Генрик Ибсен - Ляльковий дім

Нора. Невже?

Гельмер. Справді. Ану глянь мені у вічі.

Нора (дивиться на нього). Ну?

Гельмер (свариться пальцем). Ласунка часом сьогодні не бенкетувала в місті?

Нора. Ні, що тобі спало на думку?

Гельмер. Чи ласунка не забігала до цукерні?

Нора. Ні, далебі, Торвальде…

Гельмер. І не скуштувала варення?

Нора. Та де там.

Гельмер. І навіть не похрумкала мигдалевих тістечок?

Нора. Ні, Торвальде, запевняю тебе…

Гельмер. Ну, ну, не хвилюйся, я, звичайно, тільки жартую…

Нора (йде до столика праворуч). Мені б і на думку не спало чинити всупереч тобі.

Гельмер. Так, я знаю, ти ж дала мені слово… (Підходить до неї.) Ну, нехай, тримай при собі свої маленькі різдвяні секрети, люба моя Норо. Вони однаково виявляться сьогодні ввечері, коли ми засвітимо ялинку.

Нора. Ти не забув запросити доктора Ранка?

Гельмер. Забув. Та нічого, він же й так вечеряє в нас. Зрештою, я його запрошу, коли він прийде сюди перед обідом. Доброго вина я замовив. Ти не повіриш, Норо, як я радію сьогоднішньому вечорові.

Нора. І я також. А як радітимуть діти, Торвальде!

Гельмер. Ох, як приємно відчувати, що ти досяг порядного, забезпеченого становища, що маєш солідну платню. Правда ж, приємно думати про це?

Нора. О, дивовижно!

Гельмер. Ти пам'ятаєш торішнє Різдво? Ти цілих три тижні перед тим замикалася ввечері в себе і до пізньої ночі робила квітки на ялинку та інші прикраси, хотіла ними нас здивувати. То був найнудніший час у моєму житті.

Нора. А мені зовсім не було нудно.

Гельмер (усміхаючись). Та користі з того було дуже мало.

Нора. Ти знов узявся дражнити мене тим. Що я могла вдіяти, як зайшов кіт і пороздирав усе на клапті?

Гельмер. Звичайно, нічого не могла вдіяти, сердешна моя Норо. Головне, що ти щиро хотіла потішити нас. Але добре, що та скрута вже минула.

Нора. Так, просто чудово!

Гельмер. Не треба вже буде ні мені сидіти самому й нудитися, ні тобі натужувати свої милі оченята і трудити тендітні ручки.

Нора (плеще в долоні). Справді, Торвальде, більше не треба буде. О, як радісно чути такі слова! (Бере його під руку.) Тепер я скажу тобі, як я хочу облаштувати наше помешкання. Тільки-но скінчаться свята…

У передпокої чути дзвінок.

Ох, дзвонять. (Трохи прибирає в кімнаті.) Хтось, мабуть, прийшов. Шкода.

Гельмер. Якщо хтось у гості, мене немає вдома.

Служниця (у дверях). Пані, прийшла якась дама.

Нора. То проси її зайти.

Служниця (до Гельмера). І доктор також.

Гельмер. Він пішов просто до мене?

Служниця. Так, до вас.

Гельмер іде до свого кабінету. Служниця заводить до кімнати фру Лінне, вбрану по-дорожньому, і зачиняє за нею двері.

Фру Лінне (несміливо, трохи нерішуче). Добрий день, Норо.

Нора (невпевнено). Добрий день…

Фру Лінне. Мабуть, ти не пізнаєш мене?

Hора. Та не знаю… Ні, здається… (Вигукує.) Що? Кристина? Невже це ти?

Фру Лінне. Я.

Нора. Кристина! А я тебе не впізнала! Та й як я могла… (Тихіше.) Ти так змінилася, Кристино!

Фру Лінне. Ще б пак. За дев'ять чи десять років…

Нора. Невже ми так довго не бачилися? Ото час біжить. А останні вісім років таки були щасливі. То ти приїхала до нашого міста? Зважилася взимку на таку далеку подорож! Не злякалася!

Фру Лінне. Щойно приїхала пароплавом.

Нора. Звичайно, щоб розважитися на свята. О, чудово! Як нам буде весело! Але роздягнися. Тобі ж не холодно? (Допомагає їй.) Ну от. Сядьмо собі гарненько тут біля груби. Ні, сідай у крісло! А я – у крісло-гойдалку. (Бере її за руки.) О, тепер ти така на вигляд, як була колись, то тільки в першу мить мені здалося… хоч ти все-таки блідіша, Кристино… і, може, трохи схудла.

Фру Лінне. І дуже, дуже постарілася, Норо.

Нора. Мабуть, так, але не дуже, тільки ледь-ледь. (Раптом похоплюється і далі камеє поважно.) Та що це я сиджу й дурне базікаю, а важливе випало з голови! Вибач мені, люба, дорога Кристино!

Фру Лінне. Ти про що, Норо?

Нора (стиха). Ти ж овдовіла, Кристино.

Фру Лінне. Так, три роки тому.

Нора. Знаю, я читала в газеті. Ох, повір, я стільки разів тоді збиралася написати тобі, та все відкладала, все щось заважало.

Фру Лінне. Дорога Норо, я дуже добре розумію тебе.

Нора. Ні, Кристино, це гидко з мого боку. А ти, сердешна, за весь час стільки пережила. І він не залишив тобі жодних засобів на життя?

Фру Лінне. Ні.

Нора. І дітей не залишив?

Фру Лінне. Ні.

Нора. Отже, нічого?

Фру Лінне. Нічого. Навіть жалю і туги, щоб живити ними пам'ять.

Нора (недовірливо дивиться на неї). Кристино, як таке може бути?

Фру Лінне (гірко сміється і гладить Нору по голові). Часом буває, Норо.

Нора. Зовсім сама. Як тобі, мабуть, було тяжко. Я маю троє чудових дітей. їх саме немає тут, вони гуляють надворі з нянькою. Але розкажи мені все про себе.

Фру Лінне. Ні, ні, краще розказуй ти.

Нора. Ні, спершу ти. Сьогодні я не хочу бути егоїсткою. Сьогодні я хочу думати тільки про твої справи. Та одне все-таки скажу. Ти знаєш, яке велике щастя нам випало цими днями?

Фру Лінне. Ні. Яке?

Нора. Уяви собі, мій чоловік стане директором Акціонерного банку.

Фру Лінне. Твій чоловік? Як пощастило!

Нора. Так, неймовірно пощастило. Адвокатська праця не дає твердого заробітку, а надто як берешся тільки за чисті, чесні справи. Торвальд, певна річ, за інші ніколи й не брався, і я була цілком згодна з ним. Тож розумієш, які ми раді! Він обійме посаду вже з нового року і буде отримувати велику платню й великі відсотки. Тоді ми зможемо жити зовсім інакше, як жили досі, – так, як самі захочемо. Ох, Кристино, яка я щаслива! Бо ж чудово мати багато грошей і нічим не журитися. Правда?

Фру Лінне. Так, звичайно, чудово мати все необхідне.

Нора. Не тільки необхідне, а й багато-багато грошей!

Фру Лінне (усміхається). Норо, Норо, ти й далі така сама легковажна? У школі ти була великою марнотраткою.

Нора (стиха сміється). Торвальд і тепер так каже. (Сварить пальцем.) Але «Нора, Нора» не така вже й навіжена, як вам здається. Нам справді не так жилося, щоб я могла тринькати гроші. Нам обом доводилося працювати.

Фру Лінне. І тобі?

Нора. Так, я робила різні дрібниці, вишивала, плела, гаптувала тощо. (Рвучко встає.) Ти ж бо знаєш, що Торвальд залишив працю в міністерстві, коли ми одружилися. Не мав ніяких надій на підвищення, а йому треба було заробляти більше, ніж доти. Але першого року він страшенно перевтомлювався. Йому доводилося брати всяку додаткову роботу, ти ж розумієш, і він працював з ранку до пізнього вечора. Зрештою він не витримав і захворів, хвороба була смертельна, й лікарі сказали, що йому необхідно поїхати на південь.

Фру Лінне. Чула. Ви, здається, пробули цілий рік в Італії?