Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

— А це хто такий?

— Це мій песик! Не треба з ним так поводитись! — обурилася Соня.

— Ой, не подобається це мені, — похитав головою бабай, відпустив Тома й мовчки виліз у вікно.

Геть збентежена, дівчинка погладила Тома, зачинила вікно й лягла спати. Хоча й не дуже вірилося, що тепер вдасться заснути.

— Ти не уявляєш, що тут учора було, Чу, — кинулась до вікна Соня, тільки-но Чу вранці заплигнув до її кімнати. — Вночі, як ти пішов, твій бабай прилетів з Марком на мопеді. А я думала, що то ти, а він — зелений-зеленющий, уявляєш!

— Е, знаю, знаю, — понуро промовив Чу, скидаючи з плечей свій самовар-рюкзак, — він зараз у мене в курені. Сердитий, примчав серед ночі. Не подобається йому наша дружба, так не годиться, каже, чудовиськам жити.

— Сильно сварився? — поспівчувала Соня.

— Та ні, лякав тільки.

— Лякав?

— Е, трохи.

— А ти що?

— Е, вдавав, що мені страшно. Щоб він трохи втихомирився.

— А тепер що, Чу?

— Нічого тепер, — Чу важко зітхнув. — Попрощатись я прийшов. Забирає мене бабай до себе жити, не хоче, щоб я до школи ходив. Та й ти йому чомусь не сподобалась, а надто Том твій.

— Чому це, Чу? — Соні стало дуже прикро. — Я ж йому нічого не зробила такого. А Том — той навіть не гавкнув. Он, бідолаха, ще й досі не отямився, навіть, здається, й до школи не збирається сьогодні зі мною… Що ж це твій бабай так розсердився?

— Не знаю. Е… Все одно тепер. Бувай, піду я.

— Не йди, Чу, як же це?! — голос дівчинки затремтів, а в очах забриніли сльози. — А як же подяки, дві ж усього лишилося? Ти казав йому про Збіговисько і про подяки?

— Не наважився, — відповів Чу, — але, здається, він щось підозрює, бо випитував, чого ти така бліда й худюща, а ще — чи знаю я, хто такі глипачі?

— Якщо ти не заробиш іще два «спасибі», то тебе закинуть.

— Е, знаю. Але якщо я не перестану до тебе ходити, упир не зупиниться, і ти… Ні, я не можу наражати тебе на смертельну небезпеку, я йду.

— Отже, так: ти повинен ще хоч сьогодні піти до школи, чуєш! Це твій останній шанс. Піти — і здобути останні дві подяки, — рішуче випалила Соня. — А бабай твій нехай трохи почекає там. Ну і я… я нормально… почуваюся. Всього дві подяки, Чу, — і все скінчиться.

— Що ж, спробуємо, — трохи звеселів Чу, — але бабай мене відпустив тільки попрощатись і сказав, що коли не повернуся швидко, то він сам по мене прийде, і тоді мені буде кепсько.

— То нам не можна гаяти жодної секунди. Я вдягаюся і — гайда! — мовила Соня й пішла до шафи.

На півдорозі до школи Соня раптом спохопилася:

— Ой-ой-ой! Я пенал забулася. Чу, постій тут, а я вернуся додому.

— Може, разом підемо? — запропонував Чудовисько.

— Я сама, зачекай.

Захекана Соня вбігла у свій двір. Назустріч підтюпцем бігла бабуся в спортивному костюмі.

— Що трапилось? — на бігу спитала вона онуку. — Невже теж вирішила побігати зі мною? Правильно, Сонечко, це дуже корисно.

— Ні, ба, я пенал забула, — відповіла Соня теж на бігу.

— Ключі маєш?

— Маю, — кинула дівчинка й гулькнула в під'їзд. Тільки-но дівчинка відімкнула двері й стала роззуватися в коридорі, як почула голоси, що долинали прямісінько з-за дверей її власної хати.

— І давно ти стежиш за квартирою? — спитав голос, котрий видався Соні знайомим.

— Відколи він почав лазити в це вікно, — огризнувся інший голос. — І не тільки за квартирою, а й за школою. І тобі раджу не пхатися сюди!

«Боже, невже там злодії?! — з жахом подумала Соня. — Так, так. Двоє злодіїв. Один підстеріг, що Чу часто лазить вікном, і стежив за квартирою й за нами, щоб підібрати зручний момент для пограбування, а інший, мабуть, увірвався сюди наскоком, без підготовки. І тепер вони сперечаються, хто має обкрадати наш дім. О Боже! Як же вони увійшли, коли двері були замкнені? А, певно, я не зачинила за Чу вікно.»

— Відступися, — знову озвався перший злодій, — я сам владнаю цю справу. Годі вже! І тобі не шкода малої?!

— Нічого не вийде! — не поступався другий злодюга. — Я не хочу ризикувати і втратити все через якісь нюні з сантиментами. Іди собі краще, не вплутуйся в цю історію, старий.

Далі Соня не стала слухати. Вона тихенько вийшла з квартири й зачинила двері на замок.

— Швидше до Чу! — сама себе підганяла Соня. — Він уже знає, як затримувати грабіжників, і може навіть подзвонити своєму товаришеві сержантові Свинобою.

Чу чекав приятельку на тому ж місці, де вони розсталися. Захекана, вона нарешті сяк-так переказала все, що почула вдома.

— По-побігли чимдуж, Чу! — Соня тягла друга за лапу.

— Думаю, не варто, Соню, — стояв як укопаний Чу.

— І що, ти навіть не подзвониш сержанту Свинобою?

— Е, не треба нікому дзвонити. По-перше, ти вже набігалась, а по-друге… дай подумати…

— Отакої! — остовпіла Соня. — То, значить, крадіть-обкрадайте, злодюги, нашу квартирку, ласкаво просимо! Беріть, що погано лежить, будьте такі ласкаві, а ми тут поки подумаємо! Так, по-твоєму?! А там, до речі, і твої баранці!

— В твоїй кімнаті не злодії, — якось задумливо відповів Чу.

— Не злодії?! А хто ж?

— То мій бабай. І ще… Чекай, Соню, я ось-ось додумаюся до чогось важливого… Хто ж там з ним ще був?.. Чека-чекай…

— Про вовка примовка, — раптом вигукнула Соня. — Он вже й бабай тут як тут.

Чу підвів голову й побачив, що до них справді поспішає бабай.

— Ось ти де! — майже люто крикнув він. — Ану, ходімо додому! Оце-то накоїв онучок! Я відчував, я своїм хворим шлунком відчував… Ось маєш тепер…

Він схопив Чу за лапу й потяг геть.

Соня стояла розгублена й мовчки дивилася, як Чу знехотя чалапає за бабаєм і раз у раз озирається на неї. Раптом він стрепенувся, дістав зі свого самовара ручку й папір і на ходу почав щось писати.

Бабай гримнув на онука й ударив його по лапі. Ручка і папірець упали на тротуар.

Коли чудовиська зникли за рогом, Соня підбігла і взяла записку. На ній було всього три слова: ДАЙ ТОМОВІ ЧАСНИКУ.

Соня ледве дочекалася кінця уроків. Вона постійно думала про записку. Навіщо? Навіщо давати Томові часник? Що за дурницю придумав Чу?

Та ще більше, ніж дивна записка, дівчинку бентежило те, що Чу тепер подасться з бабаєм у якусь глухомань, або й узагалі буде закинутий у Країну жаховиськ. Він же так і не здобув сім подяк від людей. А як же тепер вона, Соня? Вона не хоче лишатися без такого чудового друга!