Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

Почалася молитва. Але подив, викликаний промовою прекрасної ледi Вайолiт, усе не сходив з облич у людей, а син Яна Янсена Бродер стояв, спустивши очi, аж поки скiнчився скорботний обряд.

Тимчасом як дiдусь розповiдав, у кiмнатчинi на горищi поволi стемнiло. Тому я клацнув вимикачем, i ми обоє на мить заплющилися вiд яскравого свiтла.

-- Ну, -- сказав старий, -- як тобi наш Ян Янсен?

-- По-моєму, прадiдусю, тих шестеро чоловiкiв, що попливли рятувати ледi Вайолiт, таки були герої. Вони й самi знали, як це небезпечно. I все-таки попливли рятувати людину.

-- А може, Хлопчачок, вони не бачили так виразно, як Ян Янсен, що зважилися на безнадiйне дiло. Якби вони знали це напевне й вирушили в море, я назвав би їх нерозважними вiдчайдухами. А вiдчайдушнiсть i нерозважливiсть -- то ще не героїзм.

Я хотiв був щось заперечити, коли раптом почув, що хтось iде сходами на горище. Прадiдусь i собi повернув голову, дослухаючись, а тодi сказав:

-- Сховай мерщiй шпалери пiд канапу, Хлопчачок! Та вiдiмкни тихесенько дверi! Та спусти гардини!

Як я мiг зробити все те в одну мить, я й сам не знав. Проте зробив. Коли горiшня бабуся ввiйшла до наших покоїв, ми зустрiли її невинними усмiшками. Гардини висiли на вiкнах, як улиплi, шпалер наче й не бувало.

Горiшня бабуся принесла нам вечерю: бутерброди з ковбасою й сиром, редиску та чай.

-- Годi вже вам вiршувати, -- сказала вона, повiвши очима довкола, так мовби чогось шукала. -- У вас що -- й паперу немає? -- недовiрливо запитала вона. -- Чи ви знов пишете вiршi на дошках, як ото тодi, чотири роки тому?

-- Ми пишемо в повiтрi, Маргарето, -- усмiхнувся прадiдусь. -- А як треба буде дещо записати, то щось уже ми собi для цього знайдемо.

Горiшня бабуся видимо хотiла сказати щось дуже насмiшкувате, коли раптом помiтила, що я сиджу на всiх подушках зразу.

-- П'ятеро жiнок провiтрювали цi подушки, вибивали, доводили до пуття й складали як годиться, -- мовила вона. -- А ви за п'ять хвилин що з них зробили?

-- Ложе поетiв, -- засмiявся прадiдусь. -- Хiба ж це не гарно чи не зручно?

-- Я не таким собi уявляю гарне й зручне, -- вiдрубала горiшня бабуся й ущипливе стиснула вуста.

Потiм вона знов зникла вкупi з кишеньковим лiхтариком, без якого на горище поночi не втрапив би: на сходах не було лампочки.

За вечерею ми з прадiдусем повели далi свою чоловiчу розмову про героїв. Я погодився, що полохливий на вдачу Ян Янсен у якусь хвилину поводився героїчно, коли, не злякавшись презирства остров'ян i навiть презирства свого сина, непохитною розважливiстю врятував йому життя.

-- Перемогти себе самого, свою вдачу -- на це потрiбен справжнiй героїзм, -- сказав мiй прадiдусь. -- Оце мене, наприклад, i приваблює в грецькому героєвi й напiвбоговi Гераклi. Вiн, щоправда, надто величався своєю силою, але всi свої подвиги вчинив не з гордостi, а з вiдданостi верховному боговi Зевсу.

-- То це Зевс наказував йому чинити подвиги, так, прадiдусю?

-- Гiрше, Хлопчачок: з наказу Зевса вiн мусив служити нiкчемному, боягузливому, кволому царевi Єврисфеєвi. Оцей-то молодець вигадував Геракловi чимраз небезпечнiшi завдання.

-- I Геракл їх завжди виконував?

-- Так, Хлопчачок, завжди. Ти знаєш, я навiть колись описав був Геракловi подвиги у вiршах. Вони в мене в отому зошитi в цератовiй обкладинцi. Вiн тут, на горищi, в скринi отамо, лiворуч за дверима. Принеси-но його сюди. Та не забудь узяти лiхтарика.

