Богдан Сушинский - Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

А ось тепер ми йдемо до першого п'ятиповерхового будинку, що повiльно виростає просто посеред тайги на околицi Нордана. Селище, в якому ми всi поки що живемо - тимчасове, це селище будiвельникiв. А справжнє мiсто Нордан починається з цього будинку. Он, поруч нього вже заклали фундамент унiвермагу, навпроти зводиться лiкарняний комплекс. Ну а восени до мiста пiдiйде залiзниця й отодi воно по-справжньому оживе. I це вже завдяки колiї мають з'явитися згодом шахта i збагачувальний комбiнат. Отож, у майбутньому в Норданi житимуть здебiльшого залiзничники, шахтарi та робiтники комбiнату. А самi будiвельники його в складi свого тресту "Укрбуд" повернуться на Україну. Втiм, повертатимуться не всi. Хто забажає - залишиться тут.

- Доброго ранку, Федоре Васильовичу. Хто цей могутнiй норданець? Звiдки вiн тут взявся?

Я озирнувся i побачив у дворi школи високого чорнявого парубiйка, що стояв iз молотком i стамескою в руках бiля вкопаного в землю стовпчика, на макiвцi якого вже вимальовувалось щось схоже на дитячу голiвку. А неподалiк виднiвся дерев'яний гномик, якого теж, напевне, витесав цей хлопець.

- А, здоров, Романе, - привiтався батько й одразу ж пояснив менi: - Це наш Роман Чорногора, студент Одеського будiвельного iнституту. Iз Карпат вiн, з родини рiзьбярiв. Оцей гномик, та ще он лiтачок i прикрашений рiзьбленням ?анок - його робота. Вiн тут у нас i за теслю, й за рiзьбяра, i за скульптора.

- Ну-ну, не перехвалюйте, - озвався Роман.

- Та ж iстину кажу, - стенув плечима батько. - А це - Валерiй Любич, мiй син. У недалекому майбутньому, можливо, кращий будiвельник Далекого Сходу.

- Як воно буде в майбутньому - не знаю. А тому раджу: вiддавайте його до мене в учнi, i через два тижнi вiн стане кращим теслею Нордана.

- Ти вважаєш, що його треба в учнi?.. - менi здалося, що батько запитав це цiлком серйозно. - А що? Можна. Шкода тiльки, що вiн буде тут лише мiсяць.

- Нiчого. За мiсяць ми зробимо з нього кращого теслю Нордана, Еймона й околиць.

- А що, справдi, все може бути... - розвiв руками батько. I, вже звертаючись до мене: - Якщо хочеш, залишайся з Романом. З ним тобi буде цiкавiше. А на будову зазирнеш з обiду, тодi й покажу все, що зможу. Тим паче, що зараз менi треба в управлiння.

4.

Ось уже другу годину ми з Романом Чорногорою витесуємо з колод невеличких "гномикiв". Працюємо поруч, але час вiд часу Роман вiдривається вiд роботи, пiдходить до моєї деревини i довго й прискiпливо оглядає її.

- Вже краще, вже краще, - задумливо каже вiн, черговий раз пiдправляючи рiзцем лiве плече "гномика", з яким менi не щастить. Стамеска чомусь не слухається мене i вiд того плечi "чоловiчка" стають такими, нiби їх поорали добряче притупленим плугом. - Тiльки не гемсели молотком так, нiби хочеш розрубати деревину. Тут потрiбна вдумлива витримка. Вiд тiєї митi, коли взявся за рiзець - ти вже майстер. Принаймнi повинен почуватися ним. Iди-но сюди, - пiдводить до невеличкої статуї "Баби-Яги", що лежить у комiрчинi, яка править йому за майстерню.

Я уважно дивлюся на чорне, навмисне обпалене "обличчя" баби: її кiстлявi руки з розчепiреними пальцями-корiнцями, худющi згорбленi плечi i менi не вiриться, що її вирiзьбив Роман.

- Невже ти сам усе це?.. - стиха запитую Чорногору.

