Олександр Дан - ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

Психіатр послідовно здійснював свій ритуал: від очей він перейшов до язика і гортані, пом’яв кисті рук і легенько постукав по колінах гумовим молоточком.

– Ніяких відхилень! Антидепресанти приймаєте? На мігрень страждаєте?

– Ні. Антидепресанти ніколи не потребував, – відповів Роберт, – та й пігулки приймаю вряди-годи. Щодо мігрені, то навіть не знаю, що сказати, важко й згадати, коли була востаннє.

– А сон? Можливо, страждаєте на безсоння? – лікар вочевидь був збентежений і навіть не намагався це приховувати. – Ви виглядаєте дещо втомленим.

– Пане лікарю, я засинаю, як немовля. Можу заснути скрізь і в будь-якому положенні, – усміхнувся Роберт. – Я тільки-но з відрядження. Не спав майже добу – чуже місто, переліт.

– Перевтома? Недосипання? Багато працюєте?

– Та ні, лікарю. Зі мною все гаразд. Питання зовсім в іншому. Я хотів дізнатися, чи траплялося вам щось подібне?

– Наркотики раніше вживали? Травичкою бавилися? – не звертаючи уваги на поставлене Робертом запитання, продовжував свій допит лікар.

– Док, та нічого подібного. Я навіть алкоголь не сприймаю, тому майже не вживаю і ніколи не палив.

Роберт спробував говорити рівним, спокійним голосом, щоб переконати психіатра у своїх словах, позаяк його очі просвердлювали Роберта під час цього допиту наскрізь.

– Так-так-так… Зрозуміло… Зрозуміло… Усе зрозуміло! А раніше до лікарів зверталися з цією проблемою?

– Я вам уже казав, тут ні до кого ніколи не звертався. Мені порадила до вас звернутися Аманда. Саме вона запропонувала це.

– Так-так-так… Аманда, – протяжно та відсторонено промовив лікар і, не звертаючи уваги на останні слова Роберта, підвівся і повторно почав обмацувати його череп. – Кажете, що ніяких травм голови у вас не було. А у дитинстві? Можливо, стреси, психічні розлади, фобії чи якісь дитячі тривоги?

– Пане лікарю, нічого подібного. Я взагалі нічим серйозним ніколи не хворів.

Психіатр пильно подивився Робертові у вічі і знову почав обмацувати його потилицю. Його пальці, як масажний прилад, приємно ковзалися по волоссю, не залишаючи недослідженим і дюйм черепа пацієнта.

– Якщо це допоможе, док… Я не знаю, фобія це чи ні, але я відчуваю у потязі нестерпний дискомфорт.

Лікар зовсім не звернув уваги на слова Роберта і продовжував обмацувати його голову, потім задумливо вимовив:

– Чому так? Як мені відомо, залізничний транспорт – найбезпечніший.

Але зненацька зупинився і, не знімаючи рук з голови Роберта, нахилився до його обличчя впритул і швидко запитав:

– А чим вас так лякає потяг?

– Це все через трощу під Ленброук Гроув у Лондоні.

– Так-так-так, – швидко промовив психіатр, – розповідайте.

– Це було давно, здається, у жовтні 1999 року. У Редінгу вранці перед самою посадкою у вагон мені різко стало зле просто на пероні. Сталося сильне запаморочення, і мені здалося, що на мить я навіть втратив свідомість. І тут у мене виникло видіння. Я побачив, що лежу серед загиблих людей поміж нагромаджених уламків вагона, повного закривавлених трупів. Я навіть відчув вогонь на обличчі від полум'я, що охопило вагон. І раптом у голові чийсь голос дав мені чітку установку не сідати в цей потяг. А ввечері з новин я дізнався, що на четвертому кілометрі від лондонської станції Педдінгтон трапилася моторошна залізнична троща, у якій зіткнулися два потяги, що призвело до загибелі понад тридцяти осіб, понад п'ятсот отримали поранення. І саме перший вагон, куди я мав увійти, постраждав найбільше.