Лiхтарика я не забув, знайшов зошита й принiс Старому Хлопчаковi. Вiн тут-таки почав його гортати.

-- Ну ось, примiром, вiрш про те, як Геракл здобув Кербера, пса пiдземного царства, -- мовив вiн трохи згодом. -- Геракловi довелося для цього спуститися в пiдземний свiт. Напiвбог, що народився й жив нагорi, в царствi дня, звичайно, вiдчував до цiєї роботи величезну нехiть. Та Єврисфей звелiв йому принести пiдземного пса -- i той принiс. Хочеш послухати?

-- Авжеж, прадiдусю!

-- Ну то ось! -- Старий начепив на носа окуляри, пiдняв зошита ближче до лампи й прочитав:

Балада про Геракла

в пiдземному царствi

Геракл у днi старовини,

Як з мiфiв нам вiдомо,

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Одного разу, ледь зоря

(Нагадую таке я:

Геракл служив тодi в царя

Лихого Єврисфея),

Героя раптом цар гукнув

I закричав iз серця:

-- Ми волимо, щоб ти здобув

Нам Кербера-пiдземця!

Бував герой наш по свiтах,

Зазнав уже чимало, -

А вiрите? -- по тих словах

Йому аж лячно стало.

Бо Кербер, триголовий пес,

В Аїдi жив -- країнi,

Де цар, цариця й люд увесь -

То тiльки мертвi тiнi!

Нi зiр, нi мiсяця вгорi

На тiм глибиннiм свiтi

Анiже-нi, ще й лiхтарi

На вулицях не свiтять.

Та не Геракловi тремтiть!

Уже Тенар-горою

Зiйшов вiн у пiдземний свiт -

Умить, як слiд герою.

Приплив через рiки глибiнь

В човнi з Хароном-дiдом,

Де цар-тiнь i цариця-тiнь,

Що правлять тим Аїдом.

Ясне подружжя тiней тих

Геракла привiтало:

Чого прийшов герой до них,

Воно вже добре знало.

-- Iди ж i Кербера вiзьми, -

Промовили обоє, -

Але не бий, благаєм ми,

Собачки булавою.

А в пiтьмi страховинний пес,

Роздерши всi три писки,

Так гавкав, наче били десь

В сто три бляшанi миски!

I раптом -- ось вiн! Ой-ой-ой!

Кусає й жалить люто

Жалом змiїним. Та герой

Уже почвару спутав:

Скоренько, не ловивши гав,

Схопив її, мов клунок,

I навхрест замотузував,

Немов який пакунок.

Пiдземний цар сказав:

-- Ну ось.

Ти ж пошануй корону:

Гляди собачку та принось

Хутчiй до мого трону.

-- Аякже! -- вiдповiв Геракл,

Чемненько уклонившись.

А далi -- Кербера за карк

I в путь, не забарившись.

Харон в човнi куняв якраз,

Старечу мавши звичку, -

Вiн Кербера й героя враз

Поправив через рiчку.

А там уже й Тенар-гора,

I свiт, i днина бiла!

-- Герой iз Кербером! Ура! -

Скрiзь слава полетiла.

Мiста i села вiн минав -

Усяк тiкав вiд жаху,

Лиш де-не-де хтось визирав

З-за рогу чи там з даху.

Цар Єврисфей, забрiвши в сад,

Побачив пса крiзь грати.

-- Ой лишенько! Неси назад!

Вiн може покусати!

-- Назад, назад його! Ой-ой! -

Придворнi пiдхопили.

Зареготався наш герой

I в путь, як повелiли.

В далеку до Аїду путь...

Пливуть, пливуть столiття,

А й досi ще Геракла звуть:

Приборкувач Страхiття.

Прадiдусь згорнув зошита й сказав:

-- Звiсно, Хлопчачок, це здобуття Кербера було безглуздям. Єврисфей зумисне загадав таке Геракловi, щоб йому допекти. Не знаю, чи геройство це -- виконувати завдання, коли розумiєш, що воно безглузде. Я хотiв тобi тiльки показати, як цей ясний напiвбог, поборовши самого себе, спустився в морок царства тiней.

-- А щоб побороти самого себе, iнколи треба героїзму.

-- Оце я й хотiв сказати, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти потроху навчаєшся читати мої думки. Еге, та ти, бачу, вiдкопилив уже спiдню губу. То що тобi там спало на думку?