О. Генрі - Останній листок. Дари волхвів. Оповідання

Старий Берман був художник, який жив поверхом нижче їх студії. Йому було вже понад шістдесят, і борода, вся кучерями, як у Мойсея Мікеланджело, спадала у нього з голови сатира на тіло гнома. У мистецтві Берман був невдахою. Він все збирався написати шедевр, але навіть не розпочав його. Вже кілька років він не писав нічого, крім назв крамничок, реклам і тому подібної мазанини заради шматка хліба. Він заробляв дещо, позуючи молодим художникам, яким професіонали-натурники були не по кишені. Він пив безупинно, але все ще говорив про свій майбутній шедевр. А загалом це був злий дідок, який знущався з всілякої сентиментальності і дивився на себе, як на собаку на ланцюгу, припнутого для охорони двох молодих художниць.

Сью знайшла Бермана, від якого виразно пахло ялівцевими ягодами, в його напівтемній комірчині нижнього поверху. В одному кутку двадцять п'ять років стояло на мольберті незаймане полотно, готове прийняти перші мазки шедевра. Сью розповіла старому про фантазію Джонсі і про свої побоювання щодо того, щоб вона, легка і тендітна, як листок, не полетіла від таких фантазій, коли втратить свій зараз неміцний зв'язок зі світом. Старий Берман, чиї червоні очі дуже помітно сльозилися, розкричався, насміхаючись з таких ідіотських фантазій.

– Годі! – гримав він. – Чи можлива така дурість: помирати від того, що листя падає з проклятого плюща! Вперше чую! Ні, не бажаю позувати для вашого ідіота-відлюдника. Як ви дозволяєте їй забивати голову такою нісенітницею? Далебі, бідна маленька міс Джонсі!

– Вона дуже хвора і слабка, – сказала Сью, – і від лихоманки їй вступають у голову різні хворобливі фантазії. Дуже добре, містере Берман, – Якщо ви не хочете мені позувати, то й не треба. Проте, все ж думаю, що ви гидкий старий… гидкий старий базікало.

– Отакої, справжня жінка! – залементував Берман. – Хто сказав, що я не хочу позувати? Йди. Я йду з вами. Півгодини я тобі торочу, що хочу позувати. Бігме! Тут зовсім не місце хворіти такій гарній дівчинці, як міс Джонсі. Колись я напишу шедевр,і ми всі поїдемо геть звідси. Так, так!

Джонсі дрімала, коли вони піднялися нагору. Сью спустила штору аж до підвіконня і зробила Берману знак пройти в іншу кімнату. Там вони підійшли до вікна і з острахом подивилися на старий плющ. Потім перезирнулися, не кажучи ні слова. Йшов холодний, затятий дощ навпіл зі снігом. Берман у старій синій сорочці сів у позі золотошукача-відлюдника на перевернутий чайник замість скелі.

На інший ранок Сью прокинулась після короткого сну і побачила, що Джонсі не зводить тьмяних, широко розкритих очей зі спущеною зеленої штори.

– Підніми її, я хочу подивитися – – пошепки скомандувала Джонсі.

Сью втомлено підкорилася.

І що ж? Після зливи і дошкульних поривів вітру, що не вгамовувалися всю ніч, на цегляній стіні ще виднівся один листок плюща – останній! Досі темнозелений біля стеблинки, але зубчасті краї вже торкнула жовтизна тління і розпаду, поза тим, він хоробро тримався на гілці за двадцять футів від землі.

– Це останній, – сказала Джонсі. – Я думала, що він неодмінно впаде вночі. Я чула вітер. Він впаде сьогодні, тоді помру і я.

– Та боже збав! – вимовила Сью, схиляючись втомленою головою до подушки. – Подумай хоча б про мене, якщо не хочеш думати про себе! Що буде зі мною?

Але Джонсі не відповідала. Душа, яка лаштується відбути в таємничий, далекий шлях, стає чужою всьому на світі. Хвороблива фантазія заволодівала Джонсі все сильніше, разом з тим, як одна за одною рвалися всі ниточки, що пов'язували її з життям і людьми.

День минув, і навіть у сутінках вони бачили, що самотній лист плюща тримається на своїй стеблинці на тлі цегляної стіни. А потім, як настала темрява, знову здійнявся північний вітер, і дощ безперервно стукав у вікна, скочуючись з низької голандської покрівлі.

Щойно розвиднілося, нещасна Джонсі звеліла знову підняти штору.

Листок плюща досі залишався на місці.

Джонсі довго лежала, дивлячись на нього. Потім покликала Сью, яка розігрівала для неї курячий бульйон з допомогою газового пальника.

– Я була поганим дівчиськом, Сьюді – – сказала Джонсі. – Мабуть, цей останній лист залишився на гілці для того, щоб переконати мене, яка я була бридка. Гріх бажати собі смерті. Тепер ти можеш дати мені трохи бульйону, а потім молока з портвейном… Хоча ні: принеси мені спочатку дзеркальце, а потім обклади мене подушками, і я буду сидіти і дивитися, як ти куховариш.

За годину вона сказала:

– Сьюді, сподіваюся колись написати маслом Неаполітанську затоку.

Вдень прийшов лікар, і Сью, вигадавши якийсь привід, вийшла за ним до передпокою.

– Шанси рівні, – сказав доктор, потискуючи худеньку, тремтячу руку Сью. – За умови гарного догляду ви отримаєте перемогу. А тепер я повинен відвідати ще одного хворого, внизу. Його прізвище Берман. Здається, він художник. Теж запалення легенів. Він вже старий і дуже слабкий, а форма хвороби тяжка. Надії немає жодної, але сьогодні його відвезуть до лікарні, там йому буде покійніше.

Наступного дня доктор сказав Сью:

– Вона поза небезпекою. Ви перемогли. Тепер харчування і догляд – і більше нічого не потрібно.

Того ж вечора Сью підійшла до ліжка Джонсі, яка із задоволенням дов'язувала яскраво-синій, абсолютно безглуздий шарф, і пригорнула її однією рукою – разом з подушкою.

– Мені треба дещо сказати тобі, біла мишко, – почала вона. – Містер Берман помер сьогодні в лікарні від запалення легенів. Він хворів лише два дні. Вранці першого дня швейцар знайшов бідолашного старого на підлозі в його кімнаті. Він був без свідомості. Черевики і весь його одяг просякли вологою і були холодні, як лід. Ніхто не міг зрозуміти, куди він виходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, що все ще світив, драбину, зрушену з місця, кілька покинутих кистей і палітру з жовтою і зеленою фарбами. Подивися у вікно, люба, на останній лист плюща. Тебе не дивувало, що він не тремтить і не ворушиться від вітру?… Так, люба, це і є шедевр Бермана – він намалював його тієї ночі, коли впав додолу останній справжній листок.

Переклад українською Віталія Лук’яненка.

Один долар вісімдесят сім центів. Це все, що було. Причому, шістдесят центів складали одноцентові монети, які їй вдалося кілька разів заощадити, затято торгуючись з бакалійником, продавцем овочів і м'ясником – так затято, що у неї аж щоки пашіли від німого усвідомлення того, що такий наполегливий з її боку торг здавався їм примітивною жадібністю. Делла перерахувала тричі. Як і раніше, все ті ж один долар і вісімдесят сім центів. Але завтра вже Різдво.

Що тут поробиш? Залишилося тільки впасти на стару потерту кушетку і заплакати. Власне, це Делла і зробила. Це ще раз підтверджувало приказку, що життя складається з ридань, схлипувань і посмішок, причому схлипування найчастіше переважають.