Александр Афанасьев - Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в трех томах. Том 2

Він так і зробив. Як оддав плаття, дак та царевна і каже: «Слухай же, Іван-царевич! Як ті прийдеш до мого батька, то він буде тобі казать, щоб ти вибирав собі із нас жінку, а нас усіх поставить рядом; дивись же: усі сестри будуть дуже хороші, а на мене нашлють усяких прищів. То ти й покаж на мене, що оцю возьму! З тебе будуть усі сміяться; а ті нічо́го не слухай. Тоді оп’ять цар на другий день нас поставить, і сестри усі будуть в золоті, а я в черному; ти оп’ять мене бери. Іще й на третій день цар нас покажеть, і ми вже усі будем одинакові; тільки ти дивись: я виставлю наперед ногу, то ти оп’ять на мене покаж. Більше вже не будуть тебе питать, і я буду твоя жінка». Як вона казала, так усе і зробилось.

На другий день кликнув Івана-царевича до себе цар. «Гляди, щоб ти мені до світа насадив такий сад, щоб ні у кого не було такого, і щоб уродилися такі яблуки, що золоте яблуко та срібне яблуко!» Так він прийшов до жінки да й плаче. Вона пита: «Чого ти, Іван-царевич, плачеш?» — «Як же мені не плакать, коли твій батько заказав мені таку роботу, що я й до віку не зроблю!» — «Мовчи, молись богу да лягай спать; до світа усе буде готово». Він ліг, а вона вийшла на двір, махнула платочком — набігли люди да і питають: «Чого тобі, царевно, треба?» Вона приказала, щоб до світа було усе то, що батько ні говорив. Цар вранці устав, дивиться — коли усе пороблено.

От він, дождавшись вечора, кликнув оп’ять зятя да й каже: «Гляди ж, щоб до завтрього зробив мені такий мост, щоб золота палочка да срібна палочка!» От він оп’ять прийшов до жінки, став плакать да й розказав, що йому велів зробить цар. Вона оп’ять каже: «Ничо́го, молись богу да лягай спать», — да за́раз, як тільки він ліг спать, вийшла, як крикне — люди набігли і до світа усе зробили. Цар оп’ять рано встав, побачив, що усе пороблено, призвав на́ вечір зятя да й каже: «Гляди, щоб ти мені до світа зробив цілий дворець, да такий хороший, що ні у кого луччого нема». Він оп’ять прийшов додому і заплакав да і став говорить жінці, що йому велів цар. Вона положила його спать, а сама вийшла да крикнула — люди збіглись; вона ïм приказала, щоб до світа усе було готово, і люди усе то поробили. Тоді цар побачив, що у його зять такий, — що йому ні прикажеш, усе зробить! Більше уже нічо́го не заставляв його робить і став його пускать гулять по саду.

От він раз пішов у сад да зійшов на могилку [184]; коли дивиться, а у його батька по двору бігають дітки; він догадався, що то його братики, заплакав да й пішов до жінки. Вона і пита його: «Чого ти плачеш?» — «Як же мені не плакать? У мого батька так весело, усі братики по двору ходять; я іще дивився із тієï могилки, що у саду́». Вона йому і каже: «Не плач! Ми утечем до твого батька», — да тричі плюнула у хаті, щоб за ïï стала слюна говорить. І пошли вони... На другий день батько ждав-ждав, щоб вони прийшли снідать, а вони не йдуть; пішов сам кликать, став під дверми да-й кличе, а слюна і говорить: «Постойте, за́раз прийду!» Він подождав, да оп’ять кличе; слюна оп’ять каже, що прийду. Тоді вже він розсердився і велів двері разломать; коли дивиться, аж ніко́го немає, то так розсердився, що велів разом верхових послать на всі конці.

А царевич з жінкою далеко вже стали! Тільки вона лягла на землю да й слуха, аж погоня уже близько; от і каже йому: «Будь ти дяк, а я буду церква, да як буде тебе хто питать, чи не бачив ти якого чоловіка і з жінкою, — ти нічо́го не гово́р, а усе читай». От ве́рховень прибіг, увійшов у церков, побачив дяка да и каже: «Чи ти не бачив якого чоловіка з жінкою?» А дяк усе читає; він плюнув да й поïхав назад. Тоді вони опять пішли, а одійшовши далеко, царевна опять лягла послухать: чи не ïдуть за ними? Чує, що погоня уже близько. Вона каже Івану-царевичу: «Будь же ти пастух, а я буду свинею, і як тебе хто буде питать, чи бачив ти яких людей, — ти кажи тільки: я свиню пасу, а більше нічо́го не гово́р». Так і зробили. Ве́рховень приïхав, розпитував, а як не допитався нічо́го — плюнув да й поïхав назад.

