Іван Франко - Борислав смiється

За той час оба приятелi вiд ринку зiйшли вже долiв, на мiсток, вiдки улиця почала знов пiдiйматися догори, помiж двома рядами високих ясенiв, поки не урвалася наверху, де блискучий позолочений хрест меркотiв до сонця. Тут же за мостом направо починався обширний сад, обмурований високим муром. Далi мур кiнчився, замiсть нього йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаної глини. За тими штахетами був уже не сад, але огородець цвiтовий, досить запущений, окружаючий старосвiтський, безповерховий, а зато широко розложений дiм пiд гонтами. Вiд улицi вела до нього широка в'їздова брама i побiч невеличка хвiрточка для пiшоходiв. То була Германова осела Тут вiн жив вiд кiлькох лiт, хоть мав ще i;iлька домiв по iнших частях мiста i три каменипi в ринку. Всi тi будинки вiн випускав у наем, а сам не мав охоти рушатись iз сього старосвiтського вигiдного гнiзда. Дiм сей разом з великим садом, огородом, подвiр'ям, стайнями i всякими знадобами вiн закупив вiд вдови по однiм польськiм пану з великого роду. Пан той давнiше мав великi маєтки, кiлька сiл околичних. Але найбiльша часть того маєтку пiшла на пiдпирання нещасливої революцiї в 1831 р.; що лишилося опiсля, було потрачено в довголiтнiх процесах о якесь наслiдство, так що по скасуваннi панщини давнiй дiдич очутився немов на льоду i не мiг назвати своїм нiчого, крiм сього одного дому з садом та парою коней. Тут вiн i дожив свого вiку в затишшi, а по його смертi жiнка спродала й сей послiднiй шматок давньої величi i забралася з тих сторiн. Замiсть старого польського дiдича настав новий пан в тих мурах – Герман. Вiн тодi iно що почав поростати в пiр'я; закуп того дому був перший крок до його пiзнiшого багатства; може, для того вiн i звикся так iз тим старим житлом.

Впрочiм, Германа мало займало внутрiшнє уладження дому, – тим менше займав його сад, в котрiм давнiй властивець просиджував, бувало, цiле лiто i в котрiм, як говорили в сусiдствi, i тепер ще не раз мiсячної ночi мож було видiти його високу стать з довгими вусами i бiлим, як молоко, волоссям, бродячу в густiй високiй травi, – мож було видiти, як вiн оглядає кожде дерево, мов старого знакомого, часом заламує руки або зiтхає важко. Герман хоть i чув тi слухи, смiявся з них, але до саду все-таки його не тягло. Вiн вдоволився тим, що кождої весни почислив дерева i вiдтак випускав сад в аренду садiвниковi, сам же до нього мало коли й заглядав.

I в самiм домi Герман мало якi поробив амiни. Старосвiтськi меблi оббито новим репсом, замiсть старопольських великих печей помуровано новi, кахлевi, мiж вiкнами повiтано великi дзеркала, та й годi. На стiнах, побiч деяких нових штихiв, висiли почорнiлi вiд старостi портрети давнiх польських магнатiв, з густими бровами, грiзними вусами i оголеними лобами. Дивно виглядала тота сумiш старосвiччини з невмiлими i немов случайними пробами новини, але Германа се мало обходило, вiн i так занятий був iншима, важнiшими дiлами, його завдання було – громадити, а не уживати, i вiн громадив, збира, множив, докладав з якимось гарячковим поспiхом, не дбаючи, хто буде користуватись його надбанням;

– От i моє гнiздо! – сказав Герман, отворяючи хвiртку i впускаючи Леона наперед. Леон перший раз нинi вступав в його пороги.

– Ах, як ту вигiдно, як ту простiрно! – скрикував хвиля вiд хвилi з чемною пересадою Леон, обзираючись по подвiр'ї. Подвiр'я було виложене плитами. Насерединi була кирниця пiд дашком, з великим колесом на два вiдра. Далi збоку видно було стайню, а побiч неї вхiд до саду.

