Витауте Жилинскайте - Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

Одначе вона помилилася: переслiдувачi обiгнали їх усiх трьох i перепинили дорогу спереду. Трiйку погнали назад, до живого килимка, на якому все ще сидiв володар, тiльки зараз пiд ним була застелена Легарiїна накидка.

IЗ ПОПЕЛУ

Ейнора з Китичкою влаштувалися в затишнiй долинцi, з якої було добре видно схiдцi "Срiбної шишки", усипанi жуками.

- Кадрилю! - покликав Китичка. - Друже!

Нiхто не одiзвався, не стукнув у вiдповiдь iзсередини: стiни корабля не пропускали звуку. Тiльки жуки якось пiдозрiло закрутили клешнями i знову притихли. Китичка, який добре знав гарячий характер Кадриля, не вiрив, щоб той довго висидiв один-однiсiнький у чотирьох стiнах. Так чи iнакше, їм обом з Ейнорою не лишилося нiчого iншого, як тiльки чекати: чи повернення розвiдникiв, чи Кадрилевого винаходу.

Обiпершись на самiтнiй кущик травички, вони обоє радiли з нiжного осiннього дня, запаху трави i пiску, що так нагадував далеку батькiвщину.

- Ой! - вирвалось у Ейнори: вона ненароком зачепила руку, покусану жуками.

- Може, тобi вiддати всю мою пов'язку? - запропонував Китичка. - У мене опiки майже загоїлися, бери й зав'язуй!!

- Дякую, менi не треба, - вiдповiла Ейнора. - Сонце i повiтря теж лiкують.

- Якщо так, - попросив Китичка, - то ти й менi все розв'яжи.

Ейнора помаленьку почала розмотувати йому пов'язку, а Китичка знову заговорив:

- Менi прийшла думка...

- Кажи: менi прийшло в голову, - поправила Ейнора.

- Вже говорив менi друг, - промовив песик, - що я не зможу говорити: "Менi прийшла думка", хоч би як я хотiв, i нiяк не зможу зробити так, щоб не говорити: "Менi прийшло в голову..."

Вiн винувато опустив залiплений писок.

- Хiба якби забув...

- Можеш i повинен! - рiшуче сказала Ейнора. - Зрозумiй: ти не можеш не говорити: "Менi прийшло в голову", як Твiнас не пихкати своєю люлькою, як Легарiя не може тверезо дивитися, а Кадриль - iз запалом не стрибати... I якщо тобi вже бiльше не буде приходити в голову, то я з тобою взагалi не буду розмовляти!

Китичка мiцно стулив губи, довго дивився, як тоненькi пальчики розмотували i розмотували пов'язку, i нарештi сказав:

- Менi при... прийшло в голову. Ти ще не знаєш, що Твiнас був викрав у Легарiї рукавичку, щоб вона не мала... речового доказу.

Ейнора перестала розмотувати пов'язку.

- Невже?

- Знай, - Китичка дуже серйозно повернув до неї свого писка, - що Твiнас, хоч i товстуватий i трохи незграбнуватий, але зате який вiн благородний, такого i вдень з вогнем не знайти! Рукавичку, яку вiн викрав, носив у своїй тапцi, тому вiн так важко шку... шкутильгав. Я все пронюхав, от!

- Добрий нюх маєш, хоч i без квасолинки, - весело усмiхнулася Ейнора.

- О Ейноро! - остовпiв песик. - Коли б ти знала, яка ти гарна, коли ти усмiхаєшся! Краща за найкрасивiшу картинку!

- Навiщо менi та краса, - гiрко стиснула губи Ейнора, - якщо я через неї стiльки настраждалася.

- Ти не кажи так, - з докором глянув песик iз-пiд сивих брiв. - Ти ще не знаєш справжнiх страждань.

- Пробач менi, Китичко, - прошепотiла Ейнора й нiжно-нiжно здоровою рукою провела йому по головi.

- I ще знай, - додав песик, дивлячись на дверцята "Срiбної шишки", що Твiнас, хоч i товстуватий i незграбнуватий, але для тебе все вiддасть, навiть єдину свою ногу... а пiлот не пожалiв би задля тебе своєї єдиної руки, знай!

У Ейнори затремтiли пальцi, i розмотана пов'язка впала з них на землю.

- Ти так думаєш? - тихо спитала вона.

- I думаю i знаю! - запевнив песик.