Тоді вони оп’ять пішли, а одійшовши, стали слухать, не ïдуть лі за ними? Тільки чують, аж сам цар ïде. От вона і каже: «Тепер же будь ти окунь, а я буду річкою». Так і зробили. Батька приïхав, побачив, що вже нічо́го не можна зробить, розсердився і сказав: «Щоб же ти була річкою три годи!» — да і вернувсь додому.

Тоді вже річка і стала говорить своєму мужу: «Іди ж ти додому, там застанеш у себе багато і сестер і братів, да хоть як вони будуть просить щоб ти ïх поціловав — ти не цілуй, а то за́раз забудеш мене». Той так і зробив, прийшов додому, да тільки поціловався з батьком і з матір’ю, а більше ні з ким, як його ні просили. Уже проходив і третій год, як раз він і забув заперти́ тію хату, де ночував; а к йому і вбігла одна сестра да побачила, що він спить, підійшла тихесенько да и поціловала. Так він як проснувся, то вже і не згадав про свою жінку; а через місяць його посватали да й стали весілля [185]готовить.

От у суботу, уже як шишки стали бгать [186], дівка одна пішла до колодязя по́ воду, да тільки що нагнулась брать, дивиться — коли там така хороша баришня. Вона вбігла у хату, розказала усім; тіï пішли і собі туда, тільки уж ніко́го не було, а як вернулись у хату, то та самая була у хаті. «Я, — гово́рить, — прийшла вам помагать шишки бгать». Зліпила два голуба да й посадила ïх на віко́нце: вони і стали говорить меж собою, аж усі удивилися. Тільки один голуб і гово́рить другому: «Чи ти забув, як я була церквою, а ти дячком?» — «Забув, забув!» — «Чи ти забув, як я була свинею, а ты пастухом?» — «Забув, забув!» — «Чи ти ж забув, як я була річкою, а ти окунем, і як мене батько закляв, щоб я була три годи річкою, і я тебе просила, щоб ні з ким, ні з браттями, ні з сестрами не ціловався, а то мене позабудеш?» Тоді Іван-царевич усе згадав, пізнав свою жінку, прибіг до неï, став ïï ціловать і про́сить батька свого, щоб ïх по-своєму повінчали. І з тих пор много води утекло, а вони усе живуть да хліб жують.

Посеял мужик рожь, и уродил ему господь на диво: едва мог с поля собрать! Вот перевез он снопы домой, смолотил и насыпал и думает: «Теперь-то стану жить, не тужить!» И повадились к мужику в амбар мышь да воробей; каждый божий день раз по пяти слазают, наедятся — и назад: мышь юркнет в свою норку, а воробей улетит в свое гнездо. Жили они вдвоем так-то дружно целые три года; все зерно приели, остается в закроме самая малость, с четверик — не больше. Видит мышь, что запас к концу подходит, и ну ухитряться, как бы воробья обмануть да всем достальным добром одной завлада́ть. И таки ухитрилась; собралась темною ночью, прогрызла в полу большущую дыру и спустила в подполье всю рожь до единого зернышка.

Поутру прилетает воробей в амбар, захотелось ему позавтракать; глянул — нет ничего! Вылетел бедняжка голодный и думает про себя: «Обидела, проклятая! Полечу-ка я, добрый мо́лодец, к ихнему царю, ко льву, стану просить на мышь — пусть он нас рассудит по правде». Снялся и полетел ко льву. «Лев, царь звериный! — бьет ему челом воробей. — Жил я с твоим зверем, мышью зубастою; целые три года кормились из одного закрома, и не было промеж нас никакой ссоры. А как стал запас к концу подходить, пошла она на хитрости: прогрызла в закроме дыру, спустила все зерно в подполье к себе, а меня, бедного, голодать оставила. Рассуди нас по правде; не рассудишь — полечу искать суда-расправы у своего царя, орла». — «Ну и лети с богом!» — сказал лев. Воробей бросился с челобитьем к орлу, рассказал ему всю свою обиду, как мышь своровала, а лев ей потатчик. Сильно разгневался в те́ поры царь орел и сейчас же отправил ко льву легкого гонца: приходи завтра с своим-де звериным воинством на такое-то поле, а я соберу всех птиц и дам тебе сражение.