Галина Карпінчук - Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Шевченків епістолярій – своєрідний індикатор письменницького стилю, одне з джерел його формування. Листи російською (зокрема до М. Осипова від 20 травня 1856 р.) стилістично близькі до сентиментально-романтичного побутописання в дусі О. Бестужева-Марлінського (неквапне, ніби «старосвітське» письмо, абстрактно-романтична лексика, дещо афектована чуттєвість) і до російських повістей самого Шевченка та його російських поем «Тризна», «Слепая» (листи до В. Рєпніної, А. Толстої, Бр. Залеського та ін.). Тут помітні романтична афектованість почуття («Я застонал, как в кольцах удава – „он очень хорошо стонет“ – сказали они» – лист В. Рєпніній від 29 листопада 1843 р.), численні інверсії, вигуки, риторичні запитання, рефлексії та сентенції з нахилом до моралізування: «Самая горькая отрава нашего морального бытия – безнадежность, и эту жестокую отраву я вполне теперь чувствую. Прочь! прочь! змия лютая, ненасытная» (з листа Бр. Залеському від 6 червня 1854 р.). Лист до цього ж адресата 10, 15 лютого 1857 р. – зразок високих романтико-ідеалістичних рефлексій і самооцінок, зокрема щодо своєї здатності будувати «воздушные замки» – «на высшем градусе моей сердечной фантазии». Українським листам притаманний широкий стилістично-жанровий діапазон: тут і жартівлива цидулка, і поважні рефлексії, і ліричні мініатюри – вірші в прозі тощо. Наявне відштовхування від бурлескної традиції, орієнтація на вироблення більш нейтральної інформативної манери. В українських листах присутні яскраві ознаки ранньої романтичної лірики поета, – зокрема у перших листах з Петербурга до брата Микити, сповнених туги за рідною землею: елегійний серпанок ранніх «Думок», відповідна фразеологія і тональність («…бачу во сні, <���…> Керелівку, та рідню <���…>; весело стане, прокинусь, заплачу» – лист від 15 листопада 1839 р.); «…опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина…», – з листа до М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р.). Помітна виразна схильність адресанта до упостійнення певних поетичних формул типу «діти малі» чи «друже єдиний» (це звертання – панівне у всіх його листах незалежно від мови написання). Цікаво порівняти два листи одного року – російською мовою до Бр. Залеського 10, 15 лютого й українською до Я. Кухаренка 22 квітня 1857 р. Обидва написані в сентиментально-романтичному ключі, але забарвлені образно-інтонаційним колоритом, ароматом слова двох різних мов.

Домінує в українському епістолярії Шевченка інтонаційний колорит «Кобзаря» з його неповторним ліризмом, що поєднується з гостро «натуральними» штрихами, з питомими для поета емоційними гіперболами, наприклад: «Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий…» (до А. Лизогуба, 7 березня 1848 р.), або: «Мені здається, що якби сам Рафаель воскрес отут, то через тиждень умер би з голоду або найнявся б у татарина кози пасти» (до нього ж, 29 грудня 1849 р.). Шевченкові притаманне поєднання екстрем, що водночас і взаємовиключають, і доповнюють одна одну. Це, власне, той же тип екстремальної образності, що й у славнозвісній формулі «За шмат гнилої ковбаси / У вас хоч матір попроси, / То оддасте» («П. С.»).

Великий естетичний потенціал Шевченкових послань – незаперечний, і їх належить розглядати як мистецький феномен, художній текст, котрий містить поетичні миттєвості, пейзажні мініатюри, перлинки спогадів і настроїв, хвилини intermezzo в суворому плині життя. Прогулянка в урочище Ханга-Баба, пам’ятне величезне дерево викликали рефлексії, спомини, гру уяви: «…мне показалось, будто бы ты сидишь здесь за деревом и рисуешь; я тогда только опомнился, когда позвал тебя и ты не отозвался» (до Залеського, 25–26 вересня 1855 р.). Вечір у Переяславі, прогулянка до Андрушів і за Дніпро навіяли настрої, висловлені в листі до А. Козачковського від 16 липня 1852 р. Епізод з вербовою гілкою, посадженою в Новопетровському укріпленні, й легенда про розбійника, що згадалася у зв’язку з цим поетично осмисленим життєвим випадком, виокремлюють лист унікальний за змістовою та настроєвою наповненістю (до М. Осипова від 20 травня 1856 р.). У листі до Кухаренка від 22 квітня 1857 р. з Новопетровського бачимо текстуальні збіги з віршем Шевченка «Чи то недоля та неволя» (1850): «Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру і надію, а вона була колись чиста, непорочна, як те дитятко, взятеє од купелі, чистая і кріпкая, як той самоцвіт, камень ошліфований!» – «Чи то недоля та неволя, / Чи то літа ті, летячи, / Розбили душу? <���…> ви ж украли, / В багно погане заховали / Алмаз мій чистий, дорогий, / Мою колись святую душу!». Свого роду шедевр епістолярного жанру – послання Марії Максимович 22 листопада 1858 р., яке своєю ідилічною тональністю нагадує поезію «Садок вишневий коло хати…».

Шевченкові листи – вельми своєрідне явище в українській культурі за глибиною й безпосередністю поетового самовираження, за фактографічною наповненістю. Цей правдивий автопортрет письменника й художника становить безцінний документ доби й водночас – мистецький феномен.

В Правление Императорской Академии художеств

Из вольноотпущенных постороннего ученика

Императорской Академии художеств

Тараса Шевченки

покорнейшее прошение

Получив свободу от помещика своего, вот уже год посещаю рисовальные классы Императорской Академии художеств.

Не будучи приписан еще ни к какому званию, числясь только посторонним учеником Академии, прошу покорнейше Правление Императорской Академии художеств в таковом качестве выдать мне на свободное жительство в С.-Петербурге билет, какой по положению выдается для вольноприходящих учеников Академии. Июня 3 дня, 1839 года.

К сему прошению руку приложил Тарас Шевченко.

Микито, рідний брате!

Минуло вже білш як півтора року, а так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі, ні се ні те, ще раз вибачай; я так собі думав – що ж, що я напишу письмо, хіба їм буде легше? Твого я лиха не возьму на себе, а свого тобі не оддам. Так що ж з тих писем? Папір збавлять та й годі. Воно, бач, і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. Так отаке-то, мій голубе, нудно мені стало, що я не знаю, що у вас робиться. Та й ти таки не без того, щоб не згадав свого брата Тараса, школяра, – бо вже дуже давно, як ми з тобою бачились, та що ж робить ма[є]ш, коли Бог так хоче, потерпим ще трохи, а там, коли живі та здорові будем, – то, може, і побачимось.