Анатолій Резнік - Украдена батьківщина. Трилогія

Після весілля жили молоді
В Аскольдовім маєтку майже рік,
Хоч й не гадали
У батьків сидіти вік.
А тут так несподівано для всіх
Древляни Тараса обрали
Своїм місцевим старшиною,
І він забрав з собою
Як квіточку, дружину свою
Не на годину,
– Поїхав на завжди
В Іскоростень, туди,
Де мав він бути старшиною.
Вона там швидко прижилася,
Як гілочка вербова прирослася.
Такі жінки там були милі,
Всі дуже добрі господині,
Коли в неділю в церкву йдуть,
Завжди зайдуть і заберуть
Одарку теж з собою.
Які там гарні вечорниці!
Туди ідуть дівчата й молодиці.
А часом всі разом виходять в ліс,
Не було, щоб Тарас їй не приніс
Барвистих квітів лісових за її вроду,
Що пахнуть долею землі
Свого народу.
Вона завжди дивилася на них,
Ніби на тих,
Хто землю українську обробляє
І хто кохану захищає
Під небом рідним, голубим.
І стало все тут дорогим,
Неначе це сам Київ був,
Її що породив,
Дитинство, юність випестив
У своїх батьківських долонях.

І хоч у батька в скронях
Вже появилась сивина,
Але вона
Завжди була його дочкою,
Так само пестив він її рукою,
Коли була вона мала.
Та відчувала вже тоді,
В його твердій руці,
Що це часи уже не ті,
Бо вже зникає ця турбота,
І зараз вся його робота,
Державних справ великих,
Ввібрала в себе все до тла.
Й вона тоді сама
Дивилася на тата мило,
На його дуже тіло, силу
І помогти йому хотіла,
Але не знала як,
Та і не вміла.

Аскольд стояв біля вікна,
Вдивлявся пильно в небо,
Хоч була літня то пора,
Але вже днів зо-два
Дощі холодні омивали землю.
Повзли по кручах дніпрових
Важкі свинцеві хмари,
Немов би в них
Були ті чари,
Що сум наповнюють в душі.
І він згадав,
Які були ці дні торік,
Невже цей вісімсот вісімдесят
І другий рік
Буде таким сумним.
В той час за ним
Тихенько відчинились двері,
Коли він щось наводив на папері,
Він обернувся і з піднесенням
Уважно слухав зв'язкового
З таким донесенням:
«Від князя того,
Що на чолі Русі,
До вас прийшли гінці,
Які на кручах там чекають
І намір мають
Якусь угоду передати,
Що князь Олег прислав!»
Аскольд сказав,
Що він гінців приймає,
Сьогодні ж мову з ними поведе
Про те,
Чого від нього Русь бажає,
Які державні прагнення несе.

Приймав гінців
Аскольд на берегах Дніпра
І свита вся
За ним пішла,
Що би була
Державності гостей повага.
Один із руських тих гінців
Аскольду доповів:
«Великий князь Русі
Прислав свої щасливі мрії,
Що гетьман України
Його прийме як і годиться
У Києві-столиці
Могутнього народу.
Коли Олег отримає ту згоду,
Тоді великий князь
І гетьман України
Будуть розмову мати,
Як торгувати і розвивати
Державні їх стосунки!»

