Андрей Гуляшки - Спляча красуня

Розглядаючи за звичкою обставу в холі, Авакум внутрішньо здригнувся: за спиною в нього стояв, мовчки розглядаючи його, колишній кок.

— Ну як? — спитав Авакум.— Чи прийме мене професор? — Він насилу поборов збентеження. Або слух зрадив його, або ця людина просто не ступала по дерев'яних східцях червоного дерева.

— Прошу,— схилив масивну голову кухар. У кутиках його м'ясистих губ ще зміїлася посмішка. Але очі тепер були спокійні й дивилися зосередженіше.— Професор чекає на вас,— додав він. Та раптом його увагу привернуло інше — у повітрі тривожно запахло пригорілою капустою.

Сходи вели у довгасту склеписту вітальню, що під прямим кутом завертала ліворуч. Кроків за два від повороту темніли великі дубові двері з блискучою бронзовою клямкою, інкрустованою тонкою мереживною різьбою, оббиті червоною шкірою. Одна стулка дверей була відчинена, і на коричневому хіднику в коридорі сяяла свіжа блідо-жовта пляма — від снопа електричного світла, що падало звідти. У вітальні було похмуро, ворс доріжки наче вбирав у себе звук кроків, і від усього тут віяло сонною і суворою тишею.

Авакум зупинився на порозі і, трохи нахилившись, заглянув у кабінет. Професор, ворушачи губами і стурбовано хитаючи головою, накручував на старенькому арифмометрі якесь число. Авакум зачекав, поки він перекрутить ручку машинки до кінця, і коли арифмометр просигналізував м'яким дзвоном, що обчислення закінчено, ступив крок уперед і чемно вклонився.

— З вашого дозволу,— сказав він і назвав своє ім'я.

— О,— кивнув професор, глянувши на нього майже невидющими очима. Мабуть, він думав про своє обчислення, бо перевів погляд на вічка машинки і незадоволено прицмокнув. Ще якийсь час професор сидів мовчазний і замислений. Потім, різко повернувши голову до Авакума, здивовано спитав:

— Господи, чому ж ви стоїте?

Від різкого руху шаль, яка й так уже майже сповзла з його плечей, впала на підлогу.

— Може, ви подасте її мені? — попросив він без особливих церемоній, простягаючи руку до купи заструганих олівців. І поки Авакум нахилявся, щоб підняти шаль, додав, знімаючи з машинки результат: — Я, знаєте, насилу пересуваюсь, бо моя права нога геть паралізована. Та й ліва нещодавно майже вийшла з ладу. Отож пробачте мені.

— Що ви! — згукнув Авакум.

Цей пожовклий чоловічок з живими очима і бадьорим голосом умів триматись як справжній мужчина.

Сівши в шкіряне крісло під книжковою шафою, Авакум дістав сигарету. Тут, видно, дозволяли курити, бо попільничка перед професором була повна недопалків. «Ознака того, що в обрахунках щось не виходить, звичайно». Авакум знав це з власного досвіду.

Кабінет був просторий і розмірами скидався на невелику залу. Його східний бік, засклений майже до підлоги, виходив у ліс. Видно було і частину поля, пустинного і дикого, оповитого білястим туманом. На підлозі в кімнаті лежав товстий персидський килим, напевно, досить солідного віку, бо барви на ньому поблякли. А втім, тут нічого не вирізнялося свіжістю — ні книжкова шафа червоного дерева, ні величезний письмовий стіл, ні оббите червоною шкірою крісло. Та водночас і не здавалося зовсім старим, хіба що сам господар, який з вицвілою жіночою шаллю на плечах справляв враження безнадійно постарілого і хирлявого.

— Ну, що скажете? — почав професор, відсуваючи від себе арифмометр.— Чим можу прислужитися? Чому ви прийшли до мене? Адже ви, як я зрозумів з вашої візитки, археолог, а я — математик, хоча й у відставці, і наші координати, пробачте за математичний вираз, взагалі не перетинаються. Кімнат я не здаю, на археології не розуміюся, а характер у мене сваркий — і через хворобу, і через старість.

— І через самотність,— ледь усміхнувся Авакум.

