Джеймс Паттерсон - Виклик

— Смію припустити, що все це ти бачив у ще одному навчальному фільмі в школі.

— Смійся, смійся. Добре сміється той, хто сміється останнім.

Марк підходить до Ерні і кладе руку йому на плече.

— Мій маленький бовдуре, якщо ти забув, то нагадаю: ми кілька днів дрейфували в океані й жодного разу не бачили нічого, що хоч віддалено нагадувало б корабель. Минуть місяці, якщо не роки, перш аніж оцю пляшку викине на берег десь у іншому місці, тож як ти гадаєш, хто її знайде? Аквамен?

Керрі знову сміється, але я — ні.

— Гаразд, досить, — кажу я. — Якщо Ерні хоче це зробити, то нехай робить. А ми тим часом спорудимо щось на кшталт табору.

— Ага! — каже Керрі. — Табір під назвою «Жертви корабельної катастрофи».

Виглядаючи як нова копійка у білій та акуратно напрасованій уніформі Берегової охорони, Ендрю Татем підступив до гнітюче-великого букету мікрофонів на стоянці поруч із базою. За мікрофонами розмістилися представники преси, які не зводили з капітана об'єктивів своїх камер. І недарма: він був високий тридцятивосьмирічний красень із флоридським загаром та білими зубами, які він планував не демонструвати сьогодні публіці, бо для вдоволених посмішок не було підстав.

Засоби масової інформації буквально показились, як і передбачав Ендрю Татем, і вся вулиця перед воротами бази скидалася на велелюдний з'їзд власників супутникових антен. Один по одному репортери підходили до камер, сподіваючись хоч на крихту нової інформації про загадкове зникнення яхти «Родина Данів». Грим на їхніх обличчях почав братися лушпайками, не витримуючи немилосердної південної спеки. Зграя газетярів та телевізійників ставала дедалі більш нетерплячою.

Уже впродовж усього циклу появи та висвітлення новин, яким зазвичай і вимірюється їхнє життя в ефірі, ці люди не здобули ані дещиці нової інформації. І Татем знав чому. Тому що жодних новин не було.

Але Татем знав також, що треба дати журналістам змогу займатися їхньою працею. Репортери — народ мінливий і хиткий, тому зараз він аж ніяк не збирався перетворювати їх на своїх ворогів.

Тож і довелося влаштувати прес-конференцію.

Повільно, спокійно і методично виголосив Татем свою заздалегідь приготовану заяву. Пошук триває… докладаються всі зусилля… океан великий та безкраїй… Берегова охорона й далі вірить і сподівається… Я особисто вірю і сподіваюся…

Усе це була правда. Але це не було чимось новим. Саме тому Татем, закінчивши виголошувати заяву, зібрався на відвагу, глибоко вдихнув і просто запропонував:

— А тепер я відповім на ваші запитання.

І відразу ж навколишнє повітря вибухнуло вигуками. Репортери буквально відштовхували одне одного ліктями, щоб їх почули.

— В який момент ви можете дати команду на згортання пошуків?

— Ви можете підтвердити, що «Родина Данів» подала сигнал SOS перед своїм зникненням?

— Чому до пошуків не залучили ВМС?

Татему вже не раз доводилося давати прес-конференції, але жодна з них не була такою, як оця. Вони і близько не нагадували її за розмахом та напругою.

Особливо безжально нападав на нього один тип, лисуватий репортер, що мав свою колонку в газеті «Дейлі Маямі». Флорида була його «вотчиною», і він явно хотів це всім показати.

— А як ви прокоментуєте чутку про те, що вас невдовзі усунуть від керівництва цією пошуково-рятувальною операцією?

Татем здивовано закліпав очима.

— Усунуть? Нічого такого я не чув.

Репортер повернувся до якоїсь брюнетки, що стояла поруч, і пробурмотів так, щоб його всі почули:

— Не чув! Хто б сумнівався!

Татем знехтував неприємне зауваження і тим більше придушив своє величезне бажання зістрибнути з подіуму і хвацьким борецьким прийомом кинути цього гівнюка на тротуар. А потім спитати: «А як ти прокоментуєш отаке, сволото?!»

Настав час згортатися.

— Я відповім іще на одне запитання — і все, — оголосив капітан.

Ураз здійнявся гамір, і новинарі почали проштовхуватися ближче до подіуму. Намагаючись триматись якомога невимушеніше, Татем підніс руку, щоб стерти з лоба краплини поту, — і відразу ж фотоапарати заклацали своїми затворами. «От чорт, а якщо гучно перднути, то вони й цього не пропустять?!» — спало на думку капітанові.

Він вже уявив свій знімок у кожній великій газеті. Журналісти задали перцю капітанові Берегової охорони Ендрю Татему, йтиметься у заголовку. Або і щось гірше:

«Ендрю Татем за кілька годин до свого усунення від керівництва операцією».

Раптом йому захотілося, щоб він ніколи й анічогісінько не чув і не знав про родину Данів та їхню довбану яхту. Капітанові було шкода їх, але під прискіпливим недобрим поглядом преси вся ця справа перетворилася на цілодобовий цирк, який не викликав нічого, окрім пригнічення. Ба навіть роздратування й люті.

Що ж, у біса, сталося з цією родиною? Поки що навіть і близько не можна було припустити, що саме.

Раптом Татем побачив краєм ока якийсь рух у натовпі. То був Мілкрест. Лейтенант ішов просто до нього з добре знайомим виразом обличчя. Він явно мав повідомити Та-тему якусь термінову новину.

Татем відступив від мікрофонів, і Мілкрест прошепотів йому на вухо:

— Ми дещо знайшли, сер.

Нарешті! Він уже давно хотів почути ці чотири слова! Але ж як довго довелося на них чекати!

Швидко вдягнувши свою звичну непроникну маску гравця в покер, Татем повернувся до натовпу репортерів і оголосив, що має терміново взятися до невідкладної справи. Ніхто із журналістської братії на це не купився, але йому було байдуже. Не встигли репортери загорлати «А що це за справа?!», як капітан уже зник за воротами бази.

І подався прямо до оперативного відділу.

— Ми знайшли рятувальний жилет, сер, — сказав Мілкрест, поки вони йшли коридором. — Напевне, на яхті сталася пожежа, бо жилет сильно обгорів.

— А звідкіля ви знаєте, що той жилет саме з цієї яхти? — спитав Татем.

— А він сам про це сказав, — відповів Мілкрест і злегка посміхнувся. — Дивно, але власники яхти, вочевидь, підписали кожен жилет. На комірцеві був вишитий напис: «Родина Данів».

— Знайшли лишень один жилет?

— Наразі один.

— І більше нічого? Уламків, плям мазуту?

— Поки що нічого. Ми знову оглядаємо район, поступово збільшуючи радіус. Утім, ураховуючи те, що жилет сильно обгорів…

— Зрозуміло, — мовив Татем. — Скоріш за все, вони більше нічого й не знайдуть.

Мілкрест рвучко розчинив двері, пропускаючи шефа в кімнату, і той негайно прикипів поглядом до унтер-офіцера, що сидів за радіо.

— Чия група його знайшла? — спитав Татем. — Група Пауела?

— Ні, група Гокінса, — відповів радист.

— Вони зараз на каналі секретного зв'язку?