Аскольд прийняв таку угоду,
Оскільки мав нагоду
Він плани ці здійснити,
Щоб дику Русь
На справедливий шлях пустити,
Щоб не могла вона робити
Наскоків, грабувань
І поневолювати знов чужі народи,
А була в праці, та з всіма у згоді,
І здобувала більше знань.
Тоді не буде тих умов
Для вбивства, змов,
Що завжди все вело
До створення нових імперій.
Коли поїхали гінці
Аскольд продумав плани ці,
І був готовий вже прийняти
Правителя Русі,
Щоб згоду передати,
Що Україна може торгувати
І хлібом й ремеслом.
Вона добром і миром
Прийматиме усіх людей.
І ось настав той день,
Коли Аскольд приймати мав Олега
З далекої Русі,
А Русаки усі
Юрбилися на берегах дніпрових.
Аскольд послав до них
Свою досвідчену старшину
І дав пораду він єдину,
Оскільки пізня вже пора,
– Назавтра їх призначити розмову,
Бо князь Олег пройшов дорогу довгу,
То ж хай до ранку відпочине у шатрі.
Коли ж на небі згаснуть зорі,
Наступить ранішня пора,
Наступного вже дня,
Тоді почнуть вони розмову.
Але російський князь благав
Зустрітися негайно із Аскольдом,
Бо часу він не мав,
І мусить вже вертатися до дому,
Тому державну перемову
Сьогодні в вечері почнуть
На кручах тих Дніпра,
Де розмістилася юрба
Олегового війська.
Аскольд відразу згоду дав
І всій прислузі наказав
Дружин військових з ним не брати,
Бо він повинен показати
Довір'я своє гостю,
А потай хтів завоювати
Прихильність диких русаків,
І справою їм показати
Все те, що необхідно знати
Для добрих спільних справ.
Йому здавалося, настав
Той час, коли він міг здійснити
Ці наміри державні,
Що у собі завжди носив.
І він прислугу попросив,
Щоб йшли із ним
Лише відомі дипломати
І особиста свита.
Військовим наказав,
Що зустріч ця закрита
І щоб ніхто не знав,
Що він сьогодні мав
Розмову з русаками,
– Це викличе підозру
Й поставить під загрозу
Його державний намір.
З Калиною порадитись не міг,
– Вона поїхала до Дарки,
Бо захворів і зліг
Онук Тарас вже кілька днів.

Аскольд ішов по пагорбах Дніпра,
Де кожна ямка дорога,
Де бігав босими ногами у дитинстві,
Сюдою мати все його вела,
Коли була ще зовсім молода.
І він стояв вже сам,
Де мати мила тут його водою,
Святою, дніпровою.
І ці смерічки пам'ятав,
Коли вони були малими,
І тут торік з Калиною стояв,
Здались вони йому чомусь сумними,
– У їх верхівках вже згасав
Вечірній сонця промінь.

Низенький гостя курінь
Виднівся на узліссі,
А перед ним на виднім місці
Той, Новгородський князь стояв,
Який себе вже називав
Великим князем їхньої Русі.
Позаду гетьмана юрбилися усі,
Хто з ним прибув сюди
Для здійснення мети
Державних справ великих.
З усіх боків стояли хмари диких,
Озброєних мечами і щитами русаків.
Подав Аскольд Олегу руку,
Усіх із свити привітав.
Перекладач йому сказав,
Що князь Олег Аскольда просить,
Щоб він у курінь завітав
Де їх обох чекав
Великий час державної розмови,
І просить князь в Аскольда згоди,
Щоб свита в першій їх розмові
Під куренем була.
В Олега все обличчя залила
Усмішка дикаря,
Що живиться чужою кров'ю.
Аскольд на це повів бровою,
А потім в бік кивнув, що згоден,
Бо ж народи
Чекають мирної угоди,
Яка щасливий шлях простелить.
З бажанням говорити в курінь він ступив,
Перекладач його старий став разом з ним
І сам себе він здивував
Своїм небаченим сліпим довір'ям,
Що тут ніхто його розмови не чекав,
– Не було вже ніяких справ.
Він до Олега повернувся,
Щоб той йому все пояснив,
Але Олег чомусь нагнувся
І різко запустив
Меча Аскольду в груди.
Аскольд упав,
А потім встав
Він на хиткі коліна,
І хоч текла гаряча кров, як піна,
– Руками обхопив меча,
Хотів забрати із грудей
Смертельне це залізо.
З його очей
Світилася прощальна вже зоря,
А по руках текла
Червона кров.
У мить страшну подумав знов
Про Україну,
Про свій народ і про Калину,
Але не скаже вже нікому,
Щоб по такому
Ніхто шляху не йшов.
Добро не знищить ката,
Його природа клята
До себе вимагає
Жорстокої руки,
Яка мечем його скарає!
Як пізно він це знає,
Що правильний є шлях єдиний:
Державна міць
І єдність України!
І чорна тьма закрила очі,
Навіки він упав у вічні ночі!
В ногах Олега-русака
Лежало тіло мертвого Аскольда,
Ще кілька раз проткнув він в нього тесака.
В цей час,
Як по команді враз
На його свиту вже напали
І вщент її перерубали.