Андрей Гуляшки - Спляча красуня

— Смачним шніцелем, ваше добродійство, золотавим, з хрусткою скоринкою, ніжним! А на гарнір картопля, підсмажена на чистому вершковому маслі.

— Чудово! — вигукнула Прекрасна Фея.— Приймаю твою шану, боцмане, з величезним апетитом. Сьогодні я голодна, як ніколи. А тепер спустись униз і принеси сюди шматок тугого тіста.

Коли кухар повернувся з тістом, Харі взявся демонструвати свою майстерність. З тіста й уламків сірників він менш як за п'ять хвилин виліпив дві фігурки. Одна — балерина з досить нецеремонно піднятою в піруеті спідницею. І хоч зроблено її було гротескно, вона певною мірою скидалася на Прекрасну Фею. Друга фігурка, яку Харі пофарбував у чорний колір, настругавши графіту з олівця, зображувала високого чоловіка в крисатому капелюсі і в широкому, в зборках пальті. Чоловік був трохи пригорблений, але тримав голову рівно й понуро дивився перед собою. Це взагалі була досить похмура постать, що, здавалося, не віщувала нікому добра.

— Балерина — це, зрозуміло, я! — сказала Прекрасна Фея. Вона тримала фігурку в руках і щиро раділа. Нескромно задерта спідничка зовсім не бентежила її. Прекрасна Фея навіть не помічала цього.— Дуже схожа на мене! — сміялась вона, вертячи мініатюрну танцівницю в руках.— Як добре схоплено! Ювелірна робота! — Потім вона перевела очі на фігурку похмурого чоловіка і притихла.

— Ця особа на вигляд не дуже щаслива,— зауважив професор.

— Не дуже щаслива? — сплеснула руками Прекрасна Фея. Вона хотіла сказати щось надто поважне і стала схожа на учня, який збирається вразити вчителя несподівано розумною відповіддю. Однак ця розумна відповідь так і не спала їй на думку, і вона безпорадно опустила руки.— Не знаю,— зітхнула вона.— Якби в цієї людини замість пальта була на плечах чорна мантія, а на голові — шолом чи просто чорна хустина, я б сказала, що це вісник смерті з якогось балету. Вам не здається?

Авакум розсміявся. Сміх його був щирий та веселий, але якийсь недоречний і короткий.

Марія здивовано глянула на нього. Можливо, їй слід було на нього образитись, бо зненацька уривати сміхом принцесу не годиться, навіть коли вона принцеса з балету «Дерев'яний принц». Отже, так чи інак, цей вчинок був непристойний. Але Прекрасна Фея, яка вже надумала була образитись на нього, раптом змінила свій намір, і обличчя її, звернене до Авакума, помалу почало прояснюватися. Неначе в ці хвилини розумна відповідь, нарешті спала їй на думку.

— Та це ж ви! — ахнула Прекрасна Фея. Радість відкриття була така велика, аж вона заплескала в долоні, дивлячись то на професора, то на свого нареченого.— Та це ж ви, правда? — Вона вся світилась. Її ніжна шия була сліпучо-білою, як троянда на грудях.

Підбігши до Авакума, Марія поклала руки йому на плечі й попросила:

— Будь ласка, підведіться!

Авакумові не лишалось нічого іншого, як виконати її прохання.

— Це справді він,— підтвердив професор.— Харі добре схопив. Є схожість. Але чому він вирядив його в це чудернацьке пальто і крислатий капелюх?

— Чому? — спитав Авакум, знов сідаючи на місце. При цьому він ненароком торкнувся руки Прекрасної Феї трохи вище ліктя, та вона не помітила цього і не відсторонилася.— Чому? — повторив він.— Дуже просто. Бо ці речі висять унизу на вішалці.

— Правильно,— кивнув Харі і гучно позіхнув.— Саме там я їх бачив,— сказав він, потираючи очі.— Чи не час нам вечеряти?

Ніхто, здавалося, не почув його запитання.

— Але чому ти назвала його вісником смерті? — спитав професор Прекрасну Фею.— В ньому справді є щось похмуре. Цієї похмурості, мабуть, надають йому зморшки біля рота й на чолі та сиві скроні. Проте я не бачу в ньому нічого такого, що давало б підстави говорити про якогось вісника загробного світу. Навпаки, наш археолог, на мій погляд, життєрадісна, сповнена енергії людина.

— Так,— задумливо мовила Прекрасна Фея.— Це правда. І все ж...— їй знову хотілося сказати щось поважне і дуже розумне, але вона цього разу не стала довго думати над тим, що її хвилювало, а тільки махнула рукою.

Чи слід казати, що ці люди скрасили і по-святковому урізноманітнили сіру та нудну буденність Авакумового життя? Адже де б не з'являлась Прекрасна Фея, серед яких людей не була б, вона завжди приносила з собою радість. Радість молодої крові, п'янку і збудливу, первісну і легковажну,— щиру радість, породжувану свідомістю того, що ти живеш.

Прекрасна Фея, звичайно, не належала до жінок, у яких Авакум міг би закохатися. Але чому неодмінно у все мав втручатися кохання? Не бувши закоханий у неї, він почав ходити на всі вистави з участю Прекрасної Феї, навіть відвідувати генеральні репетиції, а інколи й чернеткові вистави без декорацій. Показував швейцарові посвідчення якогось журналіста, і його пропускали. Влаштувавшись у залі, він клацав кінокамерою, і Прекрасна Фея мило всміхалась йому зі сцени. Так протягом кількох місяців він бачив Марію в різних партіях — і в ролі легковажної принцеси в «Дерев'яному принцеві», і Сплячої красуні, яка прокинулася від полум'яного поцілунку Дезіре. Авакум захоплювався хтивою Прекрасною Феєю у «Вальпургіевій ночі». А от -у балеті «Жізель» вона йому не сподобалась: сентиментальна і романтична Жізель була чужа її вдачі.

Тепер Авакумові, звільненому від оперативної роботи і законсервованому, було чим заповнити свій час. Він ходив на вистави та репетиції, знімав, проявляв плівки, краяв і монтував окремі частини, щоб вийшов «художній» фільм. Він перетворився на кінооператора, режисера та монтажиста, і це йому подобалося, тому що було нове.

А інколи ввечері зони зустрічалися в професоровому домі. Прекрасна Фея ніби навмисно робила все, щоб він не зводив з неї очей, щоб вона завжди була в його полі зору. Може, вона здогадувалась про ту жагу, яку запалила в ньому,— і від цього ставала ще веселішою. Вона не прикидалася непорочною — навпаки, давала зрозуміти, що може належати йому, і всілякими хитрощами влаштовувала так, щоб побути з ним наодинці під час ігор. Але тільки вони залишались самі, вона швидко цілувала його пустотливо, зводячи все до невинного жарту.

Харі вдавав, що нічого не помічає. Він ставився підкреслено байдуже до пустощів своєї нареченої — ніби то були якісь невинні витівки, чи, може, вважав Авакума за людину, на яку не варто звертати уваги. Хтозна! Харі був відомий художник, майстер оформлення виставкових залів та показових крамниць, мав силу-силенну замовлень і добре заробляв. Чого був вартий проти його популярності та багатства звичайний собі археолог, якого слід би провчити.

Власне, коли б не ця непохитна байдужість Харі, Авакум ніколи б не дозволив собі подивитись на його наречену очима чоловіка. Досить було б художникові поворухнути бровою, виявити найменшу тривогу — і Авакум ніколи більше не зайшов би в цей будинок або почав би дивитись на Прекрасну Фею, як на неживу річ.