Галина Карпінчук - Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Ноября 18 – 1842.

Спасибі тобі, мій голубе, що хоч ти мене не забуваєш: прочитав я твоє ласкаве письмо тілько позавчора, бо позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував «Гамалія», невеличку поему, та так занедужав, що ледви привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приїхав у це прокляте болото та й не знаю, чи вже й виїду. Хоч лікар і говорить, що ничево, одначе так кивне головою, що аж сумно дивиться. Сьогодні оце трошки легше стало, можна хоч перо в руках удержать. А, лебедику, як не хочеться кидать землю, хоч вона й погана! а треба буде, хоч воно ще й рано. Молю тілько милосердного Бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб хоч умерти на Україні. Заставили мене злидні продать свої компоновання всі – і дрюковані і не дрюковані. Як побачите Корсуна, то скажіть йому, що «Мар’яна» продана, коли дрюкує він тепер, то нехай, а коли ні, то щоб і не зачинав, бо з перших чисел декабря купець зачинає дрюковать. Хоч би Бог привів подивиться на свої сльози, докупи зібрані. Поклоніться старому Грицькові, як побачите, і Петрові Гулаку. Скажіть Грицькові, що я змалював його панну Сотниківну і, може, на цім тижні пошлю йому, як здужатиму письмо написать. Не забувайте мене, будьте ласкаві, напишіть, коли матимете час, швиденько до мене, бо вже з півроку, як не чую нічого із рідної моєї України, може, вже й ніколи не почую. Прокляте море, що воно мені наробило. Бувайте здорові, не забувайте мене.

Щирий ваш Т. Шевченко.

Поклоніться, будьте ласкаві, Метлинському, спасеть його Бог за його «Думки і ще дещо», тіль і полегкості, що вони.

С.-П.бург, 25 января 1843.

Спасибі вам, Григорій Степанович, що ви мене таки не забуваєте, ще раз спасибі. А я вже думав, що мене всі одцурались, аж бачу – ні, єсть ще на світі хоч один щирий чоловік. Чув я, що ви нездужали, але думав, що так тілько, звичайне по-панському. Аж як розказав мені Дараган, то я аж злякався. Слава Господові, що минуло, цур йому, щоб і не згадувать. А ось що, шкода, що ви сю зиму не приїхали, у нас була виставка в Академії і дуже добра. А тепер через день дають «Руслан[а] и Людмилу». Та що то за опера, так ну! а надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, далебі правда! добрий співака, нічого сказать. От вам і все, що тут робиться. Василій Іванович вернувся із Італії ще товщий, як був, і розумніший і добріший, дякує вам і кланяється. Карл Павлович байдики б’є собі на здоров’я, а «Осада Пскова» жде літа. Михайлов кончив вашу картину добре. Штернберг пише мені, що він нездужав, але тепер вичуняв і вам кланяється, бо він дума, що ви в Петербурге. А я… чортзна-що, не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхать до солов’я, весело б було, та не знаю, спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як і випручаться. Та вже ж як-небудь вирвусь хоч після Великодня і прямісінько до вас, а потім уже дальше. Ще ось що, намалював я се літо дві картини і сховав, думав, що ви приїдете, бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував. Але Скобелев таки пронишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя «Катерина»), то я думаю послать її до вас, а що вона буде коштувать, то це вже ваше діло, хоч кусок сала, то й це добре на чужині. Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже й сумно дивиться на Катерину, а вона сердешна тіль не плаче та підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє… а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга – собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тілько мріє. Отака моя картина.

Коли вподобаєте, добре, а ні, то на горище, поки я приїду, а вже коли приїду, то не виганяйте місяць або другий, бо в мене і на Україні, окроме вас, нема пристанища, а я вам що-небудь намалюю. Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх «Гайдамаків». Пустив я їх у люди, а до ції пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може, й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені білше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе. Ви, спасибі вам, боїтеся мені розказувать про людей – цур їм, покоштував уже я цього меду, щоб він скис.

Бачив я вчора вашого хлопця рисунки, добре, дуже добре, тілько треба йому другого майстра, бо він тілько яблука та огірки і малює, а це така річ, що серце не нагодуєш. А з його був би добрий маляр, бо воно хлоп’я до всього беруче.

Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може, й раньше, коли впораюсь. Тілько не ту, що вам писав, а іншу, по-московському скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю. Бувайте здорові, нехай з вами діється все добре, і не забувайте щирого вашого Т. Шевченка.

Отамане! Шкода, що в тебе руки не такі довгі, щоб досягти до моєї чуприни, а воно б добре було. Якби ніколи, або нездужав, або що-небудь таке, то ще б нічого, а то все так як треба, та ледащо, не вам кажучи, хоч і сором, та що маю робить – такий уже вдався. Тепер зачну: спершу. Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тілько що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі, перехрестишся, заплющишся, а він знову. Хоч «Да воскреснет» читай, таке лихо. А вдруге, чом ви мені не присилаєте костюма для Головатого. Ваш кошовий, здається, тут, але я його не бачив. Я ось що думаю: замість того, щоб малювать Головатого для вас одного, то я лучше зроблю літографію в 200 екземплярів, і то тойді тілько, як буду мать гроші, бо це таке діло, що без грошей не втнеш. А коли хочете, щоб швидче, то ви спитайте у своїх, чи багато їх найдеться таких, що хотять мать у себе Головатого. Я зроблю рисунок і пошлю в Париж літографіровать, бо тут не зроблять так як треба. А коштувать се буде 1000 руб. асигна[ціями]: так воно, бачите, гроші хоч і не нашому братові сердешному.

Так я думаю, щоб у мене все це не сіло на потилиці, зробіть ви подписку меж товариством на 100 чоловік або як знаєте. Коли все це, що я говорю, зробить можна, то ви й напишіть мені і пришліть одежу, а я вам пришлю ескіз. Я думаю його нарисовать, що він стоїть сумн[ий] коло Зимнього дворца, позаду Нева, а за Невою крепость, де конав Павло Полуботок. Поміркуйте самі, як це лучше зробить, бо мені й самому дуже хочеться кликнуть на світ Головатого, на Україну я не надіюсь, там чортма людей, німці прокляті – білш нічого. «Чорноморський побит» вийшов з цензури так як треба. Театральний цензор сказав, що йому не треба підписуваться, коли воно буде надрюковано. Я в марті місяці їду за гряницю, а в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую. То ви напишіть, що мені робить з «Чорноморським побитом». Скомпоновав ще я маленьку поему «Гамалія», дрюкують у Варшаві. Як видрюкують, то пришлю. І «Назара Стодолю» – драма в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після Великодня. Хтодонт умер у Києві. У Гулака вчора був концерт, і він вам кланяється. Елькан джеркоче на всіх язиках так, як і перше, теж кланяється. Семененко оженився. Кіндрат рисує та сумує, та згадує вас. А я гуляю собі на безголов’я. Бувайте здорові.