Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

— Поглянь, поглянь, — Чу смикнув Соню за фартушок, — тут немає жодної бабусі, крім мене. Клас! Я — єдина на всю школу бабуся.

— Я дуже за тебе рада, — відповіла Соня. — Тримайся біля мене та гляди не загубися.

І Чу слухняно вхопився за поворозочку Сониного фартуха.

Тієї миті світло в залі погасло. Яскраві прожектори горіли тільки на сцені, та ще ялинка миготіла своїми вогниками й блискітками.

— Зараз почнеться! — захоплено вигукнула Соня.

Ніби від змаху чарівної палички останнє світло на хвильку погасло, а коли спалахнуло знову, на сцені вже вибрикувала Коза. Звісно, це була не справжня коза, а перевдягнена старшокласниця.

— Ура!!! — радісно загукали Вовки, Мушкетери, Сніжинки й інші гості свята.

— Ура! — заревів разом з усіма Чудовисько, а потім тихо запитав Соню: — Хто це?

— Це Коза, Чу.

— А навіщо тут коза?

— Бо Снігурочка вже всім остогидла, а за Східним календарем зараз закінчується Рік Кози.

— Дітки, — промовила Коза, — ви часом не бачили Дідуся Мороза? Він десь подівся. Давайте його покличемо.

— Зараз, — раптом кинувся до дверей Чу. — Я миттю, лапа тут — лапа там.

— Ти куди це? — здивувалася Соня.

— Та ж по Діда Мороза. Я швиденько, на вихорі! Зачекай, я — лапа тут…

— Не треба нікуди йти, Чу. Дід Мороз у школі, — зупинила дівчинка друга.

У цей час діти вже гукали різноголосим хором:

— Ді-ду-сю Мо-ро-зе! Ді-ду-сю Мо-ро-зе!

— Доброго дня, любі дітки! — пробасував, з'явившись хтозна-звідки, Дід Мороз. — Ох і позамітала люта зима стежечки до вашої школи — ледве добрався.

— Нас дурять, Соню, — розчаровано промовив Чудовисько. — Це ніякий не Дід Мороз. Я ж особисто знаю справжнього.

— Звісно, не справжній, Чу. Це Віктор Іванович — учитель фізкультури. Він просто допомагає Дідусеві Морозу, бо ж у того перед Новим роком сам знаєш, скільки клопоту. Справжній Дід Мороз приходить до кожного дому в новорічну ніч і кладе під ялинки подарунки.

— А, я розумію, — кивнув Чу, — цей Іванович теж переодягся на мушкарад.

— Ну, майже.

— Сьогодні буде багато конкурсів, ігор, — провадив далі Дід Мороз Віктор Іванович, — і, звичайно ж, дарунків. А наприкінці свята ми з Козою визначимо, у кого з вас найкращий карнавальний костюм. А зараз давайте потанцюємо довкола ялинки.

Голосно заграла музика, і всі, взявшись за руки, закружляли у хороводі навколо осяйної лісової принцеси. Чу однією лапою узяв за руку Соню, тобто Червону Шапочку, а іншою вхопив руку дрібненької, чомусь переляканої Білочки. Було весело.

Після танців відгадували загадки, співали пісеньки про ялинку, про сніжок, і втікали від Баби Яги, тобто перевдягненої вчительки біології Дори Микитівни.

А потім Соня вийшла на сцену розповідати віршик про сніговика. І тут Чу стало нудно. Точніше, він дуже захотів їсти. Точніше, спочатку захотілося їсти, а потім стало нудно. Чи навпаки? Спочатку нудно, а потім їсти?

Що було спочатку, Чу достеменно не знав, бо йому завжди ставало нудно, коли хотілося їсти, й навпаки — хотілося їсти, коли ставало нудно.

Хай там що, а Чу вирішив підняти собі настрій і пішов шукати щось попоїсти.

— У Вас немає коржика? — чемно запитав він У якоїсь Принцеси.

— Буфет на другому поверсі, — кинула та і манірно закотила оченята.

На другому поверсі справді був буфет. Чу не знав, що таке «буфет», але серцем відчував, що воно щось гарне.

