Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

— Молодчина, Чу! — кинулася на шию друга Соня. — Ти всіх нас урятував! — Тобі, Пластиліненко, треба в цирку приборкувачем тигрів працювати, — сказав білий, як сметана, Віктор Іванович. — Або вчителем у старших класах.

— Е, я над цим подумаю, — відповів Чу й подерся знімати з дерева ні живу ні мертву Тому Козохват.

— Ну як ти тут? — поцікавився він у Томи, коли дістався до гілки, на якій вона сиділа.

— Дя-дякую, тобі, Чу, — тільки й змогла видушити перелякана Тома.

Цілу дорогу до міста в автобусі тільки й розмов було, що про лісову пригоду. Всі третьокласники жваво обговорювали напад вепра.

Тільки Том байдужо лежав біля ніг Соні та, здавалося, був невеселий. Мабуть, набігався, натомився.

Останнім часом Соня була сама не своя, вона уже погано почувалася, особливо вранці, після сну. З кожним днем сили дівчинки танули, наче цукор у чашці чаю, вона схудла, а із щічок кудись подівся звичний рум'янець.

— Що це з тобою, Сонечко? — хвилювалася бабуся. — Ти ж біла мов стіна, а худа яка зробилася! Їж краще. Зараз весна, авітаміноз, мабуть, почався. Що ж мені батьки твої, он приїдуть скоро, скажуть? Чи в тебе що болить, скажи, сонечко моє?

— НІ, ба, не болить, — відповідала дівчинка, але все марніла й марніла.

Сьогодні вже навіть Чу помітив, що з Сонею щось не те.

— Тобі зле, Соню? — запитав він дорогою до школи.

— Дурниця, минеться, — відмахнулася дівчинка, — просто я трохи квола. Бабуся каже — авітаміноз, це коли вітамінів організму бракує.

— О-хо-хо, — зітхнув Чу. — Давай понесу твій рюкзак, бо тобі, бачу, важко.

— Перші люди мали довгі верхні кінцівки, — розповідав він. — Такі довгі, як…

— В орангутанга? — кинув з місця П'явочка.

— Ні, — заперечив учитель, — приблизно як… е-е-е… — він на мить закашлявся і продовжив якимсь дивним, грубшим голосом: — як у Пластиліненка.

Увесь клас зиркнув на Чу.

— З голови до п'ят первісна людина була вкрита густою й грубою шерстю, — знову кахикнувши, розповідав історик уже своїм, нормальним голосом.

— Як ведмідь? — запитав ще хтось із хлопців.

— Еге ж, — кивнув Арнольд Сильвестрович і знов-таки дивним голосом докинув: — або як наш Пластиліненко.

— Так от, — продовжував історик, — наші предки вже не жили на деревах, як мавпи, а мешкали в печерах, бо побудувати собі житло їм ще не вистачало клепки, адже розуму в них було приблизно, як у…

— …Нашого Пластиліненка! — реготнув хтось із задньої парти, й увесь клас підхопив той регіт, навіть Арнольд Сильвестрович гиготав на весь рот дивним зловтішним сміхом.

Не сміялася тільки Соня й, звісна річ, сам Чу.

— Не бачу нічого смішного! — підхопилася з місця Соня. — Раденькі, що дурненькі!

Дівчинка з осудом дивилася на однокласників і на вчителя.

— Чому ж, — розмірковував знову нормальним голосом історик. — Може, й справді Чу — один з наших пращурів, які були початковою ланкою ланцюга еволюції людини, представник виду, що дивом зберігся до наших днів… скажімо, який-небудь неандерталець… це так, припущення, — учитель стомлено потер скроні. — Щось у мене голова розболілася…

— Не андерталець я ніякий, — насупився Чу. — Я ще з прабабая чудовисько.

— А це ще треба довести, — встромила свого довгого носа в розмову нестерпна Тома Козохват. (Підступна! Вже забула, як Чу врятував її від вепра?!) — Може, тебе варто в наукову лабораторію здати — для дослідів!..

Клас знову захлинувся сміхом. Тут Чу вже не витримав. Він схопився з місця і сердито вигукнув:

— Не андерталець я ніякий! Це вас тут усіх треба здати в лобаторію на досліди! Самі ви андертальці!

— Ну, це вже занадто! — скипів учитель історії Арнольд Сильвестрович, який вже тримався за голову обома руками. — Вийди з класу, Пластиліненко.

Чу вхопив портфель, сердито розвернувся й вибіг за двері.

— Дарма ви так, Арнольде Сильвестровичу, — з докором кинула Соня. — Нізащо образили!

Учитель якось причмелено, ніяково зиркнув на Соню, обвів поглядом увесь клас, потім знову глянув на дівчинку і моторошно прохрипів щось зовсім незрозуміле:

— А ти мовчи там, бо всю до крапельки висмокчу.

Дівчинка поспіхом згребла у ранець свої речі й вискочила слідом за найкращим другом.

Соня вийшла зі школи й побачила Чу. Той сидів на ґанку, меланхолійно крутив краник свого самовара і наспівував: — У тобі так багато сторін, яких я не розумію…

— Образився? — дівчинка поклала руку Чу на плече.

— Та… Ну їх, — махнув лапою Чудовисько. — Самі вони…

— Угу, — кивнула Соня, — дивний сьогодні Сильвестрович, він взагалі-то зовсім інший. Може, й у нього авітаміноз. — Хвильку помовчавши, дівчинка невпевнено додала: — Слухай, а що, коли ти й справді неандерталець?

— А я що кажу?! Вже всім півгодини товкмачу, що не андерталець я, і ніколи не був андертальцем! Ясно?

— Зажди, ти мене не правильно зрозумів, — ледь не збилася дівчинка. — Я ж не кажу, що ти андерталець, а кажу, що ти, можливо, неандерталець. Допетрав?

— І я кажу, що я не андерталець зовсім, — почухав потилицю Чу. — Допетрала?

— На жаль, ні, — зітхнула Соня. — Тобто ми обоє нічого не допетрали. Треба спростити розмову. Давай так: може, ти австралопітек, га? Якщо так, то уявляєш, який ти скарб для науки?!

— Сумніваюся.

— А чому?

— Бо знаю одну пісеньку про австралопітека. Ось зараз почуєш її і сама все зрозумієш.