Джеймс Паттерсон - Виклик

Мій батько був заповзятим астрономом-аматором, а ще він був охочим та вправним оповідачем. Саме він кожної неділі водив нас до церкви, він, а не матуся, яка працювала медсестрою у відділенні невідкладної допомоги. Літніми ночами я впродовж кількох годин стояла з ним босоніж на холодній росяній траві, і ми по черзі зазирали в телескоп. Одна з ніжок триноги, на якій кріпився телескоп, зламалася в шарнірі, і я пам'ятаю, як татко полагодив її, принісши зі своєї підвальної майстерні широку липку стрічку.

«Усі ми, — вів далі він, — по-своєму схожі на Великий Віз, бо являємо собою частину чогось більшого, аніж ми є самі. Сподіваюся, що колись ти навчишся сприймати себе саме так».

Мабуть, тому він і любив дивитися на зорі. Татко вірив, що там щось є. Якась вища сила. Щось набагато більше за всіх нас. І мені здається, що я сама знову починаю в це вірити.

Я і досі дуже за ним сумую й увесь час пам'ятаю про нього. Коли ж мене питають, чому я стала лікарем-кардіологом і утвердилася в царині, де домінують чоловіки, я завжди даю ту саму відповідь. Вона складається з речення, яке не потребує подальшого пояснення.

Коли мені було шістнадцять, мій татко помер від серцевого нападу.

— Ось де ти, — каже Джейк голосом чоловіка, який майже повернувся до свого нормального стану.

Я настільки поглинута зоряними небесами та спогадами про батька, що не чула, як він піднявся з трюма. Він стоїть, узявшись за поруччя біля штурвала, і посміхається мені.

— Ну як? — питаю я. — Пощастило полагодити?

— Так, нарешті. Мені вдалося відрізати кінчик паливного шланга і припасувати його в те місце, де лопнув охолоджувальний шланг. Щось схоже на операцію коронарного шунтування.

— Так ти не тільки моряк, а ще й хірург. Я вражена.

— Не поспішай хвалити мене, Кет. Принаймні поки що. Подивимося, чи буде латка триматися.

— А якщо не буде?

— Тоді діємо згідно з планом Б.

— А що це за план?

— Я сподівався, що ти знаєш. Зазвичай ти завжди підстраховуєшся.

— То в операційній. А тут, у реальному світі, — не завжди.

Ми обоє сміємося, а тоді Джейк оминає штурвал і приєднується до мене. В руках він тримає дві склянки та пляшку білого вина. Гарна ідея, до речі.

— Гадаю, нам обом не завадить трохи випити, — каже він. — 3 чисто медичних міркувань.

— Не применшуй значущості моменту, Джейку. Бо потрапиш у книгу рекордів Ґіннеса за найстриманіше висловлювання року.

Джейк сідає на лавку напроти мене і дістає з кишені штопор. Він перевдягся у тепліше вбрання: червоний з вирізом светр та вицвілі джинси з кількома розривами та плямами білої фарби. Схожі джинси можна побачити в мангеттенських бутіках Сохо, де вони продаються за п'ятсот баксів.

Ясна річ, що ці джинси справжні й непідробні. Як і сам Джейк.

Коли він відкорковує пляшку, мені в око впадає чорна етикетка, і я відразу ж пригадую, що то за вино. Це «Ля Скольча Ґаві ді Ґаві», одне з наших найулюбленіших.

— Я вже давно його не пила, — зазначаю я. — Точніше кажучи, останній раз пила його саме з тобою.

Мої слова завмирають у повітрі, і їх змінює ніякова тиша. Схоже, ми з Джейком пригадали той самий епізод. Ми розпили пляшку «Ля Скольча Ґаві ді Ґаві» саме тоді, коли востаннє кохалися.

Джейк змінює тему, а радше — ігнорує її. Подаючи мені склянку, він пропонує тост:

— За спокійнішу подорож та за справді приємний відпочинок. Гадаю, що так воно і буде.

— За це і вип'ємо, — погоджуюсь я.

Ми цокаємося і відсьорбуємо зі склянок; вино, розтікаючись у роті, смакує терпкувато й солодко. Я ніколи не була прихильницею та великим знавцем вин і, мабуть, не зумію відрізнити сирах від ширазу, або піно ґріджіо від піно ґрі, але я здатна відчувати смак доброго вина. А це було добре вино. Дуже добре.

— Агов, Кет, ти чула? — раптом питає мене Джейк.

Я заклякаю і починаю прислухатися.

— Ні, нічого не чую. А що?

Джейк сміється.

— Та нічого. Ото ж бо й воно, що нічого. Просто тиша і спокій.

Він має рацію, бо це дійсно чудово. Та замість насолоджуватися прекрасним моментом, я думаю тільки про те, що він невдовзі скінчиться. Тоді, коли вранці попрокидаються діти. І все почнеться знову. Знову почнеться оте божевілля, що охопило мою родину.

Те, що Марк регулярно курить марихуану, — то одна річ. Але ж донька з потягом до самогубства — то зовсім інше.

— Джейку, що мені робити з Керрі? Звісно, певні ознаки були, але я ніколи не думала, що все зайде аж так далеко.

Джейк ненадовго замислюється, а потім злегка зітхає і знизує своїми широкими плечима.

— Одне з двох, -»каже він. — Ми можемо розвернути яхту і затягнути Керрі до якоїсь психлікарні, де її кілька днів обстежуватимуть, забравши у неї всі гострі предмети й пересвідчившись, що з одежі вона не зможе змайструвати зашморг. Опісля її накачають наркотиками та залишать у стаціонарі для лікування або накачають наркотиками і відпустять додому. В обох випадках ти ніколи не зможеш чітко визначити, чи вона буде намагатися зняти на себе руки, чи вже відпочила від цієї думки. Пам'ятай, Кет, Керрі потрясно добре плаває.

— Тебе як послухати, то Керрі тільки й думатиме, що про самогубство.

— Але я хочу, щоб вона про нього більше не думала.

— А який же твій другий варіант? — питаю я. — Невже є якийсь вихід із цього жаху? Ситуація — гірше не буває.

Джейк нахиляється до мене і стишує голос майже до шепоту.

— Будемо ходити під вітрилами цілісіньке літо і продемонструємо їй, що на цьому світі справді варто жити.

— Гадаєш, ми зможемо?

— Чесно кажучи, я не певен на сто відсотків. Знаю лише: якщо ми не спробуємо і якщо ти не вкладеш усю свою душу, то потім тобі доведеться шкодувати про це все життя. А Керрі… гадаю, що вона оклигає. Коли ми були з нею у воді, вона насамкінець раптом припинила опиратися мені. І таким чином урятувала себе.

Джейк відсьорбує «Ґаві ді Ґаві», а його слова поволі закарбовуються у моїй свідомості. Дивно все це. Я знаю багато чоловіків з грубшими грошима, поважнішою маєтністю та більш престижними професіями, ніж у Джейка, але ніхто з них не має того старого доброго почуття здорового глузду, яке властиве йому.

Запанувала комфортна мовчанка, яка нарешті дає мені змогу по-справжньому насолодитися тишею і спокоєм. Звісно, цей стан душі триватиме недовго. Та, мабуть, саме оця скороминущість і робить його таким приємним! Як і скороминущість самого життя.

Я вже знаю, що буде далі. Але нічим не можу зарадити. Я починаю думати про те, що смерть Стюарта трапилася саме на цьому човні. Про труднощі нашого шлюбу. Про помилки, що ми їх обоє припустилися. Та, виявляється, не одна я міркую таким чином.

— Хочеш розповім щось божевільне? — питає Джейк.