Галина Карпінчук - Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Что сказать Вам про нас всех? Папа уехал в Седнев с Глафирой на прошлой неделе. Мы здесь все здоровы, исключая бедной Тани, которая ужасно страдала: сегодня первый день, что ей легче; она Вам кланяется. Мы живем уединенно, никого не видим, ни о ком ничего не слышим. Когда увижусь с Мариею Даниловною Селецкой, спрошу у нее, все ли проданы эк[земпляры]; если нет, то предложу их взять под свое крыло; может быть, в Петра и Павла день она у Тат[ьяны] Густ[авовны] успела поместить довольно большое количество их. Мосевка напоминает мне грустные минуты, в которые искренняя моя к Вам привязанность давала мне и желание и даже право говорить Вам правду, – что я, однако, не приводила в исполнение, потому что я Вас большею частию в те именно минуты находила и неискренним и не настроенным на мой лад, но больше показывающим вид, что я Вам надоела, как горькая редька, и что роль совести Вашей, которую я себе присвоила, Вам казалась непозволенным завоеванием или просто присваиванием. И сколько раз святая истина, которую я никак не могу согласиться назвать суровою, хотя б и была очень строгою, сколько раз она рвалась из души моей на уста, желая, надеясь иногда, что будет доступна душе Вашей, что будет принята как лучшее доказательство сестриной попечительности, что несмотря на орудие, напоминающее Вам о цели жизни нашей и о надеждах вечных, орудие слабое и грешное, Вы бы с молитвою в сердце и с сильною волею принялись за перевоспитание свое, – улучшив, освятив с помощию благодати Господней все прекрасное, все святое, все высокое, дарованное Вам столь щедро, и искоренив пагубный порок, который клонит Вас к долу! О, не говорите, что на Вас нападают люди: здесь не завистники, не подлецы, обвинители Ваши – я, я сестра Ваша, Ваш искреннейший друг, Ваша обвинительница. Я не сужу о Вас по рассказам; я не осуждаю Вас, но я с смелостию, которую должна бы иметь гораздо прежде, ибо давно уже Вы в числе друзей моих, говорю Вам, как брату, что не раз, что слишком часто я Вас видела таким, как не желала бы видеть никогда. О, сколько раз часовня освещалась грешным огнем; простите моей искренности, простите моей докучливости и поймите бескорыстное чувство, которое водит моим пером. Но довольно.

Забыла в предыдущем письме сказать Вам, что я очень обрадовалась Вашему доброму расположению к моей «Девочке». Если будете весною к нам, я, может быть, дам ее продолжение. Не пугайтесь частым моим письмам; вперед я, может быть, очень долго не буду к Вам писать. Завтра надобно к Вам послать деньги, и этот случай – причина моему письму, которое будет, я надеюсь, принято Вами, как оно написано, т. е. с чувством братского радушия. Прощайте, да будет благодать святая над Вами.

Вам искренно преданная

Варвара Репнина.

3-го июля

1844-го года,

Яготин.

