Витауте Жилинскайте - Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

"Може, бiльше не варто никати?" - подумав зайчик. - Сокира буде менi за добру зброю: як лежатиме поряд, то нiякий ворог не наважиться на мене напасти. А до ранку нiхто сокири не шукатиме: адже ця нiч - новорiчна нiч, i всi, хто тiльки живий, святкують її вдома або в гостях".

Оце згадавши, зайчик так сумно зiтхнув, що аж мордочка потьмянiла, вухо й пiвтора вуса опустилися, верхня роздвоєна губа затремтiла, а нижня, не роздвоєна, жалiбно одвисла.

- Всiм весело, затишно, - промурмотiв вiн, - тiльки не менi... - Вiн пiдняв лапку, щоб стерти непрохану сльозу, i зачепив за рiжок сiрникової коробочки.

- О!.. Як я мiг забути!.. - I заторохтiв коробочкою - втiшався i навтiшатися не мiг тими звуками. - Є сiрники, є хмиз, спалахне вогник, стане затишно... вперед!

I вiн швиденько кинувся збирати хмиз i шишки - приволiк їх кiлька оберемкiв. Вибрав мiсце подалi вiд ялинки, щоб не пiдпалити їй гiлля, склав багаття i чиркнув сiрником. Весело затрiщав вогник, здiйнялася стрiчечка сiрого диму, вискочило кiлька iскорок - чим не новорiчний фейєрверк?.. Зайчик простяг до вогню обидвi лапи й довго милувався на оранжевi язички полум'я, якi ковтали один одного й не могли проковтнути. Сухий хмиз так швидко перегорiв, що незабаром зайчиковi довелося знову бiгти по дрова.

- Ось я що зроблю! - плеснув лапками одновухий. - Назбираю я цiлий штабель, щоб на цiлу нiч вистачило... вперед! - I зайчик заходився збирати хмиз, стягувати i складати в два ряди. Полинувши в роботу, вiн i не помiтив, як опинився далеченько вiд багаття, i став як укопаний: мiж деревами знову запетляв якийсь слiд, i тут же скорчившись лежало незнайоме кудлате звiрятко, а може, не звiрятко - хто його зна!

- Тпрусь! - здалека полякав його зайчик, сам готовий тiкати. - Киш!

Кудлате створiння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик пiдступив до самого кудланя i торкнув його лозинкою: знов анi руш!.. Штовхнув - нi мур-мур!..

Та це ж хутряна шапка, щоб тобi!..

- Пригодиться, - сказав собi зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собi на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечке, на горбочку снiгу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бiк i втупився очима - звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.

"Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литвi не живуть... та ще картастi!"

"Ось що я зроблю!" - Вiн узяв iз землi велику шишку i щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м'яко стукнулась об те довге й скотилася по снiгу. А те довге нi бе, нi ме! Пiдступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнiсiнький шарфик.

"Оце тобi! - страх здивувався зайчик. - Справжня нiч знахiдок! Он якi гриби ростуть узимку в лiсi!"

Вiн повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком i, завдавши усе собi на спину, почапав до своєї ялинки. Пiдкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель - може, дров уже вистачить? Шапку поклав бiля вогнища так, щоб, сидячи в нiй, можна було обiпертись об штабель i, не встаючи з мiсця, дiставати i пiдкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була пiд лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокiйно, тiльки десь далеко-далеко регоче... Зайчик умостився в шапцi, закутався шарфиком i вiдчув себе наче в запiчку. Вiд радостi зайчик аж заспiвав:

Сам запалив я це багаття,

Багаття сам я запалив,

Багаття це сам запалив,

Це, це сам, сам, сам...

- Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусiв! - похвалив себе зайчик i вiд задоволення аж захитався у шапцi. Потiм, рознiжений теплом, зайчик вiдкинувся на хмиз, вслухаючись у потрiскування вогню, потроху дрiмав, але не забував час вiд часу додавати хмизу: вiн вибирав товстiший, щоб довше горiло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому вiдпочивав, тут - хай йому грець! - почали пiдкрадатися до нього непроханi тривожнi думки: "А що завтра? А що пiслязавтра? А що буде цiлу зиму? Де подiтися, куди йти, як пробути в чужому лiсi?.. А коли хтось побачить - хап, i на смiтник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попiл. Бррр!.." Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсiли спогади: ось вiн зручно вмостився в коробцi для iграшок... ось уночi пустують вони з Буратiно та крокодилом... ось удосвiта вiн скрадається на балкон i звiдти перешiптується з iграшками, що на сусiдньому балконi... гойдається на конику, що на колесах: вiн схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. i ось уже вiн без вуха, з розiрваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному пiдвалi, i по ньому товчуться пацюки... А потiм з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними мiллю ганчiрками його всунули у мiшок... i... i... i лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очi вже не розплющуються, i стомлений одновухий мiцно засинає в м'якiй шапцi, пiд високими деревами i ще вищими зорями...

ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ

- Пробачте...

Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, пiдскочив, глянув сюди, глянув туди i, нiчого не побачивши, схопився за сокиру.

- Пробачте, чи я не мi... мi... мiг би...

По той бiк вогнища наче щось невиразне промайнуло.

- Чого вам треба? - суворо запитав зайчик i сховався за штабель, звичайно, не випускаючи iз лапи сокири.

На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.

Пiсля тривалої мовчанки звiдти знову почувся несмiливий голос:

- Я... я лише прошу, щоб ви дозволили менi погрiти бiля вогнища ла... лапки.

- Та й тiльки? - у зайчика вiдлягло вiд серця, i вiн упустив сокиру.

- Я нiчого лихого, - запевняв гiсть. - Тiльки, кажу, лапки... за... замерзли...

- Ану покажися, що ти за птах! - звелiв зайчик.

З-пiд ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом i ще дивнiшою нiздрею.

- Грiйся, - дозволив заспокоєний господар вогнища i знову вскочив у шапку.

- А ви, - боязко запитав песик, - ви со... сокиру хапати не будете?

- Нi, нi. Смiло грiйтесь.

Песик пiдступив ще на кiлька крокiв ближче.

- Я тут уперше, - соромливо зiзнався. - Новачок. Побачив здалека, що блищить, i подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою пiччю i вiконницями, сердечком зробленими?

- Оце так так! - плеснув лапками зайчик. - Чи не будеш ти iз темно-зеленої машини, iз тiєї купи, вивернутої на снiг?

- Так, iз купи, - кивнув головою песик i ще ближче пiдступив до вогнища. - Але звiдки ви знаєте?

- Ще б не знав? Та я сам звiдти.

- То... то... м... м... - вiд хвилювання песик аж почав заїкатися, то ми обидва iграшки-братики?

- Найсправжнiсiнькi!

Вони кинулися обнiматися, та так мiцно, аж у зайчика затрiщала сiрникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула нiздря.

- А тепер, - гостинно махнув лапкою зайчик, - влаштовуйся якнайзручнiше i почувай себе як удома. Я вже встиг подрiмати.

- I не боїтеся? - здивувався песик.

- Анiтрiшки! - збрехав зайчик. Адже тепер, коли вiн був уже не один, вiн щиро почував себе героєм iз героїв...