Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

Й бере з собою тих

Дiтей, що звуться Топтунець,

I Смiюнець, i Кректунець,

I Дрiбудрiбудрiбунець,

А може, й так, як ти.

-- От бач, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- слова, що мають пiдходити до якоїсь речi, треба добре обдумувати. Наприклад, нашої Шкiряної Лiзбет нiяк не могли називати Регiною. Це iм'я просто не пiдходило б їй. А коли ти почуєш слово "Пiвгачок", то зразу здогадаєшся, що це назва чогось маленького, грайливого, тобто гномика. А слово "Мовпушок", наприклад, звучить зовсiм iнакше. Його треба вимовляти з надутими щоками: "Мов-пу-шок!" Чуєш? Звук округлий, повний, доспiлий, мов велика пишна квiтка. Правда?

-- Так, прадiдусю! Але скажiть: хто придумав усi слова, якi є на свiтi?

-- Ха-ха, Хлопчак! їх не придумував хтось один, їх придумували всi люди. Мова -- це скарбниця народу. В нiй зберiгаються всi спогади i весь досвiд за багато тисяч рокiв. А скарбники, що охороняють тi скарби, та ведуть їм лiк, та змiтають з них пилюку, -- то вченi, мовознавцi, дослiдники мови! Вони позбирали всi слова й упорядкували їх, як колись на рiчцi Євфратi в хить-хить-хатках.

-- У хить-хить-хатках? А що це таке?

-- Ну, це нелегко пояснити. Дуже довга iсторiя. Чи вистачить нам часу до обiду?

-- Мабуть, вистачить.

-- Гаразд, тодi я розкажу тобi все достоту! Сiдай на корок та наставляй вуха, бо ця оповiдка зовсiм непроста!

Я сiв на корковi пластини й уважно вислухав прадiдусеву оповiдку.

ХИТЬ-ХИТЬ-ХАТКИ

Колись давно -- сто чи, може, й двiстi рокiв тому -- по рiчцi Євфрату плив за водою корабель, на якому була цiла компанiя вчених-мовознавцiв. Цi вченi подорожували вже три роки, дослiджуючи всi мови свiту, щоб скласти словник кожної мови й гарненько впорядкувати їх усi. I ось, пропливаючи попiд тим берегом, де колись стояло мiсто Вавiлон, вони побачили щось дуже дивне.

На березi височiв чималий пагорб, а впоперек його гребеня лежали довгi колоди, що вистромлялись далеко на обидва боки й скидались на величезну гойдалку. Але найчуднiше було те, що на самих кiнцях тих колод стояли двi невисокi хатки, збудованi з камiння, i що тi хатки справдi легенько хитались пiд вiтром угору-вниз, як дiти на гойдалцi.

"Що це таке?" -- в один голос вигукнули вченi.

"Це останнi рештки Вавiлонської вежi, -- пояснив капiтан судна -старий араб. -- Вона стояла тут".

"А що це таке -- Вавiлонська вежа?" -- спитав учений-китаєць.

Капiтан пояснив йому:

"Коли люди будували Вавiлонську вежу, що мала сягати неба, бог нiбито розгнiвився на таке зухвальство. I за нiч повкладав їм у голови рiзнi мови, так що вони бiльше не могли зрозумiти один одного й у страшенному переполоху розбiглись на всi боки".

"Так-так, -- сказав китаєць. -- Я вже пригадав цю iсторiю. Про неї розказано в Бiблiї. Але що ж сталося з вежею?"

"А з вежею сталося таке, -- пояснив старий араб. -- Коли люди розбiглись, то вежа -- i цеглянi мури, i риштовання, й драбини -лишилась у безлюдному Вавiлонi. Налiтали вiтри, дощi, пiщанi бурi, смерчi, за спекотними днями йшли холоднi ночi. Дерев'яне риштовання струхло, мури завалились, недалека пустеля засипала рештки вежi пiском та землею, i врештi вона обернулась в оцей положистий пагорб. Тiльки одну частину вежi пощадили вiтри, сонце й пустеля. То були десять довгих колод iз чорного дерева, що лежали на самому вершечку, мiцно позв'язуванi ликом. Спочатку то була пiдлога восьмого поверху вежi, їхнє дерево тверде й тривке, i вони витримали все, не згнили й не поламались".

"А що ж то за хатки на кiнцях колод?"

