Михаил Гранд - Завжди поруч

Гнат-старший з розумінням споглядав зі світлини на сина й дівчину, яку він привів до їхнього будинку. Його очі дивилися пронизливо, а губи, стиснуті в тонку лінію, виражали чи то злість, чи презирство до усього світу.

– Це мій тато, – вимовив юнак, дихнувши на Жоржину перегаром. – Він гарна людина, але іноді надто жорсткий, тому я намагаюся його уникати й не злити.

– Зрозуміло… – відповіла дівчина. Вона теж була добряче напідпитку.

– Хочеш чогось випити?

– Давай ще мартіні. Я просто обожнюю його!

– Тоді я наллю собі ще віскі.

Він відійшов до барної стійки. Дівчина озирнулася навколо й присіла на широкий шкіряний диван перед каміном. На стінах коричневі шпалери із золотим візерунком, кілька картин, у кутку столик з порожньою кришталевою вазою. Панорамне вікно, скло якого дзвеніло під шаленими поривами вітру. У каміні тріскотіло й стріляло поліно – Гнат запалив його, коли вони увійшли до будинку.

Тишу розірвав звук рідини, що наповнює спочатку келих, а потім склянку. Мартіні й віскі відповідно – для дами та її кавалера. Після чого знову запанувало мовчання, яке порушувалось лише клацанням старовинного годинника. Його величезний маятник коливався вліво-вправо, немов срібна монета на ланцюжку в руках гіпнотизера.

– Це тобі, – сказав Гнат, простягаючи нічній гості порцію мартіні.

– Супер, дякую, – відповіла Жоржина.

– То що з Флоріаном? – запитав він. – Ти більше не бажаєш з ним зустрічатися?

– Він мені набрид, – відмахнулася дівчина. – Хочеться бути вільною.

– І як ти собі це уявляєш?

– Ну, наприклад, якби ми з ним зараз були разом – я не змогла б сидіти тут з тобою.

– Чому?

– Він би не дозволив мені. Довелося б це приховувати. А я не хочу нічого ні від кого приховувати. Я хочу робити те, що мені заманеться.

Дівчина, салютуючи, підняла келих і торкнулася ним наполовину порожньої склянки Гната.

– Розумієш, серйозні стосунки – це не для мене, – вела далі Жоржина. – Мені подобається покурити, випити, потусуватися. Я хочу нагулятися перед тим, як заводити дітей і одружуватися. А він хотів би, щоб я була іншою – тихою і слухняною.

– Може, ти мала на увазі спочатку одружитися, а потім народити дітей? – перепитав Гнат.

– А як я сказала? – здивувалася вона.

– Навпаки – народжу дітей і одружуся.

– Ну, на суть це не впливає, напевно, – вона замислилася. – Одне слідує за іншим… або від іншого. Взагалі, усе це кайдани сімейного життя.

Гнат з розумінням кивнув головою, взяв келих з рук дівчини й відставив убік разом із залишками свого напою. І тісніше підсів до неї, поклавши руку на її плече.

– Тобто ти хочеш нагулятися? – прищулившись, перепитав він. – Я правильно розумію?

Жоржина раптом занервувала й ковтнула слину, не знаючи, що відповісти. Вона оглядалася навкруги і нервово облизувала губи, міркуючи над відповіддю. Їй треба було зібратися й не показувати, що вона налякана. І припинити облизувати губи. Тому що така поведінка справляла на хлопця погане враження в цій двозначній ситуації.

– Так, щось на кшталт того… а що?

Недовго думаючи, він різко розсунув їй ноги й ліг згори, придавивши вагою нетверезого тіла. Відразу рука Гната полізла під спідницю дівчини.

– Агов, що ти робиш?! – скрикнула вона. – Я зовсім не для цього з тобою поїхала!

– А я лише для цього тебе й привіз, – посміхнувся він. – Ти ж нагулятися хочеш – сама сказала.

