Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

На тому усе й скiнчилося б, якби з дурної голови не порадилася з Артуром Христофоровичем, - мовляв, що їй робити: повiдомити полiцiї, що у мiстi з'явилася ще одна єврейка, чи забути цю iсторiю як поганий сон. Адже цей чортiв Артур сам сказав: "I без тебе її знайдуть. Бо ще причепляться, чого не привела!" А тепер в очi тикає, залякує. Не боїться вона його, смердючого цапа! Якщо продасть її, донесе, то пояснить, що не могла привести. Добровiльно Рахiлька все одно не пiшла б, а бiгти вночi у полiцiю страшно, комендантський час - не жарт, вона слухняна жителька. Адже читала об'яви, розклеєнi по всьому мiсту: "Населенню мiста Києва забороняється ходити по вулицях вiд 20-ї вечора до 5-ї години ранку (за нiмецьким часом). За порушення - _розстрiл_!" Бачила серед Бессарабської площi труп якогось чоловiка з табличкою на грудях двома мовами - нiмецькою та українською: "Вiн порушив комендантський час".

Правда, у неї є аусвайс, який дозволяє пiзно увечерi повертатися додому пiсля роботи в кафе. Та Рахiлька прийшла глупої ночi - в такий час i аусвайс не допоможе, пiдстрелять у темрявi, не питаючи, i все... I як це Рахiлька пробралася вночi до неї?!. Певно, повзла, як кiшка... I коли це вона стала такою хороброю!.. Зрештою, Рахiльцi однаково, чи уночi пiдстрелять, чи вдень розстрiляють. Тому й чинила так нерозсудливо... Ах, який жах усi цi розстрiли!.. За що бiдолашну Рахiльку треба убивати... Придумали собi якiсь iдiотськi расовi теорiї... Звичайно, це не її, чужi проблеми: Рахiльки i нiмцiв. Нехай самi й розбираються, а її, Люцiї, хата скраю. Приперлася у Київ, хiба не знала, що тут нiмцi, могла б десь у селi сховатися... Буде вона мучитися дурними думками! Не їй судити нiмцiв, що пiдкорили своєму порядку мало не цiлий свiт i тепер переможцями прийшли у Київ. Не її, Люцiї, засипалося, не її й мелеться...

А хiба хто-небудь доведе, була в неї Рахiлька чи нi?! Нiхто!.. Навiть двiрничиха нiчого не помiтила. Так що Артур нехай не лякає.

При цiй думцi страх перелився у злiсть, i Люцiя ще дужче вiдштовхнула Гiллера.

У вiдповiдь розпашiлий Артур Христофорович, який тягнув Люцiю у прибудову за залою, вiдпустив її i влiпив добрячого ляща.

Раптом у склянi дверi загрюкали, на вулицi навпроти кафе стояв автомобiль БМВ, а пiд дверима - високий офiцер у чорнiй гестапiвськiй формi з великим павуком на рукавi.

Гiллер, враз забувши про Люцiю, кинувся вiдчиняти. Дiвчина, скориставшись цим, й собi шмигонула за перегородку.

Але, певно, несподiваний гiсть побачив крiзь склянi дверi сцену, яка щойно розiгралася у залi. Жадiбно ковтаючи з великого скляного кухля пиво, вiн спитав Артура Христофоровича, який стояв, схилившись, на пристойнiй вiддалi, пасучи гостя очима, що тут вiдбувається.

Гiллер, щоразу вклоняючись, плутаючи нiмецькi слова з українськими, намагався пояснити.

Нiмець допив пиво i зазирнув за перегородку. Вiн побачив заплакану Люцiю, яка стояла над великою мискою з немитими чашками i витирала рушником обличчя.

Нiмець поманив її пальцем: "Ком!"

Нi жива нi мертва, дiвчина вийшла у зал i, опустивши голову, стала перед гестапiвцем. Ясна рiч, цей клятий Артур уже сказав про єврейку!

Артур Христофорович метушився, пояснюючи, що дiвчина йому допомагає i спiває у кафе. А кафе "Едельвейс" тiльки для нiмцiв, i вiн має дозвiл вiд коменданта. Якщо гер офiцiр схоче вiдвiдувати його, то матиме найкращий окремий столик...

Есесiвець не дуже слухав його. Пiдняв двома пальцями за пiдборiддя голову Люцiї.

- Як звати?

- Люська. Люцiя.

- О, зер гут, Люцiя! Майн гот, ти дуже мила, - сказав гауптштурмфюрер, вiдпускаючи її.