- Не захоплюйся, цi гномики та баби - не таке вже й високе мистецтво, - розгублено якось всмiхається Роман. - А ось для справжнього мистецтва таланту в мене, мабуть, не вистачить. Ну та нiчого, - кладе руку менi на плече. - Скульпторiв у нас у роду нiколи не було. Зате з давнiх-давен усi чоловiки були такими теслями та рiзьбярами, що iншi майстри заздрили їм.

- А чому всi вони обов'язково ставали тiльки теслями та рiзьбярами? - обережно обмацую руку "Баби-Яги". Я вже мав Романа за неабиякого скульптора, i його скептичне ставлення до своїх гномикiв розчарувало мене.

- Це важко пояснити. Наша родинна професiя, родинне захоплення. Пригадую, в дитинствi я нiколи не мiг спокiйно дивитися на деревину, яку батько заготовляв для рiзьбярства. Пiднiму якусь заготовку й одразу починаю прикидати, що з неї можна було б витесати та вирiзьбити. А як тiшився своїй першiй оздобленiй орнаментом тарелi! Мiй батько не раз казав менi: "Вчися бачити у деревинi красу, вчися розумiти дерево..." Те ж саме раджу й тобi. Будемо вчитися разом.

Заiнтригований його розповiддю, я повертаюся до своєї колоди-заготовки, що жалюгiдно лежить на невисокому дерев'яному настилi, i кiлька хвилин напружено вдивляюся в неї, намагаючись розгледiти її "красу i мудрiсть". Та, на жаль, бачу лише... колоду. А потiм переводжу погляд на Гномика, вирiзьбленого Чорногорою, i мене проймає уперте бажання довести, що теж зумiю витесати щось подiбне. Беру стамеску, молоток i починаю обережно окреслювати шию чоловiчка.

Десь через пiвгодини Роман знову пiдiйшов, уважно оглянув Гномика i поплескав мене по плечу.

- Ну от, бачиш: тепер iнструмент слухається тебе, як заправського майстра. Може, ти тiльки вдаєш, що нiколи не захоплювався рiзьбярством, га, хлопче?

- Ми живемо в степу. У нашому мiстечку нема жодного рiзьбяра.

- Нiчого. Вiдтепер буде... Одне слово, дошукуйся довершеностi, а я тим часом навiдаюся до хлопцiв, на будову.

Залишившись один, я ще раз уважно оглядаю усе, що встиг зробити Роман Чорногора, потiм повертаюся до свого Гномика i починаю працювати ще стараннiше. Як це добре: я поїду, а тут залишаться "чоловiчки", яких я сам витесав. I школярi милуватимуться ними. А коли-небудь повернуся сюди, згадаю цi днi, згадаю, як працювали вдвох iз Чорногорою...

Замрiявшись, я не одразу й помiтив, що бiля огорожi зупинилася якась дiвчина, отож навiть не знаю, чи довго вона спостерiгала за мною. Випадково пiдводжу голову i бачу: стоїть просто передi мною. Майже мого зросту, смаглява, з величезними, фiолетовими якимись, очима... А дивиться на мене так, нiби я щойно вийшов з "лiтаючої тарiлки". Та й одягнена, нiби ми не в тайзi, а на телевiзiйному блакитному вогнику: зеленi брюки, модна зелена куртка з каптуром i безлiччю непотрiбних блискавок, чобiтки... Може, через одяг, та ще через фiолетовi, наче двi чорнильнi плями, - очi - ця "зiрка естради" й не сподобалась менi.

- Зоопарк зачиняється, - насмiшкувато окидую її поглядом. - У гiпопотама обiдня перерва. Раджу вiдiйти вiд клiтки.

- Ой, як смi-шно-о... - зашарiлася дiвчина. Проте вiд паркана не вiдiйшла.

- Смiшливих полюбляє макака, через двi клiтки налiво. I за тi ж грошi. Бачиш же: людина дiлом зайнята. А все одно стоїш i заважаєш, заважаєш...

- Не знаю тiльки, хто кому, - враз спалахнуло дiвча. - Щодо мене, то я стою тут щодня. I Чорногора мене не проганяє. А тебе тут нiколи й близько не було.

Я вiдклав молоток i замислено почухав потилицю. Якщо це справдi так, i дiвчина буває тут щодня, то проганяти її не маю права. I взагалi, якщо її послухати, виходить, що зайвий нiбито я, бо невiдомо звiдки взявся.