військовий ранець. В одну руку взяв валізку з геліографом, в другу – банку з гасом. Револьвер запхав у праву кишеню кожуха. Пістолет в кобурі – на пояс.

-- Візьміть тютюну, -- солдат протягнув йому пакетик. – В селі можуть виникнути проблеми з постачанням, -- пожартував.

Лікар подякував і вирушив до гаті, вкритої замороженими грудами болота. Застрілені лежали там, де їх досягли кулі. Він пройшов повз них, поклав багаж на кілька десятків кроків далі. Повернувся. На кожне тіло вилив по півбанки гасу. Перехрестився і кинув запаленого сірника. Жовте полум’я здійнялося в зимове, поліське небо. Тіла, ймовірно, не згорять до кінця; не вистачить пального. Але може висока температура хоча б знищить бактерії?

Незмінне червоне, зимове сонце над головою, незмінні грудки замерзлого болота хрустять під ногами, а позаду тріск полум’я, що пожирає тіла людей, які намагалися врятуватися від хвороби…

Він йшов не поспішаючи, село наближалося повільно. Час зупинився. Кроки…він знав результат, ще до того як почав рахувати. Дві тисячі п'ятсот вісімдесят один, дві тисячі п'ятсот вісімдесят два, дві тисячі п'ятсот вісімдесят три – він став на дерев’яну кладку, що відділяла гать від острова. Дві тисячі п'ятсот вісімдесят чотири, дві тисячі п'ятсот вісімдесят п'ять, дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість – нога торкнулася землі. Піт залив йому чоло. Випадковість? Хтозна…

Павел сподівався, що хтось вийде йому назустріч, але острів зустрів його непривітно. З-за кількох тинів виглянули голови в хутряних шапках, але відразу ж зникли. Десь за брудною шибкою промайнуло обличчя. Тим часом сонце сідало за горизонт. Старий хрест неподалік криниці нагадував, що це не перша епідемія в історії села.