Ейнора на знак незгоди похитала головою i, пiднявши пов'язку, знову почала мотати. Та вiї у неї так неспокiйно тремтiли, що, здавалося, ось-ось пiдiймуться вгору i на Китичку глянуть очi кольору блакитних незабудок.

- Нi, нi, - голосно вимовила вона, немов сперечалася сама з собою. Ти, Китичко, не все знаєш... Не все.

Вони обоє замовкли i прислухалися, чи не чути крокiв трьох розвiдникiв.

- Яка довга й тоненька пов'язка, - здивувався Китичка, не бачачи кiнця тому розмотуванню.

- Так... тягнеться i тягнеться, наче стебло квiтки, яка врятувала Кадриля, - промовила Ейнора.

- Ти якось дивно говориш, - здивувався Китичка. - Менi нiколи отаке не... не прийшло б у голову.

- А менi нiколи не виходить iз голови та квiтка, - зiзналася Ейнора. Бачу її, як живу, вона менi сниться... Може, вона подiбна до незабудки, тiльки набагато-набагато бiльша.

- Бррр! - аж затряс головою песик. - I пригадувати я тих квiтiв не хочу! Жорстокi, хижi крокодили. Згадаєш тiльки про вазу - i то морозом тебе обсипає!

- Усе-таки, Китичко, - мовила Ейнора, - чи тобi не приходило в голову, що вони виробляли з нами те саме, що з ними виробляють iншi?.. - Ейнора поклала змотану пов'язку i почала розмотувати Китиччину лапу. - Пригадую, на травi у нашому дитячому садку зацвiтав молочай... Як довiрливо вiн пiдiймав свої жовтоволосi пухнастi голiвки, щоб їх погладило сонце своєю теплою променистою долонею... I раптом набiгають дiти i одне перед одним квапливо рвуть тi довiрливi голiвки... Бачила я: iз зламаних стебел сочилася бiла густа рiдина, у дiтей од неї ставали коричневi пальцi... Але тодi я ще нiчого не розумiла... зрозумiла лише тодi, Китичко, коли ослiпла, коли, стала слухати серцем. Тодi я почула i плач зiрваних молочаїв, - вiд нього, того плачу, тремтiло повiтря, здригалися сонячнi променi, завмирала трава... I ще, коли я ослiпла, то почула, як помирала квiтка, поставлена у вазу на столi у дитячому садку... Дiти їли суп, сьорбали, торохтiли ложками, вередували, хихикали... А квiтка ридала...

- Хлипала, так як я? - запитав Китичка.

- Хлипала спочатку часто й голосно, потiм дедалi рiдше, тихiше... зовсiм зрiдка... зовсiм потихеньку... Коли б я могла їй допомогти!.. О Китичко, я нiколи в свiтi не забуду її останнього подиху, пiсля якого вона навiки замовкла... I тодi я зрозумiла, Китичко, ще одне: тяжко, навiть занадто тяжко жити, якщо ти слухаєш серцем.

- Слухаєш серцем... - повторив песик.

- Не можна кривдити слабшого за себе, не можна нiкому завдавати болю... О Китичко, - сказала Ейнора, - якщо ми побували на планетi квiтiв i нiчого не зрозумiли, то вся ця мандрiвка... безглузда.

- Можливо, Ейноро, я хоч трошки був би зрозумiв, - зiтхнув песик, хоч крихту додумався б, якби я не думав про те, про що не можу не думати... нiяк не можу не думати...

- Послухай, Китичко, я пригадала одну рiч. Коли я була ще в тiй склянiй шафi, вихователька садка щодня, бувало, посадить дiтей перед собою i читає їм казки. Менi особливо запам'яталася казка про птаха. Запам'ятай його iм'я: Фенiкс.

- Фенiкс, - повторив песик.

- Цей птах був незвичайний тим, що, зiстарiвшись, спалював себе. А потiм iз того попелу знову вiдроджувався: гарний, дужий, молодий.

- Чудний птах, - здивувався Китичка. - Хотiв би я побачити його на картинцi.

- Послухай, Китичко, далi. Може, i та планета хотiла спалитись, як той Фенiкс, щоб знову вiдродитися iз своїх попелищ кращою, добрiшою i бiльш мирною. Може, вона була спалена не вперше, може, то було i всьоме, i з усiх найщасливiше, бо для вiдродження вона одержала квасолину, яку ти з кров'ю вiдiрвав вiд себе... чи ти зрозумiв, Китичко?