Всеволод Нестайко - Чарівне дзеркальце, або Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків

– Якого? – не зрозумів Глечик.

– Живого!

– А де ж його взяти?

– Упіймати! У лісі!.. Я влітку бачив. Як ми по гриби з татом ходили.

– Тю… І коли ж ти збираєшся його ловити?

– Сьогодні! Зразу після уроків. А чого відкладати?

– Сьогодні? – Вася непевно знизав плечима.

– Що – боїшся?

– Та ні… але…

– Мама, сестра, тьотя!

– Та ні… але…

– Ех ти! Вареник! А ще в космос летіти збираєшся!

– Чого ти! Я хіба сказав, що не хочу? Просто подумати спершу треба, зважити…

– А що там думати? Що зважувати? Піти й спіймати! От іще!

Коли Валерою оволодівала якась ідея, переконати його, відмовити було неможливо.

Розділ другий, в якому ви разом з Глечиком і Валерою помандруєте до лісу. Сварка. Вася спершу йде, потім повертається. Черевик! Де Валера?

Вася й Валера жили у великому місті, на краю нового мікрорайону, який називався Лісовим масивом. І називався недарма. Бо вулиця, де жили Вася й Валера, впиралася прямо в ліс. Остання зупинка тролейбусного маршруту, який тут закінчувався, була під величезними трьохсотрічними дубами. Вона так і називалася – «Дуби». І з вікон класу було видно ліс. Іноді на підвіконня, коли в класі панувала тиша (писали контрольну абощо), сідала сойка або інша лісова пташка. А білочки стрибали на спортмайданчику і спритно дряпалися вгору по шведській стінці, по жердині й канату, порушуючи дисципліну в класах.

Урок, з якого виставила Васю й Валеру Катерина Степанівна, був останній. І можна було одразу гайнути в ліс. Але в класі лишилися портфелі. Кидати їх напризволяще навіть відчайдушний Валера не одважився. Довелося чекати дзвінка.

Вислухавши ще раз сувору нотацію Катерини Степанівни і нагадування, щоб узавтра прийшов до школи Балерин дідусь, хлопці взяли свої ранці-портфелі й пішли начебто додому.

Але насправді, злодійкувато озирнувшися, вони звернули до лісу.

Скраю ліс навіть не був схожий на справжній ліс. Він більше нагадував міський парк. Заасфальтовані доріжки, лавки, диктові щити з яскравими плакатами: «Ліс – наше багатство!», «Бережи зеленого друга!», «Не розпалюйте вогнищ, не ламайте дерев!»

Настрій у Валери був бадьорий.

– Уявляєш, вона сідає на стілець… вона ж ніколи не дивиться, коли сідає… і раптом – вва-вай!.. Ха-ха-ха!.. Уявляєш?! – аж захлинався Валера.

– Уявляю,- кивав Вася.

Він не зовсім поділяв захоплення друга, але показати це не наважувався.

Вони вже проминули оту паркову зону і заглибилися у справжній незайманий ліс. Ні доріжок, ні лавок, ні плакатів. Самі дерева й непролазні кущі.

Вася на всі боки крутив головою.

– Щось я ніде не бачу їжаків…

– А ти думав, як у мультфільмі,- зайшов у ліс, і з-за куща відразу їжак вичалапує. Пошукати треба. – І довго шукати?

– Може, годину… може, три… а може, й до вечора.

Вася зітхнув. Валера хихикнув.

– Що? Уже жижки трусяться?

– Просто я Талочці обіцяв у кіно сьогодні з нею сходити.

– Нічого-нічого. Почекає твоя Талочка. Вася ще раз зітхнув.

А Валера знову хихикнув.

– Дивись краще під ноги. У лісі бувають так звані «вовчі ями». Щоб вовків ловити. Провалишся – рік сидітимеш, ніхто не знайде.

– Не видумуй! Нема в цьому лісі вовків.

– Нема! Ха-ха-ха! От чудило! А пуделя Артемона-хто з'їв?

– Якого Артемона?

– Ну Шляповатого, директора «Гастроному», що у сто п'ятнадцятій квартирі живе.