' Він безцеремонно, проте акуратно, щоб нікому не наступити на ногу, розштовхав купку дітлахів, що з'юрбилися перед віконцем.

— Десять медяників! — Чу запхнув до квадратного отвору буфетного вікна свою прикрашену з нагоди Нового року костюмом голову.

— Дев'ять п'ятдесят, — буркнула буфетниця тьотя Мотя, підозріло зиркнувши на дивного покупця. — Ото нап'яв манаття!

— З Новим роком! — випалив Чу й додав: — І сім кексів з ізюмом.

— Гроші наперед, — не здавалася тьотя Мотя.

— А коржиків немає? — спитав Чу, раптом збагнувши, що йому до блискавиць в очах кортить коржика.

— Не завезли. Ти мені зуби не заговорюй — гроші показуй.

Чу від довгої розмови зробилося зовсім нудно.

— Ото вигадали, — відповів він, — немає в мене ніяких вошей. Баранця хочете? — Чудовисько дістав звідкись баранця.

— А грошей що, не маєш? — розчаровано промовила буфетниця.

— Е, я їх ще позаминулої середи вивів, бо вже спокою від них ні вдень, ні вночі не було, — відповів Чу.

— Мені б твої проблеми, — заздрісно кинула тьотя Мотя. — Немає, кажеш, ну, то й медяників не дам.

— А якщо так? — вперто мовив Чу й щось пробурмотів собі під ніс.

— Ну, гаразд, давай свого баранця, — з доброго дива передумавши, буфетниця простягла покупцеві торбинку з солодощами.

— Де ти ходиш?! — накинулася на друга Соня, коли Чу повернувся до зали. — Я тут так перехвилювалася — місця собі не знаходжу!

— Хочеш медяника? — Чу розкрив перед Сонею торбинку. — Пригощайся.

— Звідки це в тебе? — здивувалася вона, на хвильку завагавшись, брати чи не брати гостинця.

Цієї хвильки Чу вистачило, щоб засумніватися: чи достатньо буде йому медяників і кексів для повної перемоги над нудьгою?

— Ну, не хочеш, то й не треба, — Чудовисько поспіхом забрав любу серцю торбинку й запустив усередину свою кудлату лапу. — Що тут новенького, я нічого не пропустив?

— Зараз визначатимуть переможця конкурсу новорічних костюмів.

— А що тут визначати? — щиро обурився Чудовисько. — Мій костюм Бабусі Червоної Шкапочки — найліпший! До того ж, він один-единий на все свято.

— Увага! — промовив Дід Мороз. — Переможцем, на нашу з Козою думку, став хлопчина в костюмі Чудовиська в чепчику!

— Нечесно! — обурився Чу. — Мій костюм найкращий!

— Ти що?! — вигукнула Соня. — Вони саме тебе й мають на увазі.

— А як же Бабуся?..

— Просимо переможця вийти на сцену, — радісно промекала Коза.

— Чу, іди! — Соня злегка підштовхнула здивованого друга.

Чу піднявся на сцену.

— Скажи, будь ласка, з якого ти класу? — запитав Дід Мороз Віктор Іванович.

— Е, сам ти з класу, я — з лісу, — відповів Чу.

— Ну, добре, якщо це секрет, — промекала Коза. — Ось тобі приз, — вона вручила Чудовиськові пачку пластиліну.

— Ура! — Чу, шаленіючи від радості, аж підстрибнув. — У мене саме скінчився пластилін!

— От і добре, — усміхнувся Дід Мороз. — Може, все-таки скинеш маску, щоб усі побачили обличчя переможця?

— Нам час додому, — раптом підскочила Соня і потягла Чу за лапу. — Бабуся просила, щоб ми не барилися.

Чу слухняно потюпав за дівчинкою, міцно притискаючи до грудей свій дорогоцінний приз.

— Знаєш, Соню, — промовив Чу, коли вони удвох ішли засніженим тротуаром додому, — мені так потрібен пластилін… — Та ж тепер маєш он цілу пачку!

— Я подумав… — Чу наче соромився, — що півпачки треба тобі віддати. Це ж ти мені подарувала такий прекрасний костюм.