Витауте Жилинскайте - Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

Залишений смолоскип лежав на уламку цеглини i ще жеврiв. I цього досить, нового запалювати не буде, посидить у темрявi. Найголовнiше вiдчути, коли сiпне нитка i почне розмотуватись клубочок у таємнiй кишеньцi. "Друже мiй Китичко, - подумки говорив Кадриль песиковi, - хоч би тобi прийшло в голову прив'язати кiнець нитки до корабля! Iнакше я загину, загину!" Задум Кадриля був дуже ризикований, але досить розумний: якби товаришам пощастило пробратися на корабель i злетiти, вони за нитку пiдняли б i його - в мiцностi нитки вiн не сумнiвався... Коли б вiн хоч мiг iз-за пагорба стежити за товаришами! А зараз навiть це неможливе, лишається тiльки чекати, чекати, чекати - нiчого не знаючи i не бачачи. Вiн вiдчував себе страшно стомленим, пiсля того плавання по водi вiн навiть лапи свої не встиг обсушити i нi хвилинки не перепочив. Зайчик обперся об стiну: хоч зараз легше зiтхне. Його вже не лякали пiдземна темрява i безупинне тукання: адже нiчого лихого не сталося, коли вiн ходив тут з смолоскипом, а без смолоскипа тим паче нiхто його не зачепить. Кадриль схилив голову, заплющив очi, знову розплющив... Що ж це? Може, йому мариться? В глибинi пiдземелля блиснуло свiтло - непривiтне, срiбно-синє. Тукання ставало все гучнiше й гучнiше - немов до нього наближався невидимий годинник. Кадриль ладен був вискочити надвiр, але, пригадавши хижу квiтку, перемiг себе i залишився на мiсцi. Нi, нiчого не трапилося - тiльки свiтло й тукання. Тепер його охопила цiкавiсть; наставивши вухо, пiдозрiло поводячи половиною вуса, вiн обережно подався до мiсця, звiдки линуло свiтло, а за ним слiдом тяглася нитка - єдине, що з'єднувало його з товаришами. Вiн iшов, спотикаючись об уламки цегли та шматки дощок, простягнувши вперед лапи, немов зачарований свiтлом i туканням; ось-ось уже видно: iз стелi звисали неначе крижанi бурульки чи кришталевi труби, iз них i розливалося свiтло й тукання.

- Хто ти? - пролунав звiдти суворий голос.

"Оце так! - аж не повiрив своєму вуху Кадриль. - Труби говорять!"

- Питаю: хто ти? - гучнiше повторив голос.

- Я?

- Так, ти.

- Я... я тут тiльки сховався вiд квiток.

- Сховався вiд квiток... сховався вiд квiток... вiд квiток, - хором повторили тоненькi голоски.

- Гаразд, - похвалив грiзний голос. - Що в тебе є?

- Що в мене є? - знiтився Кадриль. - Є у мене одне вухо... половина вуса... i клубочок ниток. - Вiн обмацав своє прорване хутерце, з-пiд якого тягнулася нитка, i таємну кишеньку iз скарбом: хоч би не вiдняли!

- Ниток... ниток... - повторили голоски.

- Як тебе звати? - промовив голос.

"Якщо я скажу, що мене звати Кадриль, старомодний танець, то з мене глузуватимуть!" - подумав зайчик i швиденько сказав:

- Мене називають Гарячкою.

- Гарячка... гарячка... гарячка... - пiдхопили голоси.

"Ну й ляпнув - мов справжня гарячка!" - вдався в жаль зайчик, та слова назад не вернеш.

- Розпочати! - наказав грiзний голос.

Щось запихкало, неначе пiдходив паровоз, бухнуло парою!

- Оце... тобi! - плеснув лапами Кадриль.

- Гарячка не пiдходить! - промовив грiзний голос, i все вщухло. - Кажи правду: як твоє iм'я?

- Кадриль, - зiзнався зайчик.

- Розпочати! - почувся наказ.

Тут Кадриль розгледiв, що голос лунає iз здоровенної труби-бурульки i що крiзь її кришталеву стiнку проступає якась невиразна постать.

