Анатолий Костецкий - Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”

— Дякую, — зрадiла голова, i крiзь гiлки прошилася середня на зрiст чоловiча постать.

Перше, що кинулося хлопцям в очi, — це одяг чоловiка. На ньому був гарний дорогий костюм iз сiрої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-пiд ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневi новенькi туфлi, визирали махровi шкарпетки, а на руцi в нього висiв розкiшний плащ на хутрянiй пiдстьожцi. Так модно й шикарно в їхньому мiстечку не вдягався нiхто.

"Мабуть, приїжджий", — здогадався Христофор, i його враз охопило почуття гостинностi, притаманне всiм жителям невеличких райцентрiв.

— Прошу, заходьте! — пiдвiвся Христофор назустрiч.

— Дякую, я вже зайшов, — ?речно вклонився чоловiк.

— Сiдайте, будь ласка, — запросив Тюлькiн, наче був хазяїном лави, а вербовий намет — його домiвкою.

Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сiв на лаву й лагiдним голосом поцiкавився:

— Я вам часом не заважаю?

— Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно радi, — почервонiв Христофор, бо досi майже не чув, щоб дорослi так чемно зверталися до хлопцiв його вiку.

— Тодi давайте, молодi люди, знайомитись, — усмiхнувся сивобородий i простягнув хлопчакам по черзi руку, — Євген Євгенович Бублик, науковий працiвник.

— Василь, — почервонiв Васько теж.

— Христофор Тюлькiн, — ледь не згорiв Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне iм'я та прiзвище, i щоб якось вiдвернути вiд них увагу незнайомця, додав: — А ви, бачу, не з нашого мiста?

— Вгадали, добродiю, я iз столицi.

— А якою наукою ви займаєтесь? — не втримався Христофор, котрий уперше в життi бачив на власнi очi справжнього науковця, та ще — iз самої столицi!

— О! — мовив загадково чоловiк, — Це велика таємниця! — I обличчя його засяяло такою вдоволеною усмiшкою, що хлопцям страшенно закортiло розгадати цю таємницю.

Так, ви правильно здогадалися: це був нiякий не Євген Євгенович Бублик i зовсiм не iз столицi, а тим паче — не науковець! Це був суперагент Z-003, i радiв вiн зараз тому, що натрапив на хлопцiв, якi йому саме й були потрiбнi!

— Ой, ну скажiть, будь ласка! — не втримався Васько. — Ми нiкому-нiкому! Слово честi!

Незнайомець пустив у вуса найчарiвнiшу посмiшку, на яку тiльки був здатний:

— Коли так — скажу: я — всесвiтньовiдомий академiк, а до вашого мiстечка приїхав трохи вiдпочити вiд столичної суєти та всесвiтньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, iнтерв'ю, радiо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. — I академiк стомлено зiтхнув.

Хлопцi просто зомлiли вiд нечуваного щастя: вони сидять поруч iз такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть — можуть навiть торкнутися, навiть вiталися за руку.

Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькiна лiктем у бiк i прошепотiв:

— Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Бiльше такої нагоди може й не трапитись у життi.

Христофор трохи повагався, тодi зважився, набрав повнi груди повiтря й одним духом виклав Бубликовi-агенту все-все про свiй суперклей.

Тепер настала черга академiка млiти вiд щастя: цей клей, як вiн i уявляв собi, був безцiнним скарбом для його майбутньої кар'єри, i можливостi клею видавалися йому таки справдi необмеженими! Тож тiльки-но Христофор скiнчив свою розповiдь, суперагент пiдскочив, ухопив хлопчака за плечi i, дивлячись йому просто в очi, суворим голосом запитав:

— Все, що ти розповiв, — правда?

— Найправдивiша правда! — вдарив себе в груди Тюлькiн.

Академiк вiдпустив його плечi й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумнiву: бути йому генералом!

Перевiвши подих i взявши себе в руки, агент сказав:

— Христофор Тюлькiн! Мушу вам урочисто заявити вiд iменi Академiї наук: ви — генiй! Обiцяю вам при свiдках, — вiн тицьнув пальцем у Васька, — що першим рекомендуватиму вас до обрання в академiки.

— А школа? — трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсiм сподобалася другорядна роль свiдка.

— Що школа! Пхе, — махнув рукою Бублик. — Школа — дурниця. Я сам лише три класи скiнчив.

Васька трохи здивувало, що всесвiтньовiдомий академiк має лише трикласну освiту, але чого не буває серед учених мужiв? Вони ж такi диваки, як розповiдав Христофор.

А Христофор просто шаленiв вiд радостi. В його уявi замиготiли захоплюючi картинки. Ось його в чорному лiмузинi з почесним ескортом везуть по столицi в Академiю! Ось поважнi сивi академiки влаштовують йому при зустрiчi овацiю, а сам президент Академiї чiпляє йому на груди орден! Ось вiн направо й налiво роздає автографи, iнтерв'ю, а за ним бiжать кiнорежисери i фiксують на кiноплiвку кожен його рух — для нащадкiв! Ось вiн, славетний i величний, прибуває з вiзитом у рiдну школу…

— Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! — долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, i Тюлькiн повернувся до дiйсностi. -Христофоре, тепер ви мусите облишити вашi дотепнi витiвки з човнами та дверима й негайно принести менi клей: я власноручно вiдвезу його в столицю!

— У мене його нема, — схлипнув Христофор i вiдвернувся.

— Як нема?! — вдруге пiдскочив Бублик. — Ти його весь витратив на свої безглуздi жарти?!

— Як ви могли про нас таке подумати! — образився за друга й за себе Васько. — Це не нашi жарти, а Бевзя та його компанiї. Вони поцупили клей.

— Але це не так страшно, — додав Христофор, — у мене є зошит, де я записав його рецепт.

— Неси, — перебив його не дуже ввiчливо академiк, — неси негайно! Я почекаю тут.

Христофор стрiлою помчав додому. Та за кiлька хвилин вiн повернувся. Ноги його заплiталися, а руки були порожнi!

— Де зошит? — ревонув суперагент, мрiї котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. — Де вiн?!

— Нема… — ледь вичавив iз себе Тюлькiн i, вже не стримуючись, гiрко заплакав.

— Цить, дiвчисько! — гарикнув на нього академiк. — Нюнi потiм розпускатимеш, а зараз справу треба робити!

Приголомшенi несподiваним провалом, хлопцi навiть не звернули уваги, як змiнився тон розмови Бублика, а Христофор взагалi майже не чув його. Рiч у тiм, що зошит з його iдеями i записами загинув зовсiм безглуздо. Мама Тюлькiна, Лукерiя Лукiвна, вирiшила вже не вести свого зошита iз записами про вмiст шухлядочок, ящикiв та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, i це була нiяка не забудькуватiсть. Тому Лукерiя Лукiвна взяла та й спалила зошита, щоб i не згадувати про всi прикрощi, якi принесла їм ота iсторiя. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як двi краплi води, однаковiсiнькi — адже в мiстечку лише один магазин канцтоварiв! — а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерiя Лукiвна не надiла.