Кивнув на господаря: "Кривдить?"

Люцiя мовчала, не зводила очей з хазяїна: "Скаже чи не скаже?!" Проте Артур Христофорович тiльки шанобливо всмiхався до несподiваного гостя, i у дiвчини вiдлягло вiд серця.

Офiцер, хоч i в гестапiвськiй формi, виявився не такий уже страшний. Якимсь невловимим жiночим чуттям вловила, що сподобалася цьому високому, пихатому нiмцевi. У неї раптом пропав страх. Вона ще не осягла, як це сталося, але дужче забилося серце вiд приємного вiдчуття, що ти гарна жiнка, яка приваблює мужчин. Гарна жiнка завжди жiнка, а чоловiк - мужчина, хоч би у яку форму вбрався. З свого iще невеликого досвiду Люцiя уже вмiла пiзнавати, коли у мужчин з'являється потяг до неї... I зараз, заспокоюючись, ледь-ледь заграла очима до офiцера. Так нiби стояла не перед страшним гестапiвцем, а перед звичайним чоловiком.

Нiмець повернувся i мовчки вийшов на вулицю. Сiдаючи у машину, вiн ще раз глянув на кафе, на порозi якого виструнчився Артур Христофорович.

Пiдбадьорена Люцiя повернулася у пiдсобку домивати посуд. За хвилину з'явився i хазяїн.

- Ну, ти дивись, - промовив примирливо, мовби нiчого мiж ними не сталося. - I нема чого дутися... Я ж тобi як рiдний батько, чорт вiзьми!

Люцiя тiльки зiтхнула. "Рiдний батько!" Рiдний батько не чiпляється до доньки, не тягне у лiжко! Хотiлося кинути це йому в морду. Але стрималася. Можливо, колись iще прийде її час, тодi й порахується.

3

Пiсля того, як начальнику управлiння подзвонили з моргу i повiдомили, що Гальчинська Людмила Йосипiвна померла не своєю смертю, а була убита ударами молотка по головi i що труп передано на судово-медичну експертизу, черговий мiськвiддiлу лейтенант Кучеренко був викликаний "на килим" i попереджений про службову невiдповiднiсть.

А ще через годину була створена оперативно-слiдча група на чолi з працiвником прокуратури - радником юстицiї Спiваком. До неї увiйшли, як годиться, оперативнi працiвники, зокрема заступник начальника карного розшуку капiтан Андрiйко та судмедексперт, який вважав, що труп пролежав у хатi вiд чотирьох до семи днiв.

Нелегким було перше засiдання групи. Й справдi, жодної зачiпки. Десятки протилежних думок, спроби скласти версiю, розумування на голому мiсцi. Спробуй вийти на правильний шлях!

Так або приблизно так мiркували майже усi учасники наради у кабiнетi слiдчого Спiвака, чекаючи фотографа з машиною, який десь затримався. Господар кабiнету - гiнкий, худорлявий, уже з ледь посрiбленими скронями - ступав вперед i назад по вузькiй килимовiй дорiжцi, що пролягла вiд дверей до столу, повз короткий ряд стiльцiв, притиснутих до стiни, намагаючись не зачепити ноги своїх колег. Раз по раз вiн зиркав на капiтана Андрiйка i з виразу обличчя колеги розумiв, що в того нiяких своїх даних немає, що енергiйний Остап Володимирович мучиться такою самою непевнiстю i сподiватися на його допомогу поки що нiчого. Вiд напруження шрам на щоцi у капiтана почервонiв, i, попри складнiсть ситуацiї, Спiвак, нiколи не втрачаючи почуття гумору, подумав, що Андрiйко нагадує розгубленого мисливця, котрий не знає, в який бiк втiк звiр i куди за ним кинутися. Єдиною спокiйною людиною у кабiнетi, яка з байдужим виразом чекала, що скажуть старшi товаришi, був судмедексперт лiкар Чубач. Для нього все було ясно. Гальчинська убита двома ударами молотка по тильнiй частинi черепа, на головi було ще десяток дрiбнiших ушкоджень. Удари зруйнували не тiльки черепну коробку, а й мозкову речовину, що викликало негайну смерть. У висновку експертизи написав: померла вiд руйнування мозку i крововиливу. Падаючи, важка Гальчинська, яка при зростi сто шiстдесят сантиметрiв важила за життя близько ста тридцяти кiлограмiв, зламала променеву кiстку правої руки.