Похмурi стiни пiдземелля почали розсовуватися, стеля - пiдiйматися; попiд стiнами вишикувалися бронзовi канделябри, а в них горiли свiчки, запiстрiли вiзерунки на паркетi, i на ньому стали кiлька десяткiв пар танцюристiв.

Вони очiкувально дивились на балкон у залi, де перед оркестром виструнчився капельмейстер... Ось вiн пiдняв руку, заграла весела музика, i пари пiшли танцювати. Пари то сходилися, то розходилися, то кружляли по колу, то бiгли одна за одною; дами грацiозно здiймали руки i з холодною вишуканiстю посмiхалися до своїх кавалерiв. Одна з танцюристок посмiхнулася до Кадриля, бо й вiн сам уже танцював i вибивав блискучими лаковими черевиками, у новiсiнькому фрацi, мережанiй на грудях сорочцi - танцює так, неначе вiн до цього тiльки те й робив, що кадриль танцював! "Хай йому лихо!" - сказав би Твiнас, бачачи, як зайчик грацiозно бере даму за ручку в рукавичцi i знову її вiдпускає, бере, вiдпускає... А як ще дужче здивувався б Твiнас, якби побачив, що дама - Ейнора: з опущеними густими вiями, гордо пiднятою головою i букетиком незабудок бiля декольте бальної сукнi.

- Ейноро, це ти? - здивовано запитав Кадриль.

- Ейноро, це ти? - запитали у своїх дам усi кавалери.

Тiльки тепер помiтив Кадриль, що всi танцюристки такi самiсiнькi, як i його дама, що всi танцюристи - зображення його самого, i у всiх, як i у нього, до лацкана фрака приколото по бiлiй гвоздицi. Квiтiв скрiзь море: попiд стiнами наставлено повнi вази, пiд стелею висять довгi гiрлянди, не кажучи про те, що всi дами, як i Ейнора, з приколотим букетиком незабудок...

Кадриль сiпнув себе за свою половину вуса - i всi танцюристи зробили те саме; Ейнора натягає вище свою рукавичку - i всi дами роблять так само. А найдивовижнiше те, що Кадриль сприймає все як належне - наче саме отак, а не iнакше повинно бути. А коли вiн випадково пiдняв на балкон очi, то побачив, що один рукав у диригента телiпається порожнiй, на очах темнi окуляри. Вiн впiзнає Менеса - знову анiтрохи не дивується. Танцювати, тiльки танцювати i танцювати!.. Вiн зовсiм не вiдчуває втоми: навпаки, чим бiльше танцює, тим бiльше в ньому сили й енергiї, тим швидше i легше крутиться, тим йому стає веселiше, - аж голова запаморочилася.

- Кадрилю, - в самому розпалi танцю пролунав той самий голос, але вiн цього разу не грiзний, а швидше ласкавий. - Кадрилю, чи не хотiв би ти залишитися тут назавжди, завжди танцювати?

- ...танцювати... танцювати... танцювати... - повторюють голоски.

- ...танцювати i чекати, коли ми знову станемо володарями квiтiв... питає далi голос.

- ...володарями... володарями... володарями... - вторять голоски.

- ...жорстоких квiтiв, якi нас перемогли! - закiнчує голос.

Кадриль мимохiть глянув на бiлу гвоздику, що в його лацканi.

- О як менi боляче... - раптом почувся шепiт iз її бiлих пелюсточок.

- Ти допоможеш нам знову перемогти цi жорстокi квiти!.. Ми самi ще не можемо зрушити з мiсця, доки не проб'є наш час.

Глухо затукав годинник; ось вiн над камiном - старовинний, позолочений, з двома янголятками над циферблатом.

- А ти на волi, ти можеш бути непереможним, бо ти вiдкрив таємницю пелюстки... - говорить голос.

- ...таємницю... таємницю... таємницю...

- Так, - Кадриль гордо випнув уперед свої груди в мереживах, - я вiдкрив таємницю пелюстки! Я сам!

- ...сам... сам... сам... - тепер i йому почали вторити голоски.

- Я не можу не стогнати, коли менi так болить, - зашепотiла пристебнута гвоздика голосом Китички, а одна бiла пелюстка вiдпала й повисла тут, на краю вази, неначе песикове вушко.

- Ти допоможеш нам перемогти квiти, - каже голос, - i квiти знову стануть нашими iграшками!