На стіні, над головою у професора, висів великий жіночий олійний портрет. Жінка була вже немолода, але ще гарна — пишна, з красивими плечима, прикритими мереживом. Те, що її вже немає, що вона пішла без вороття, відчувалось у всьому — і в бракові гарних дрібничок, які створюють домашній затишок, і в похмурій, гнітючій тиші, яка нагадує тишу розкішного, але порожнього готелю. Авакум як ніхто розумів мову цієї тиші.

— Так, і самотність, якщо хочете,— погодився професор. Він помовчав, розглядаючи непроханого гостя вже з більшою цікавістю.— Людина стає сваркою,— вів він далі,— або через велику самотність, або через те, що ніколи не може побути сама. Колись я був сваркий з другої причини. Тоді я вважав себе дуже нещасним. Дружина моя була товариська, весела і часто збирала в домі своїх приятельок та знайомих. Гримів грамофон, влаштовувались танці. Це мені не подобалось, дім здавався божевільнею, і я вважав себе — кажу це вам серйозно — найнещаспішою людиною у світі. Був похмурий, кислий, дратівливий. Сердився і лаявся за всякі дрібниці і зганяв злість на студентах, ставлячи їм двійки. Ви розумієте мене?

— Цілком,— співчутливо всміхнувся Авакум, хоча в душі й усвідомлював, що професор не мав рації, що галас, навіть надмірний і безглуздий, це все-таки краще, ніж мертва тиша.

— Нічого ви не розумієте,— зітхнув професор.— Ви знаєте самотність, сказати б, теоретично, бо ще порівняно молодий. Справді — що Ви пережили? Звичайно, ви дещо читали. Але життя можна пізнати тільки на власному досвіді. Коли дружина пішла від мене,— вона була просто легковажна і дурненька, бо зійшлася з якимось музикантом,— я, повірте, з радості мало не іржав, як кінь, таким я себе почував щасливим. У той час я понаставляв студентам силу-силенну «відмінно» — оцінок, на які вони, звичайно, не заслуговували. Але я ставив їх, бо на серці в мене було легко й весело. Тоді мені було сорок п'ять років. Я викинув з дому грамофон, платівки, дзеркала, парфуми. Викинув квіти, картини з усякими там натюрмортами, меблі із золотавим оббиттям, подушечки, гобелени, викинув усе, що нагадувало безглузду суєту, легковажне життя. Навколо мене стало тихо і затишно. Я цілком віддався роботі — складав підручники, писав книжки, листувався з чужоземними академіями та університетами. Словом, вів осмислене життя, таке, про яке мріяв раніше, до розлучення з дружиною.— Він на хвилину замовк.— Я вам не набрид?

— Навпаки! — розвів Авакум руками.— Розповідайте далі, прошу вас! — І подумав: «Самотні люди завжди багатослівні, коли хтось відвідує їх і порушує їхню самотність». Хіба він не такий самий, коли є підходящі слухачі. Тільки про себе та своє особисте життя він ніколи нікому не розповідав. Коли ж йому доводилось інколи дещо розповісти, він просто вигадував, імпровізував, перетворюючись на уявну «третю» особу. Звичайно, ця третя особа робила такі речі, на які сам він навряд чи наважився б.

— Я розповідаю вам ці старі історії для науки,— казав професор, кутаючись від холоду в шаль.— Ви ж археолог і, мабуть, звикли до розповідей про минуле. Отже, мова у нас ішла про той щасливий час, коли я нарешті залишився один. Скільки це тривало? Рік, два? Нехай навіть п'ять років. Але сталося так, що одного разу, коли я писав статтю до щорічника академії, щось наче стиснуло мені серце — і хоч болю я не відчував, мені здавалося, що серце в мене щемить. Я кинув ручку, підвівся і почав ходити туди-сюди по кімнаті,— як бачите, тут просторо, гуляти є де. Я став біля вікна і побачив, що на вулиці туман, мряка і немає жодної живої душі. Було це восени. Вітер розкидав по мокрій землі пожовкле листя. Мені стало холодно, хоч тоді, як і тепер, у кутку горів електричний камін на три тисячі ват. І хтозна-чому — це була якась мана — я спустився в підвал, куди викинув багато з тих речей, про які вже казав вам. Порився там у мотлоху і притарабанив сюди — чи здогадаєтесь що? — І замовк.