Андрей Гуляшки - Контррозвідка

На мій погляд, розумно і корисно, щоб ти провела відпустку в селі. Незабаром збиратимуть виноград, і там буде дуже добре.

Сподіваюсь, через місяць ми закінчимо розкопи. Кажуть, об'єкт дуже цікавий і обіцяє цінний археологічний матеріал.

Можливо, не писатиму тобі, щоб не відвертати твоєї уваги. Але, думаю, інколи, у вільний час, мріятиму про тебе. Щиро бажаю тобі бути веселою».

І поставив свій підпис.

Авакум двічі прочитав листа, виправив кілька невиразно написаних літер і лишився задоволений. Лист нічого не розкривав, нічого не обіцяв і ні до чого дівчини не зобов'язував: «Хай живе так, ніби мене немає на світі»,— подумав він.

Наближалася восьма година. Авакум вийшов на кухню і люб'язно подав руку господині, яка, надівши масивні окуляри, перебирала рис.

— Відряджають у далеку дорогу,— посміхнувся Авакум,— братиму участь у кількох археологічних експедиціях, тож раніше, як через місяць-два, не чекайте мене.

Стара жінка зсунула окуляри на лоб і здивовано глянула на квартиранта.

— Ось вам гроші за кімнату на два місяці наперед.— Авакум поклав на столик кілька банкнот.— Якщо затримаюсь, надішлю гроші поштою.

— Стережіться змій,— сказала жінка, не відводячи від нього очей.— Знайте, що на тих пустирях, де ви копатимете, повно-повнісінько змій. А чи взяли ви з собою теплий пуловер?

Авакум кивнув.

— А хіну?

Через годину він уже летів у Варну. Коли пролітали над Балканським хребтом, літак увігнався в густі хмари, стало темно, як у сутінках. Літак задер носа вгору, пробив громаддя хмар, і вже за кілька секунд його тінь повзла по небесному килиму.

Сіли на аеродромі біля Горної Оряховиці. Авакум зійшов з літака — з багажу в нього був тільки легкий бежевий плащ, перекинутий через плече.

Глибоко вдихнувши повітря, він ступив кілька кроків і всміхнувся: був у рідному краї. До Тирнова їхати менш як годину.

«Коли повертатимусь назад, неодмінно заїду»,— подумав він і, подивившись навколо, швидко зайшов у телефонну кабіну.

Авакум дочекався, поки літак піднявся в повітря, запалив сигарету і попрямував до міста. Там його чекав автомобіль. Водій, високий хлопчина, стояв, спершись на капот, лузав насіння й весело поглядав навколо.

— Здрастуй,— сказав йому Авакум.— Може, ти й мені даси цієї забавки?

Хлопець глянув на нього мовчки і далі лузав насіння. Авакум засміявся.

— А в Тирговиште повезеш мене?

Почувши це, водій підвівся, клацнув закаблуками, вмить відчинив дверцята.

— Мені наказано бути у вашому розпорядженні,— відповів він.

Автомобіль промчав повз село Арбанасі і через кілька хвилин виїхав на стару східну околицю міста. Авакум опустив завіски на віконцях, притиснувся до лівого кутка й заплющив очі. «Площа Дев'ятого вересня,— міркував він.— Зараз спускаємося до міської народної ради... Один поворот, другий...— Він відкинувся на спинку сидіння.— Тепер — повз наш будинок, повз дворик з виноградною лозою і трьома кущами бузку. Може, стара мати стоїть на подвір'ї і дивиться мені вслід».

Авакум запалив сигарету і нахмурився. Коли сигарета догоріла й почала пекти йому пальці, Авакум глянув перед собою — машина мчала в Козаревець, ледве торкаючись чорної стрічки шосе.

Вона зупинилась на кілька хвилин у Тирговишті перед поштою. Поки Авакум говорив по телефону, шофер вийняв жменю насіння. Було жарко, душно, у повітрі стояв запах пилу і розжареної щебінки.

У Преслав приїхали після полудня, о третій годині. Авакум вийшов з машини, потис руку водієві і широкою ходою попрямував до середмістя. Вулиці були порожні, на вкритих пилом фруктових деревах не тремтів жоден листок, усе наче застигло в якійсь лінивій і безтурботній дрімоті.

Замовивши в готелі кімнату на ніч, Авакум попросив візника облупленого фаетончика відвезти його в старе місто. Коли вони під'їхали до парку між новим і старим Пресла-вом, Авакум послав візника вперед, а сам повільно пішов до центральної алеї. Біля пам'ятника загиблому антифашистові Борисові Спирову стояв низенький огрядний чоловік у білому піджаку і чорних штанях. Його кругле обличчя було вологе від поту.

— Не подавай знаку, що знаєш мене,— кивнув Авакум, побачивши його посмішку, і, глянувши навколо, підійшов до пам'ятника.

Чоловік у білому піджаку стояв поряд.

— Мені потрібні відомості про Методія Парашкевова,— сказав Авакум.— Про нього, про його батьків і всіх родичів. А також про людей, з якими в нього була справжня дружба. Хто вони, де перебувають і чим займаються тепер. Завтра ввечері зустрінемось тут-таки й ти перекажеш мені ці відомості...— Він помовчав.— Але будь обережний,— голос його посуворішав,— я археолог і не маю нічого спільного із співробітниками міліції, зрозумів?

Чоловік кивнув.

— Вночі ознайомлюся з матеріалами. Якщо мені будуть потрібні додаткові відомості, зустрінемось наступного дня о восьмій ранку в маленькій кондитерській навпроти готелю. Якщо ж додаткові пояснення будуть непотрібні, я не прийду до кондитерської. Вважатимеш, що ти добре виконав своє завдання.

Авакум вдивився в напис на постаменті, повернувся і повільно попрямував до виходу з парку. Там його чекав облуплений фаетончик. Візник дрімав на передку. Рот його був розтулений, шапка зсунута.

З цього моменту до вечора наступного дня Авакум був тільки археологом. Методій Парашкевов, невідома особа «ікс», таємнича місцевість Зміїця — все це немовби раптом перестало існувати для Авакума. Насамперед він висловив свою пошану директорові музею, з яким вів довгу розмову. Потім знову оглянув експонати, і хоч деякі з них бачив десятки разів, пробув у залах до сутінків. Другого дня Авакум поблукав біля руїн внутрішніх фортечних мурів, зробив у блокноті кілька ескізів орнаментів на карнизах Золотої церкви, потім найняв той самий облуплений фаетон і поїхав на правий берег Тичі. Серед кущів на осонні зводилися руїни прославлених у стародавні часи преславських монастирів. Авакум знайшов тіняве місце, натоптав люльку і задоволено закурив.

Дим вився кільцями в гарячому повітрі. Над головою Авакума пролітали галасливі сороки, а високо в блідій синяві, плавко, нерухомо розпластавши крила, ширяв орел. Розкидане каміння, кущі, де, мабуть, водилися змії, запах нагрітої землі й прілого листя і над усім цим — тяжка й задушлива тиша. Авакум посміхнувся: «Sic transit gloria mundi!» [«Sic transit gloria mundi!» (лат.) — так минає земна слава!]. Можливо, на цьому самому місці цар Симеон-Чорноризець Хоробрий гострив своє гусяче перо, згадував криваву Ахелой [У битві на річці Ахелой 20 серпня 917 року війська болгарського царя Симеона разгромили візантійців] і мало не втрачав розуму від невтолимої жадоби влади, мріючи сісти на царградський престол... «Sic transit gloria mundi!» Важливо, щоб тебе згадували добрим словом!