Не сердився та, здається, і не сердитимусь на такого щирого козака, як пан Шевченко. І за що ж, і про що ж? А що я й досі мовчав на Ваше письмо, котре достав ще аж в половині мая, то, бачите, на те були деякії причини, між которими найбільша і найгірша – збори на Україну. От, думав собі, не сьогодні-завтра можна буде полинути на свою землю. Уже і свитка у мішку, і чобіт лишня пара на вірьовочці, і кобеняк витрушений, бриль вивітрений, а кийок з новим набалдашником. Тільки й діла стало, щоб то сісти та дмухнути: ан ба! Не можна да не можна, хоч собі трісни, як кажуть то, а все завізні. Ну, коли не можна, то ми й не турбуємся. Зістанемся до другого літочка, а між тим, пока воно надійде (бо, бачите, ще сьогорічне не сховалось), напишемо дещо тому завзятому Петембурцю, як якого дразнять, Кобзарю, чи поводарю усіх нас. От вже й година відложена після обіда у неділю щонайближчу. Аж ось вам, як з неба впало, Ваше друге письмо. От тобі й на, думаю собі, і хлоста з Петембурга! Читаю – ні, нема, а тільки збираються ще дати. Швидчіше ж за каламар та одписуйсь, поки сонце не закотилось, а березова каша не зварилась… Дякую дуже Вам, добрий мій земляче, козаче, за Вашу ласку, і гостинець «Гамалію» і «Тризну». Жаль, що первий вийшов таким чумарзою: бодай вже тому москалю легенько тикнулось, як він його нам нарядив у свій армячок. Ну, та не вічно ж бути йому під москалем; прийде час, що він вивернеться і сизим соколоньком зів’ється да стане їх козакам-орлам братом їх рідним, запорожцем щирим. Друга («Тризна») – нестеметна тризна: так і тягне тебе на могилки та на гробки. Москалям тутейшим дуже по нутру; але нелегкий їх знає, що ні один з їх досі нічого не скаже об їй. Може, ніколи за косовицею та за жницею; підождемо ж до осені, що вона нам скаже. Книжки я всі, що Ви їх мені ни послали, дістав справно і зараз одніс першого цілу дюжину, а другої дві у контору москаля, і казав продавати їх хрещеному миру по тій ціні, що Ви написали мені. Коли випродаються, зараз дам і вдруге стільки ж, а там, коли знову дасть Біг теж, і втретє, аж до остатньої. Тепер же оддати разом усі не радять бувальці; може, кажуть, усе статься, а там шукай вітра в полі. Чи, може, лучче буде, щоб я переслав Вам оттеє все, що у мене мається Вам? Тільки напишіте, і не стямитесь, як його зуздрите у себе під боком.

Теперечки об Ваших кунштах. Ні, Ви мені нічого об їх не розказували ніколи. Лучче придумати і, як бачу з першого куншту, що його Ви послали мені, кращого не можна й придумати, як оце теє, що Ви робите. Помагай Вам, Боже, на щастя і на славу нашому козацтву! Та й хто ж найздольніший зробить сеє нам, як не Ви, що й пером і палітрою однако[во] вертите? Щасти ж Вам, Господи, на все добрее! Робітників, здається, матимете досить; я теж не цураюсь зусім, тільки і не зусім віддаюсь. Бо Ви самі здорові знаєте, кільки праці у мене, неборака, на в’язях. Воно б то і не багацько, три листочки на рік, але їх треба вичитати, може, з тридцяти книжок або літописей, для чого тільки подавай часу. А його-то у мене найменше всього! Дак, як бачите, не відхиляюсь, і не піддаюся зусім; але буде так, як Біг святий дасть, а час укаже. Найлучче буде воно, як почну печатати Українські літописи по налозі нашого Товариства Історії, або свій запас наських пісень. Тоді, коли що вичитаю гарного, прикметного з батьківщини, зараз напишу і після того перешлю Вам. Щоб же нарочне риться де, далебі, як кажуть, часу не маю! А тоді воно само йтиме у голову і з голови. Отак то, пане козаче, буде теє робиться, коли Біг дасть!..

Дякую Вам за «Судню Раду». Нестеметна вона, от як буває на святій Україні! Дивлюсь разів по п’яти, по десяти в одну годину і не надивлюся: таке ласе і солодке, бо наше, не чужеє. Що за лиця у підсудимих! Тай от Вам кривда, що совість тягне крючком у землю глядіти, але вмісті з тим і святая покора приговору старого з ціпком: а от і правда, з прямою, одкритою, ясною головою, що не жде, а сама лізе на слова судді. Гарно, козаче-земляче, дуже гарно! Одного тільки не второпаю, де оце все робиться: чи в хаті якій, чи в хліву, чи під стріхою, чи в шинку. Біг його святий знає, а я, далебі, ж не второпаю, да й тільки! Бачся що… але ятка не така, хоч там двоє і частуються собі горілочкою тихенько, але он там пара окон… далебі ж не второпаю…