– Хто тобі сказав?

– Стас Дедюра з третього «А», його батьки із Шляповатими дружать.

– Обманюєш!

– От! Цікаво мені тебе обманювати!

Вася недовірливо глянув на Валеру. Очі у Валери сміялися.

– Що? Уже в животі тенькає?.. До речі, той же Стас казав, що позавчора міліція ліс прочісувала. Втік з тюрми небезпечний злочинець. Але не знайшли. Десь сховався. Вася озирнувся навколо.

У кущах щось шаруділо, потріскували сухі гілочки…

Моторошно все-таки в лісі, коли поруч немає дорослих.

Валера хихикнув.

Вася зрозумів, що Валера просто лякає його, але в животі все-таки тенькало.

Оте лякання було однією з постійних Валериних витівок, які Васі доводилося прощати йому. І як Валера сам не боїться? Бадьоро крокує у хащі і – хоч би що…

– По-моєму, їжаки люблять узлісся. Я десь навіть читав. А ми вже хтозна-куди зайшли,- сказав Вася.

– Нічого ти не читав. Узлісся люблять не їжаки, а страхополохи. Такі, як ти.

– Ну, чого йти навмання? Давай краще посидимо, подивимося, почекаємо… Ти так гупаєш ногами, так шарудиш гіллям, що всі їжаки давно порозбігалися.

– Скажи краще, що ти згадав про маму, сестричку й тьотю.

– Я згадав про твого діда, який…- Вася багатозначно замовк.

Але Валера його натяк пропустив повз вуха.

– Ну, Глечик, ти й заєць! Ну й боягуз! – сказав він.

– Хай заєць! Хай боягуз! Але далі я не піДУ – рішуче спинився Глечик.

Валера зміряв Васю презирливим поглядом.

– Ну й біжи додому! До тьоті, до мами й сестрички! Пігмей! Вареник! Редиска!

Цього в леє Вася стерпіти не міг.

– Ах, я – редиска?!. То й лови їжака сам! Вони стояли на галявині біля великого трухлявого пня. – І зловлю! Дуже ти мені потрібен!

– Ах, не потрібен? То й бувай на цьому здоровий! – Вася крутнувся й бадьорим кроком пішов назад.

Валера, видно, не чекав від Глечика такої рішучості і якусь мить мовчав. Тільки як Вася оді-йшов уже далеченько, гукнув йому вслід:

– Вареник! Слабак! Ти мені більше не друг! Ті слова наче батогом шмагонули Глечика, й він побіг. На очі навернулися сльози. Ну чого, чого Валера сьогодні такий! Та чим далі відбігав Глечик од галявини, тим повільніше біг, тим менше був певен, що робить правильно.

Нарешті він спинився, став, прислухався.

У лісі панувала тиша. І пташки чогось не співали, і дятел не стукотів носом по стовбуру. Навіть листя на деревах не шелестіло. Мертва, німотна тиша.

Не вперше сварився Вася з Валерою. Не вперше кидав Валера йому жорстокі слова: «Вася, ти мені більше не друг!» Але й мирився Валера завжди перший. Підійде, штурхоне Глечика в плече: «Ну, чого надувся, як сич? Теж мені! Ходімо, я щось придумав…» І веде Васю у найдальший куток і шепоче йому на вухо про нові свої вигадки. Глечик Валері був потрібний, просто необхідний. Бо ніхто з хлопців так віддано не дивився на Валеру, ніхто так уважно не слухав, ніхто так не захоплювався героїчними його вчинками. І ніхто не прощав йому стільки, як прощав Глечик…

От і зараз, стоячи один у мовчазному лісі і прислухаючись, чи не біжить за ним Валера, Вася вже не сердився на нього за несправедливі слова. І вже шкодував, що втік од нього, що лишив у лісі самого. Адже так справжні друзі не роблять!..

«І чого він такий? – сам собі говорив Глечик.- І боягуз я, і заєць, і редиска!.. А що – ні?.. Не редиска? Хіба не боюсь… Боюсь!.. Так чого ж тоді? Правду сказав Валера. А я ще й кинув його самого в лісі! Так хто ж я після цього?..»