Андрей Гуляшки - Контррозвідка
- Название:Контррозвідка
- Автор:
- Жанр:
- Издательство:Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь»
- Год:1986
- Город:Київ
- ISBN:нет данных
- Рейтинг:
- Избранное:Добавить в избранное
-
Отзывы:
-
Ваша оценка:
Андрей Гуляшки - Контррозвідка краткое содержание
Контррозвідка - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)
Интервал:
Закладка:
— Он як? — сказала Ічеренська з жахливо несподіваною байдужістю в голосі. Вона сіла на стілець і злегка знизала плечима.— Дуже жалкую.
Але й цей жаль був висловлений таким самим холодним і байдужим тоном.
Авакум глянув їй в очі, і коли б не його звичка спокійно реагувати на найбільші несподіванки, скрикнув би від подиву. В неї були очі Ічеренського — великі, довгасті, жовті, з відтінками карого. Цієї миті вони були більше карі, ніж жовті.
Авакум вийняв сигарети, запропонував жінці, і та не відмовилась. Підносячи сірника до сигарети Ічеренської, він помітив, що її вказівний і середній пальці жовті від тютюну.
Вона не спитала, чому не приїде її чоловік. Глибоко затяглась тютюновим димом і мовчала.
— Наші геологи дістали термінове завдання і пішли в гори,— пояснював Авакум, всіляко намагаючись удавати з себе веселого.— Я теж перебуваю у відрядженні в Момчи-лові, але зовсім з іншим завданням — вивчаю історичне минуле цього цікавого краю. Ви, мабуть, часто буваєте в Момчилові, правда ж?
— Навпаки,— похитала головою Ічеренська.— Жодного разу не була у вашому Момчилові.— І, подувши на цигарковий дим, додала: — І не маю бажання бувати.
— Даремно,— посміхнувся Авакум.— Момчиловський пейзаж дуже привабливий. У цих краях колись боровся воєвода Момчил. Ви, певно, пам'ятаєте з історії цього славетного героя? Момчилова столиця розташовувалася на півдні, на рівнині. А неприступний Карабаїр був, мабуть, справжньою фортецею. Я сподіваюсь відкрити там деякі його сліди. Та ви ж не любите гір, і це погано.
— Погано,— кивнула Ічеренська.
— І ваш брат не любить гір?
Брови її здригнулись, вона глянула вбік.
— У мене немає брата,— відповіла вона. Помовчали. Авакум посміхнувся.
— Ви повинні хоча б у дітей своїх виховати любов до природи,— сказав він і подивився їй в очі.
Її зіниці раптом розширились, ніби вона побачила щось жахливе перед собою. Вона відхилила голову назад, немов боронячись від удару.
— У мене немає дітей,— прошепотіла жінка.
— Громадянко Вікторіє,— Авакум затнувся,— як вас по батькові? Пробачте, але я люблю називати жінок на повне ім'я.
— Стефанова Стратева,— вперше всміхнулась Ічеренська.
— Громадянко Вікторіє Стефанова Стратева — врочисто промовив Авакум.— Ви ще така молода, не втрачайте надії! Напевно, у вас іще буде добрий гурт дітей!
Знизавши плечима, вона знову промовчала. І Авакум підвівся.
— Чи не маєте якогось спеціального доручення до свого чоловіка?
— Ні, не маю,— прошепотіла Ічеренська.
На прощання він знову поцілував їй руку і засміявся, хоч відчував, ніби щось невидиме стискає йому горло, а у вухах бринить водоспад.
Доїхавши на мотоциклі до управління, Авакум попросив, щоб йому спішно зібрали відомості про пловдивську сім'ю Стратевих.
Через півгодини, викурюючи сигарету за сигаретою, Авакум уважно перегортав невеликий стос паперів.