– Простiрно-то простiрно, – вiдказав Герман, – але, правду кажучи, троха мов пусто. Видите, чоловiк уже в таких лiтах, коли йому не досить себе самого, коли рад би бачитися серед цiлої купи маленьких, веселеньких…

– О, так, так, – перервав Леон, – се iменно й менi зараз прийшло на думку. Справдi, що ту жити серед купи молодого потомства, то був би рай, правдивий рай!..

– А тепер що? – говорив далi Герман. – Син наш у Львовi… Ну, треба, щоби молодий чоловiк замолоду чогось навчився…

– Певно, певно!

– А ми з жiнкою, двое нас, а ще вона хоровита… признайте, що часом чоловiковi прикро робиться.

Вони ввiйшли до покоїв.

– Правда? – казав Герман. – Тихо, як в могилi… Слуг не держимо много: вiзник, кухарка та й покоївка, бiльше нам не треба. I так ту цiлий день. Мене звичайно й так рiдко коли дома видають, все дiла.

– Ой так, так, – сказав Леон, – важке наше життя. Говорять: що хибує капiталiстовi, – нероба, жие собi та грошi згортує. А тут би вони поглянули, пожили кiлька день нашим життям, то, певно би, вiдкинулися й тих капiталiв, i того життя.

– О, певно, ручу вам! – потвердив Герман. – Хоть в тiй хвилi й мигнула йому по головi збиточна думка, що прецiнь при всiй тiй тяжкостi, при всiх недогодах життя якось нi один капiталiст не кинув ще добровiльно свого маєтку анi не помiнявся ним за палицю й торби жебрацькi.

Герман перейшов iз своїм гостем уже три покої. Всюди було тихо i пусто. Вiн шукав своєї жiнки, але не мiг її доглянути. Перейшли до четвертого покою, обширного, як маштарня. Герман озирнувся, i тут не було нiкого.

– Що за диво, де вона подiлася? – сказав пiвголосом Герман, коли втiм iз сусiднього покою, спальнi його жiнки, почулось йому щось, немов голосне хлипання.

– А се що? – сказав вiн, прислухуючись.

– Чи не плаче хтось? – сказав, i собi ж наслухуючи, Леон.

– Будьте ласкавi, коханий сусiдо, сядьте ту, спочиньте хвильку, ось, прошу, перегляньте альбум моїх знакомих, може, побачите й собi знакомi лиця… I перепрашаю вас, що вийду на хвильку, погляну, що се такого…

– Але ж прошу, прошу, – вiдказав Леон, сiдаючи на крiслi коло круглого стола. Вiн узяв альбум дорук, але не мав охоти переглядати його. Хвилю сидiв без руху i думки. Розiгравша хвиля його фантазiї нараз iзсякла, втихла пiд впливом сеї тишi, сього немов могильного холоду, який панував в тiм домi. Вiн сам не знав, чому ся тиша йому не подобалась.

– Тьфу до чорта, якась мов розбiйницька коршма, аж чоловiковi моторошно!.. Здаєтся, що от-от хтось випаде з-за дверей i вхопить тя за горло. А ще й, тi образи, такi глупi морди! Тьфу, я би того й на хвилю не стерпiв. А йому що, жиє собi, як миш в ходацi, та й не дбає нi про що!..

Вiн почав прислухуватись, що дiється в сусiднiм покої, де пiшов Герман, але не чув зразу нiчого бiльше, як все те ж саме хлипання.

– Добрий знак на початок… – воркотiв вiн далi. – Входжу сюда з такими надiями, а ту якась мара чи конає, чи що… То, певно, вона сама. Чув я, що гадра послiдня… Та що дiяти, для iнтересу треба в'язатися й з такими!

Знов слухає. Гомiн. Се Герман говорить щось, але що – не чути. Шелест якийсь. Мовчанка. Знов гомiн i хлипання. Нараз луск, мов удар чимось твердим о пiдлогу, i проразливий жiночий крик: «Розбiйнику! Кровопийце! Проч менi з очей! Проч, най тя не виджу на свої очi!»

Леон аж пiдвергся на крiслi. Що се такого? Вiн почав слухати далi, але тепер уже за писком та стукотом не мiг розiбрати слiв. Мiркував тiльки, що якiсь страшнi прокляття, наруга i обвини градом летять на Германову голову, але за що, про що, того не знав.