"Тi цеглянi будиночки з пласкою покрiвлею колись були сторожками на восьмому поверсi".

"Цiкаво, цiкаво!" -- загукали вченi хором i, хитаючи головами, задивились на ту велетенську гойдалку: пагорб, через нього перевисають колоди з червоного дерева, а на їхнiх кiнцях, наче дiтлахи на гойдалцi, стоять два цеглянi будиночки й тихо погойдуються вгору-вниз пiд вiтром.

"Каравани, що проходять мимо, називають їх хить-хить-хатками, -сказав капiтан. -- I всi кораблi, що пропливають рiчкою, тричi трохи спускають вимпел на щоглi, коли минають пагорб".

"Дивний збiг, -- сказали вченi. -- Саме в цьому мiсцi людей нiбито надiлено рiзними мовами, i саме повз це мiсце пропливаємо ми, шукаючи, де б упорядкувати всi численнi мови".

"А може, це й є те мiсце, якого ми шукаємо!" -- вигукнув один з учених, англiйський лорд.

"Безперечно! -- хором загукали всi вченi. -- Це те мiсце, якого ми шукаємо! Пане капiтане, ми тут зiйдемо на берег!"

Корабель пристав до берега, вченi зiйшли з нього, рушили до пагорба, пiднялись на вершину i, балансуючи руками, пробралися по колодах до цегляних будиночкiв. Iшли по двоє: один лiворуч, другий праворуч, -- щоб не порушувати рiвноваги тiєї гойдалки. Невдовзi половина вчених уже сидiла в лiвiй, а друга половина -- в правiй хить-хить-хатцi.

"Ну от, -- сказав найстарший з учених. -- Зараз почнемо наводити лад у рiзних мовах свiту. Ми сидимо в цих хатках нiби на терезах, i це допоможе нам точно виважити закони мови".

I вченi розпочали нараду, перемовляючись iз хатки в хатку.

Коли вони не могли погодитись на чомусь i той чи той сердито рушав, балансуючи руками, до вершини пагорба, хить-хить-хатки починали рiзко хитатись, i всi вченi скрикували зi страху, що вони впадуть i повбиваються. Тому розсерджений учений негайно вертався до своєї хатки, вiдновлював рiвновагу гойдалки й кiнець кiнцем погоджувався з iншими.

Пiд час цiєї наради мовознавцi харчувалися судновими запасами, що їх приносили на берег матроси, а вони пiдтягували їх до хаток на довгих мотузках. Звичайно, i тодi треба було дбати про рiвновагу. Коли в лiвий будиночок пiднiмали п'ятдесят фунтiв в'яленої баранини, то в правий пiдтягували кошика з пiвсотнею фунтiв оливок. А коли праворуч пiднiмали тридцятикiлограмове барильце вина, то лiворуч тягли тридцятикiлограмовий мiшок кукурудзяних коржикiв.

Коли минув отаким чином тиждень, усiм мовам бiльш-менш дали лад. Пiд кiнець iще треба було порадитись, якi iменники мають бути чоловiчого, якi жiночого i якi середнього роду. Це було нелегке дiло.

Англiйцi не бачили тут нiчого складного. "Ми, англiйцi, -пояснював худющий лорд iз довгою конячою головою, -- вважаємо, всi слова, якi не позначають живих iстот, -- середнього роду. Тож нам i нема потреби сперечатись, якого роду яке слово. Будь-який неживий предмет у нас не "вiн" i не "вона", а "воно". I готово! О'кей!"

Отак упорядкували англiйську мову, i кощавий лорд, балансуючи, пройшов з лiвого будиночка на гребiнь пагорба, а з правого так само пройшов плечистий американець iз широким пiдборiддям, аби не порушилась рiвновага хить-хить-хаток.

Китайськi вченi зробили ще хитрiше. Вони лишили iменники такими, як є: мовляв, розумнi люди самi розберуть, котрий iменник якого роду.

"Вiзьмiть, наприклад, слово "чi", -- сказав учений у жовтому шовковому халатi й показав павука, що бiг по колодi. -- Слово "чi" має два значення: "павук" i "сокира". Коли ми маємо на увазi павука, то згадуємо, що вiн тче павутиння, а ткачами звичайно бувають чоловiки. Тому павук -- чоловiчого роду. А сокира буває гостра, мов язик у жiнки. Отже, вона -- жiночого роду. Все!"