– Злізь із мене, я кричатиму!

Жоржина спробувала його відштовхнути, але марно. Цей хлопець важив набагато більше за неї та був сильнішим фізично.

– Репетуй, – паскудно посміхнувшись, кивнув він. – Тебе ніхто не почує – ми самі тут.

– Слухай, Флоріан – твій друг. Не роби цього зі мною. Не смій…

– Але ти вже не з ним. А я хочу тебе! Я все виправлю… я вилікую тебе!

Гнат здер з неї трусики, розстебнув свої джинси, і дівчина побачила, як з його боксерів вивалився обвислий член.

– Зараз-зараз, – пробурмотів він, масажуючи його рукою. – Зараз він встане. Будуть тобі ліки.

Якби серце дівчини змогло битися швидше, то, напевно, вискочило б назовні. Її очі стали схожими на два колодязі, повні розпачу. А усмішка зникла, залишивши гримасу болі.

– Не треба, благаю тебе!

– Знаю, ти ще така дитина – хочеш, але… ох! – видихнув він.

Монолог Гната раптово перервався. Жоржина вдарила його коліном у промежину. Він же розмахнувся й у відповідь уперіщив її кулаком в обличчя, а потім схопив за підборіддя. З її очей бризнули сльози болю. Вона припинила пручатися – зрозуміла, що це марно. Схоже, цей хлопець все ж таки став тим чудовиськом, якого бачив у дитинстві…

Їй досі не вірилося, що здійснення жаданої мрії про свободу збіглося із втіленням її наймоторошніших кошмарів. Усього за кілька секунд вона перетворилася з гості на в'язня.

– Я не хочу кривдити тебе, – проникливо вимовив він, дивлячись їй в заплакані очі. – Я лише намагаюся тебе вилікувати, а ти брикаєшся, наче неслухняна конячка.

Гнат відпустив обличчя Жоржини, залишивши червоні відбитки пальців на її вилицях. Вона почала ридати, розмазуючи туш брудними кулачками…

Вранці Флоріан прокинувся під звуки гри на роялі. Це вправлявся молодший брат Йосип. Він з дитинства мав схильність до музики і демонстрував гарні результати. Мелодія линула, наче хвиля, і коли він закінчив, пролунали гучні оплески батьків.

Юнак поглянув на годинник. Він не чув будильник, з вечора заведений на дев'яту ранку, тому прокинувся на годину пізніше. Але Флоріан поки все встигав. Перш за все він став під прохолодний душ. Вода освіжила його і допомогла отямитися після нічного жахіття, яке, втім, почалося ще вчора вдень. Шовкові обійми змили дурні думки й передчуття разом з неприємним осадом, що залишився після зустрічі з Жоржиною. Потім він одягнувся й заходився складати речі.

Не так уявляв собі хлопець той день, коли залишить на півроку рідну оселю…

Батьки з молодшим сином снідали у вітальні. Флоріан і Йосип були рідними братами, але, тим не менш, зовсім не схожими. Темноволосий, сіроокий Флоріан мав тонкі риси обличчя, а коли посміхався, його щоки прикрашали зворушливі ямочки. Йосип же був його цілковитою протилежністю: непокірне світле волосся контрастувало зі смаглявою шкірою і лукавими чорними очима. Відрізнялися брати й за характером.

Вінсент, уже в костюмі, переглядав вранішню газету. Підбираючи одяг, він незмінно дотримувався класичних смаків. На обличчі Ізабелли бриніла безтурботна посмішка, і Флоріан подумав: нехай краще мама посміхається, аніж дивитиметься на нього якось по-іншому. Можливо, з жалем, похмуро звівши брови.

Вони не запитували, як син провів останній день перед від'їздом – цілком впевнені, що й самі це знають. Не бажали допитуватися й тим самим бентежити його. А у Флоріана не вистачило ні духу, ні часу розповісти, що ж насправді трапилося.