– Педдінгтонська троща, – згадав доктор Фрідман, – я читав про цю подію в газетах.

– Так. Відтоді я уникаю потягів. Я думаю, що то було для мене застереження з неба, знак. У мене і зараз перед очима стоїть той вагон – гора понівеченого металу й обгорілі тіла. То було жахливо.

Доктор Фрідман слухав розповідь Роберта, не припиняючи обмацувати його голову.

– Видіння, кажете, – вимовив лікар після того, як Роберт замовк. – Там, здається, усе сталося через світлофор? Та-а-ак… А більше ніяких видінь у вас не було?

– Ні, пане лікарю, – невпевнено відповів Роберт. – Ось тільки сни…

Тим часом після ретельного обстеження черепа психіатр знову перейшов до очей та язика пацієнта.

– Розтуліть ще раз, будь ласка, рот… Ширше, будь ласка, і покажіть мені язика.

Здавалося, що він шукає діагноз, написаний десь у ротовій порожнині.

– Так-та-а-ак… То що ви кажете? Нічим серйозним не хворіли? – спитав лікар, розглядаючи горло Роберта. Відповіді він і не очікував, оскільки рот Роберта був широко розтулений.

Роберт звернув увагу, що у лікаря, немолодої вже людини, очі не просто блищали, вони сяяли юністю та життям. Так виглядають очі у дітей, коли їх відривають від гри.

– А що Аманда? – несподівано і швидко спитав лікар, рукою показуючи, що рот можна стулити. – Давно ви знайомі з нею?

– Аманда? Ні. Я, тобто Тревор… Тобто я познайомився з нею тільки минулої ночі.

– Тревор… – задумливо мовив лікар. – Вибачте, а як виглядає ця ваша Аманда? Скільки їй років?

– Я її не бачив, та дуже чітко відчував і чув… Але чомусь саме зараз я зрозумів, що знаю, як вона виглядає. На вигляд їй, напевно, близько тридцяти. Можливо, менше. Чорношкіра, висока, дуже приваблива. І ось ще… очі… – Роберт замислився і, перевівши погляд на лікаря, вимовив: – у неї якісь неймовірні казкові очі зеленувато-блакитного кольору. Вони…

– Ви розумієте, що це, можливо, ваше друге «я»? – з нетерпінням обірвавши Роберта, раптом запитав доктор. – І це вона сама вам порадила прийти до мене?

– Ну не зовсім до вас. Вона наполягла, щоб я тут, у цьому моєму світі, звернувся до хорошого психіатра або, зрештою, до психолога і розповів йому все. Вона сказала, що їй знадобилася допомога з цього боку для того, щоб розібратися, що зі мною відбувається там. Тобто з Тревором…

– Дивно все це, вам не здається?

– Згоден, ось тому зараз я тут. Адже я давно цікавлюся питанням дисоціативних розладів, мені більше, ніж будь-кому, хочеться зрозуміти все.

– Овва! Ви читаєте медичні журнали? – здивовано промовив лікар, піднявши брови. – Розумієте, голубчику, дисоціація багатьма психіатрами і мною, між іншим, теж розглядається як симптоматичний прояв у відповідь на травму, критичний емоційний стрес, вона пов'язана з емоційною дизрегуляцією. Але, як мені здається, нічого подібного з вами не траплялося, окрім випадку першого рецидиву і вашої реакції на нього.

– Так, лікарю, але багато вчених схиляються до того, що дисоціативний розлад має надуманий характер.

– Так, шановний, ви абсолютно праві. Саме ятрогенний характер або, як ви зволили висловитися, надуманий. Я теж переконаний у цьому!

У кабінеті запанувала тривала тиша. Лікар Фрідман напружено обмірковував ситуацію. Він уперше зіткнувся з подібними симптомами і перебігом, як він гадав, хвороби.