Стефан Стратев з Пловдива довгі роки був комісіонером і представником англійських фірм сільськогосподарських машин. Його дружина, Іларія Печеникова, теж з Пловдива, у тисяча дев'ятсот двадцять другому році втекла з якимось чиновником англійського консульства, взявши з собою чотирирічного сина Іларія. Через шість років Стефан Стратев одружився з іншою жінкою, від якої народилася дочка Вікторія. Ця друга жінка Стефана Стратева вмерла напередодні другої світової війни. Сам Стефан помер наприкінці тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. За неперевіреними відомостями, Іларія, покинута своїм англійським приятелем, знайшла в Англії якогось болгарина і віддалася за нього. Проте це були тільки чутки...
Годині о п'ятій пополудні Авакум поїхав назад у Момчилово.
25
Балабаниха зустріла його на ганку — усміхнена, із засуканими рукавами.
— Ой, чоловіче божий, нарешті дочекалась! — вигукнула вона, дивлячись на нього відданими очима.— Де ти блукав сьогодні?
— Блукав по шляхах,— відповів Авакум.— Така вже в мене робота — ганяти по шляхах і шукати старовину.
— Старовину! — Валабаниха голосно засміялась.— Знайшов, що шукати. Та старовина є й тут, біля тебе. А я навіщо?
Вона стояла на ґанку і грайливо дивилась на нього.
— Такої старовини, як ти, я боюсь, наче вогню,— промовив Авакум.— Дивись, щоб не накликати лиха.
— Я ж тобі в тітки годжуся, що ти? — пирснула жінка і взялася в боки.
— Тітонько, квітонько,— всміхнувся Авакум і поклав руку на її плече,— знайди якусь ряднину, щоб укрити машину, бо вночі, мабуть, знову дощитиме.
— Ти про це не турбуйся,— сказала Балабаниха, вдаючи, ніби не помічає його руки.— Зайди в кімнату, погрійся і обсушись, бо ти весь мокрий, наче щур. Невже хочеш залишити вдовицю з шістьма немовлятами?
— Воронь боже! — зітхнув Авакум.— А за твоє запрошення щиро дякую. Тільки попереду зайду до бая Гроздана, бо ми домовилися з ним.
Вона відступила набік і нахмурила брови.
— Учора приятелі, сьогодні бай Гроздан, а завтра ще хтось? — і посварилася на нього пальцем.
З печі пахло свіжим хлібом. Авакум проковтнув слину, згадавши, що з самого рання не мав і рісочки в роті.
— Якраз виголодаюсь,— сказав Авакум, прямуючи до хвіртки,— а то нема апетиту!
Ніч була вітряна, непроглядна і холодна.
Він ішов крайніми вуличками. Кілька разів мало не послизнувся і не впав у липке болото. До Ілязового будинку було менш як кілометр. Але Авакум добирався хвилин сорок. Коли нарешті дійшов до високих воріт, світні стрілки його годинника показували десяту.
Вдихнувши повітря, Авакум провів рукою по обличчю, постояв нерухомо. Кров била в скроні, і земля, здавалося, тікала з-під ніг.
«Чи змінили старшин?» — подумав він.
Авакум тихо прокашлявся і відчинив хвіртку. За кілька кроків від нього пробубонів незнайомий голос?
— Хто йде?
— Хочу звірити годинника,— сказав Авакум.— Котра година?
— Проходь,— відповів черговий м'якше.
Довелося працювати в темряві, тому затримався із зовнішнім замком. Ця затримка здалася йому вічністю.
Увійшовши в кам'яний передпокій, Авакум сів на підлогу, щоб трохи відпочити. З насолодою обіперся головою об стіну і заплющив очі. «Як добре!» — подумав він і зітхнув. І ту ж мить відчув, що поринає в спокійне, тихе море темряви, роз'ясненої тут і там зеленими та бузковими плямами.
Розплющивши очі, занепокоївся: невже проспав найслушніший для роботи час? Йому здавалося, ніби він спав дуже довго, так багато видінь пройшло перед його очима.
Глянув на годинник — двадцять хвилин на одинадцяту.
Як і передбачав, величезний замок на складському приміщенні в Ілязовому будинку тільки лякав своїми розмірами, а насправді був нехитрий, з надзвичайно простим механізмом. Авакум, якого не тішили легкі перемоги, навіть нахмурився.
Читать дальшеИнтервал:
Закладка: