КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

5. Під вербуванням найманців слід розуміти запрошення, умовляння і набір за наймом людей для вчинення зазначених у ст. 447 КК дій за матеріальну винагороду. Запрошення і умовляння можуть вчинюватися щодо невизначеного кола осіб (наприклад, під час прилюдного виступу, повідомлення в засобах масової інформації розповсюдження плакатів чи листівок тощо) або до певної особи чи осіб. Власне набір за наймом має особистий характер і передбачає досягнення угоди з найманцем (у письмовій чи усній формі) щодо його безпосередньої участі в збройному конфлікті інших держав чи насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності. З моменту досягнення такої угоди вербування вважається закінченим. Саме запрошення чи умовляння, за наявності підстав, може кваліфікуватись як замах на цей злочин.

6. Фінансування найманців полягає у забезпеченні їх грошовими коштами, зокрема, для виплати матеріальної винагороди, закупівлі для них зброї, військової техніки чи іншого майна, використання під час учинення злочинних дій тощо.

7. Під матеріальним забезпеченням слід розуміти забезпечення їх зброєю і боєприпасами, обмундируванням, засобами зв’язку та пересування, приміщеннями чи іншими спорудами тощо.

8. Навчання найманців означає проведення з ними теоретичних або практичних занять з їх підготовки для участі у збройних конфліктах інших держав або насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності. Наприклад, передача знань щодо конструкції зброї, військової техніки, вибухових пристроїв, тактики ведення бою або формування відповідних навичок і вмінь.

9. Використання найманців у військових конфліктах чи діях — це залучення до безпосередньої участі у збройному конфлікті іншої держави або в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності іншої держави.

10. Цей злочин вважається закінченим, коли вчинена будь-яка із передбачених ст. 447 КК дій.

11. Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, а вербування, фінансування, матеріальне забезпечення і навчання найманців, крім того, — метою їх використання у збройних конфліктах інших держав або насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності іншої держави.

12. Суб’єктом злочину може бути будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку, і характеризується сукупністю вказаних вище ознак найманця.

13. Об’єктивну сторону злочину, передбаченого ч. 2 ст. 447 КК, утворює участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав.

14. Під збройними конфліктами інших держав слід розуміти збройні конфлікти міжнародного чи неміжнародного (внутрішнього) характеру. Міжнародні збройні конфлікти — це збройні конфлікти між двома чи більше державами (з проголошенням або без проголошення війни), а також збройні конфлікти, в яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування, іноземної окупації та расистських режимів для здійснення свого права на самовизначення. Збройні конфлікти неміжнародного характеру можуть бути між збройними силами однієї держави або між такими силами та іншими організованими збройними групами, або тільки між такими організованими групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, контролюють частину території держави, що дає їм змогу здійснювати безперервні й погоджені воєнні дії. Такі конфлікти переважно мають тривалий характер. У будь-якому випадку їх слід відрізняти від окремих порушень внутрішнього порядку та виникнення обстановки внутрішньої напруженості, таких як безпорядки, окремі й спорадичні акти насильства та інші акти аналогічного характеру.

15. Участь у збройних конфліктах інших держав означає фактичну безпосередню участь особи у воєнних діях в статусі найманця, наприклад, участь в спільній воєнній операції, керівництво боєм, індивідуальне виконання окремих воєнних завдань тощо.

16. Злочин вважається закінченим, коли вчинена будь-яка дія, що є проявом участі особи у збройному конфлікті іншої держави, незалежно від того, чи одержала особа обіцяну їй матеріальну винагороду. Саме укладання особою угоди щодо вказаної участі, за наявності підстав, може кваліфікуватись як готування до злочину.

17. Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний з метою одержання матеріальної винагороди.

18. У частині 2 ст. 447 КК не передбачена відповідальність за участь найманця в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності іншої держави (при відсутності ознак збройного конфлікту). Проте необхідність такої відповідальності випливає зі змісту ч. 1 цієї статті та «Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців» від 4 грудня 1989 р. Це потребує відповідного доповнення до ст. 447 КК.

ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Прикінцеві та перехідні положення є невід’ємною складовою частиною КК України 2001 р. (далі — КК 2001 р.). У них вирішуються питання, що виникають у зв’язку з набранням чинності КК 2001 р., зокрема, втрата чинності іншими кримінальними законами та зворотна дія КК 2001 р.

2. Зазначені положення містять розділ І та розділ II.

Розділ І

Розділ І стосується Прикінцевих положень. Він регламентує час набрання чинності КК 2001 р. і втрату чинності Кримінальним кодексом України 1960 р. (далі — КК 1960 р.) та інших кримінальних законів, що діяли на час набрання чинності КК 2001 р.

1. Цей Кодекс набирає чинності з 1 вересня 2001 року.

Пункт 1 розділу І встановлює, що з 1 вересня 2001 р. набирає чинності КК України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. Це означає, що:

а) злочинність і караність діяння, яке було вчинене з 1 вересня 2001 р., визначається тільки КК 2001 р. (ч. 1 ст. З та ч. 2 ст. 4 КК);

б) положення КК 2001 р. поширюються і на діяння, вчинені до 1 вересня 2001 р., якщо ці положення мають зворотну дію в часі (ст. 5 КК).

2. З набранням чинності цим Кодексом втрачають чинність:

Кримінальний кодекс Української РСР від 28 грудня 1960 року (Відомості Верховної Ради УРСР, 1961 р., № 2, ст. 14) із змінами, внесеними до нього, крім Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком (Додаток до цього Кодексу);

Закон Української РСР «Про затвердження Кримінального кодексу Української РСР» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1961 р., № 2, ст. 14);

статті 1, 2 та 5 Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 20 квітня 1990 року «Про відповідальність за дії, спрямовані проти громадського порядку і безпеки громадян» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1990 р., № 18, ст. 278);