Галина Карпінчук - Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Я тепер (поздоров Боже вас) хоч і багатий на папір, а все-таки на клаптику пишу, бо, сказано, пустиня, де я возьму, як потрачу, та таки і уділить декому треба хоч по аркушику.

Вибачте, голубе сизий, що так нашвидку пишу до вас, бо одно те, що сьогодня почта, а друге те, що коло десятої години треба виступить у караул!

Молюся Богу, щоб послав здоров’я Н[адії] Д[митрівні] і радість всьому дому вашому, спасибі вам, бувайте здорові та напишіть хоч стрічечку до мене, до удячного вам Т. Шевченка.

Извините меня, мой добрый Тарас Григорьевич, что я так долго медлила с присылкою книги «Избранные места»; наконец, я их отправляю, другую же книгу не посылаю не от забывчивости, а от того, что лучше так. Можно ли Вам посылать «Отечественные записки»? – Я надеюсь, что эти строки к празднику придут к Вам. Да воскреснет Христос в душе Вашей, мой добрый Тарас Григорьевич, да освятит он душу Вашу; да просияет в Вас благодать святая! Вот мои желания, завтра я за Вас выну часточку и надеюсь удостоиться причащения святых таин: я всегда об Вас молюсь; я Вам желаю так много хорошего, лучшего. – Прошу Бога, чтобы Он привел меня увидеть Вас еще в сей жизни, но покоряюсь Его воле, и от души прошу Его, чтобы Он помянул Вас во царствии своем! Там все будет ясно, свято, блаженно! О, устремите туда взоры души Вашей, не забывайте, что у Вас здесь есть друзья искренние, желающие Вам того, чего желают себе! Глафира уехала в Киев к больной сестре, которая готовится к вожделенному концу! Какая очищенная, благословенная душа у Тани. Маменька Вам кланяется. – Сегодня не могу много писать, – готовлюсь к исповеди, простите мне все то, в чем я не исполнила к Вам долга христианства, делать добро душе брата – обязанность, которую мы слишком часто выпускаем из виду. Да покроет милосердие Господне и Его благость все наши упущения. – Прощайте, мой добрый Тарас Григорьевич, да почиет на Вас мир Христа Спасителя! – Вам душею преданная

Варвара Репнина.

Яготин,

19-го марта

1848 года.

Насмішили Вы мене – нехай Вас Бог милує – Тарас Григорович, своею писулькою; а солдату «Русская история» здасться: не прочитає, дак проп’є або продасть. Дуже негарно Ви зробили, що написали у Москву вислать її мені; що з воза упало, то пропало – значить, така її доля, а коли по Вашому листу пришлють мені «Историю» із Москви, то уже хоч лайте, хоч не лайте, а я вишлю Вам – що буде стоять – гроші.

Що получив, то й посилаю Вам; а що пишуть, що посилають Лермонтова, то сього ще не получив, або в письмі поклепали, або важка пошта опізнилась; коли получу, то гаяться не буду і зараз пришлю.

Адрес брату: Василію Матвієвичу, [в] Большой Милионной дом Эрнста; квартира № 5.

Прощайте, служба, мій милий земляче. Пишіть почаще; та, будьте ласкаві, чи не треба Вам чого-небудь; после сочтемся. Левицкому закажу писать Вам; а з Безсребреником розійшовся з літа і досі не бачився.

Весь Ваш

Ф. Лазаревский.

7 апреля 1848. Одесса.

Христос воскресе!

Сим почну писульку мою до Вас, коханий друже; да і що матиму лучшого, як привітати друга цілованієм святим: Христос воскресе! Наші діди добре вигадали, що з сим празником поздравляють; сей найбільший празник християнам, не даром казано: велик-день. Далебі що так: цей день – закінчаньє жизні чоловіка-Христа, початок Бога; за сим днем уся жизнь Спаса нашого на землі лежить тропою і нам грішним; цею тропою і нам треба шкандибати, щоб у царство небесное попасти; кажу шкандибати, бо з нашими немощами хоч би дошкандибать до Бога; що ж маємо робити? – Те саме, що робив Спаситель наш на землі: прощай ворогам, добро роби діющим тобі напасть, молись за лютих, не жени бідних, не одвертайся от просящих. От і все; помолимся ж Господеві, щоб дав нам і волю і силу усе це діять во славу імені Його святого на добро людям, братам нашим. Дякую я вельми милосердного Спаса наша, що сподобив мене милості хоть трохи розігнать тугу Вашу, коханий Тарасе; радію, читаючи листи Ваші, і молюся Богові, щоб він осінив Вас Своєю благодатію; а ще Господь зо мною, кого убоюся?

Посилаю Вам писанку, трохи паперу бристольского, малюй на здоров’є та мене згадуй. А степу безлюдного нічого лякаться, може таки і туди будуть доходить листи; хоч не так швидко, аби яка чутка була. Коли вже потягнетесь на те Аральське море, то як можна пильнуйте, щоб мені дать знать, куди і як писать; то я зараз і озовусь і В[арвара] Н[иколаевна] тож.

Бувай здоров, коханий друже, дякуй Господа і терпи, поки Його свята воля того схоче.

Щирий до Вас Андрій Лизогуб.

Папери посилаю 18 штук білої і 6 штук з одного боку жовтоватої, напишіть, чи хороша і годяща.

P. S. На своїх адресах тепер надписуйте тільки: В Одессу. Бо поки я у городі, то знають вже, где я живу, а у маї, у половині або під кінець, я з жінкою житиму на хуторі, а за письмами приїздитиму у город на почту. Тут, коли дасть Біг, пробавлюсь ціле літо, а на осінь додому, у Седнев.

Христос воскрес! дорогой Тарас Григорьевич, посылаю Вам письмо княжны; «Выбранные места из писем» Гоголя также получены, но я не посылаю их, потому что с ними нужно послать еще Лермонтова и еще кое-что, а укупорить все это, право, не успею… Кругом виноват перед Вами, любый Тарасе, но коли правду говорить, так виноваты праздники.

К чему Вам проситься в экспедицию, к чему Ваше отчаяние? Потерпите – Бог не без милости, козак не без доли. Читайте сердцем прекрасные письма княжны; молитесь и надейтесь; а я хоть редко и за себя положу крест, но ей-богу искренно молюсь, да улучшится Ваша горькая доля, да пошлет Вам судьба лучшее общество, лучшего начальника.

Прощайте. Даст Бог увидимся. Не забывайте

Вашего

Ф. Лазаревского.

20 апр[еля].

На звороті:

Его высокоблагородию Михаилу Семеновичу Александрийскому. Покорнейше просят передать Тарасу Григорьевичу Шевченке.

Внизу дописано Шевченковою рукою: «Пилюли Морисона в Одеси».

22 апреля.

Чи не розсердилися ви на мене часом? Або, крий Мати Божа, чи не забули мене безталанного, що пишу, пишу до вас, а ви хоть би словечко, – думав спершу, що листи мої не доходять до вас, так же купець, що привіз вам оту живущу «Историю» Устрялова, що і в салдатських руках не згинула, забожився мені, що притьмом у ваші руки власниє оддав, – а із ваших рук (також власних) хоть би клаптик паперу, а то й того не добув. Що б це сталося з моїми добрими та щирими земляками? Міркую, міркую і гадки не дам, що воно таке! До В[асиля] М[атвійовича] писав аж двічі у Міліонну улицю, а од його хоч би слово, із Михайловської анітелень, од вас… та, може, вам ніколи? А як є коли? То гріх вам великий забувать хоть і ликом шитого, та все-таки земляка вашого.