Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

А часто потім буває щось неприємне. Я знаю з досвіду. Проте я рада, що в мене буде будинок. Розумієте, в мене ніколи не було справжнього дому, скільки я себе пам’ятаю. І в мене знову з’являється цей приємний біль в грудях, тільки-но подумаю, що їду в справжній, свій будинок. О, як це чудово!

Вони минули гребінь пагорба. Внизу блиснув водним дзеркалом ставок, що виглядав майже, як річка – таким довгим і звивистим він був. Міст перетинав його посередині. Нижче мосту, до того місця, де бурштиновий пояс піщаних пагорбів відділяв його від темно-блакитної морської затоки, вода буяла безліччю мінливих фарб – напівпрозорих відтінків шафранного, рожевого, блідо-зеленого з іншими невловимими відтінками, для яких ще ніхто не знайшов назви.

Вище мосту ставок вився між гаями ялин і кленів та виблискував темною водою серед тінистих ділянок. Подекуди схилялася з берега дика вишня, немов дівчина в білому, яка стала навшпиньки, щоб помилуватися своїм зображенням у воді. З болота, що оточував верхній кінець ставу, долинав гучний, меланхолійно солодкий хор жаб. Трохи вище ставка, на схилі стояв маленький сірий будиночок, ніби визираючи з яблуневого саду. Хоч іще не було зовсім темно, світло горіло в одному з його вікон.

– Це ставок Баррі, – сказав Метью.

– Ні, це ім’я мені теж не подобається. Я назву його… дайте подумати… Озеро Блискучих Вод. Так, це правильне ім’я. Я впізнаю це за тремтінням. Коли я знаходжу ім’я, яке точно підходить, то відчуваю тремтіння. У вас що-небудь викликає тремтіння?

Метью розмірковував.

– Мм… мабуть, так. Тремтіння мене завжди пробирає, коли я бачу цих противних білих гусениць, які повзають в огіркових грядках. Терпіти їх не можу.

– О, мені здається, це не зовсім те тремтіння. А ви як думаєте? Адже є різниця між гусеницями й озерами блискучих вод, правда? Але чому цей ставок називають ставком Баррі?

– Напевно, тому, що пан Баррі живе там, у тій хаті. Садовий Схил – ось як це місце називається. Якби не той густий гай за ним, ти могла б побачити звідси Зелені Дахи. Але нам доведеться проїхати через міст і навкруг дорогою, а це ще приблизно пів милі.

– А в пана Баррі є маленькі дочки? Ну, не дуже маленькі – мого віку.

– Так, у нього доньці одинадцять років. Її звуть Діана.

– О-о-о! – протягнула вона, глибоко втягуючи повітря. – Яке чарівне ім’я!

– Ну, я так не думаю. Звучить якось жахливо по-поганському. Я волів би Джейн або Мері або ще якесь розумне ім’я на кшталт цього. Але коли Діана народилася, Баррі здавали кімнату шкільному вчителеві. Вони попросили його вибрати ім’я, і він запропонував – Діана.

– Шкода, що не було такого вчителя там, де я народилася. О, ми вже на мосту! Я заплющила очі міцніше. Мені завжди страшно переїжджати через мости. Я не можу втриматися, щоб не уявити, що, може, саме коли ми будемо на його середині, він закриється, як складаний ніж і защемить нас. Тому я заплющую очі. Але мені завжди доводиться розплющувати їх, коли здається, що ми вже біля середини. Адже, розумієте, якби міст закрився, я хотіла б побачити, як він закривається. Як він весело грюкає! Я люблю, коли щось так грюкає. Хіба не чудово, що є так багато речей на світі, які можна любити? Ну, ось і проїхали. Тепер я подивлюся назад. Добраніч, дороге Озеро Блискучих Вод. Я завжди кажу «добраніч» речам, які люблю – зовсім, як людям. Гадаю, їм це подобається. А вода немов усміхається мені!

Коли вони минули черговий пагорб і дорога знову повернула, Метью сказав:

– Ми майже біля будинку. Зелені Дахи…

– О, не кажіть де, – перервала вона, поспішно хапаючи його за руку, яка було піднялася, й заплющуючи очі, щоб не бачити, куди він вказав. – Дозвольте, я вгадаю. Я впевнена, що вгадаю правильно.

Вона розплющила очі й поглянула навколо. Кабріолет був на гребені пагорба. Сонце вже зайшло, але околиці ще чітко виднілися. Західніше на тлі яскраво-оранжевого неба височів темний шпиль церкви. Внизу була маленька долина, а за нею тягнувся довгий похилий схил, на якому юрмилися акуратні фермерські дворики. Очі дівчинки перебігали від одного до одного жадібно й серйозно. Нарешті, погляд її зупинився на одній фермі, що стояла далеко від дороги і біліла в серпанку квітучих дерев і сутінок довколишнього лісу. Над нею з південно-західного боку бездоганно чистого неба виблискувала величезна кришталево-біла зірка, немов світильник, який вказує шлях, повний надій.

– Ось це, правда? – сказала вона, вказуючи рукою.

Метью якось аж радісно хльоснув кобилу віжками.

– Ну, вгадала! Але, впевнений, пані Спенсер все докладно описала, тому тобі це вдалося.

– Ні, вона не описувала… правда, не описувала. Її словами можна описати будь-яку з цих ферм. У мене не було уявлення, як вона виглядає. Проте щойно побачивши, я відчула, що це мій будинок. О, мабуть, я уві сні. Знаєте, в мене, напевно, вся рука вище ліктя в синцях, стільки разів я себе сьогодні щипала. Кожну хвилину мене охоплювало страшне почуття: все це тільки сон. І тоді я щипала себе, щоб переконатися: ні, все насправді. А потім подумала: якщо навіть це тільки сон, то краще спати й дивитися його якомога довше. І я перестала себе щипати. Але це не сон, і скоро ми будемо вдома.

Захоплено зітхнувши, вона знову занурилася в мовчання. Метью неспокійно совався на своєму місці. Він тішився, що це Мерил, а не йому доведеться сказати цій бідній бездомній дитині, що будинок, якого вона так прагнула, не стане її' домом. Вони проїхали по Долині Лінд, де вже було досить темно, – але не так, щоб пані Рейчел не помітила їх зі свого спостережного пункту біля вікна, а потім пагорбом і довгою стежкою до Зелених Дахів.

На той час Метью почав тремтіти й не міг собі пояснити причину цього. Він думав не про Мерил, не про себе, не про ті клопоти, які ця помилка, ймовірно, їм принесе, а про розчарування дівчинки. Коли він подумки бачив, як захоплення згасає в її очах, у нього з’являлося хворобливе відчуття, ніби він був співучасником убивства. Таке відчуття з’являлося в нього, коли треба було зарізати ягня або теля або будь-яке інше невинне маленьке створіння.

Коли вони під’їхали до будинку, було вже зовсім темно і чулося тільки шелестіння тополь.

– Послухайте, дерева розмовляють уві сні, – прошепотіла дівчинка, коли він зняв її з кабріолета й поставив на землю. – Які в них, мабуть, чудові сни!

Потім, міцно тримаючи саквояж, що містив у собі «все її земне майно», вона пішла за Метью в будинок.

Мерил швидко піднялася їм назустріч, коли почула, як Ме-тью відкрив двері. Та щойно її погляд впав на маленьку дивну фігурку в тісній негарній сукні, з довгими яскраво-рудими косами й радісно сяючими очима вона пригальмувала та з подивом вигукнула: