Надежда Савченко - Сильное имя Надежда! (отрывок)

Щодо «правди війни». Знати достеменно ти можеш тільки те, що бачиш своїми очима і відчуваєш на собі. Навіть в одному й тому ж бою ти не можеш із впевненістю знати, що відбувається за сто метрів від тебе… Тому писати буду тільки те, що знаю. І те, що бачила на власні очі та пережила особисто.

Поки що я була на двох війнах — в Іраку (2004–2005 рр.) та в Україні (2014–2015–? рр.). Якщо описувати все, то вийде роман Л. Толстого «Война и Мир», тільки в двохстах томах… Та хіба потрібно знати все? Є таке поняття — державна та військова таємниця. І в моїй атестаційній карточці офіцера написано, що зберігати її я вмію. Тому писати буду тільки про той бій, 17 червня 2014 року під Луганськом. Напишу так, як бачила, як думала і як відчувала…

06:10 ранку 17.06.2014. Сплю. Дзвінок від комбата: «Наших у гольф-клубі обстрілюють, підіймай начрозвідки!» Підіймаюся, дзвоню начрозвідки: «А? Що? Бля! Добре!..» Ясно, ще не прокинувся. Бужу сестру Віру, яка до мене напередодні на нашій машині приїхала. Я думала з нею повертатися в Київ, так як мені на службу, відпустка закінчувалася. Я до сестри: «Віра, заводь машину, бій почався!» Сестра підірвалася миттю і діяла швидко і точно, без зайвих запитань і паніки, як справжній солдат, хоч солдатом ніколи не була і зброю не любить. Вона — архітектор. Будує, а не руйнує. Бігаю, бужу розвідку. Хлопці прокидаються мляво… Фраза одного пристаркуватого горе-вояки мене взагалі вразила:

«А я ще кави не попив…» Ах же ж мать його! Він, блядь, ще кави не попив! Так! Ясно! Ну, начрозвідки, їбись зі своею розвідкою сам!.. Ми поїхали. Хапаю розгрузку, автомат. Ні бронежилета, ні каски я не носила — тільки заважає, а як помирати, то все одно не врятує.

Їдемо. Наближаємось до мосту в м. Щастя Луганської області. Там раніше був блокпост, підконтрольний «сепаратистам». Потім ЗСУ відбили і зайняли там оборону. Бачу перші наслідки бою: скрізь поранені, метушня, медики є, першу допомогу хлопці один одному надають, отже, мені тут робити нічого.

— Де бій?

— Далі по дорозі, гольф-клуб, під Луганськом.

Свого часу я об’їздила всі обласні центри і великі міста України, а Луганськ, як назло — єдине місто, в якому ще ніколи не була і дорогу не знаю. В сестри в машині, звичайно, є дорожні карти і атласи, але то довго гортати. Бачу, на підлозі в будинку, де колись був пост ДАІ, а зараз медпункт, валяються якісь роздруківки і склейки карт з аркушів формату А4. Хапаю. В машину. По дорозі вивчаю. Розумію, що ті карти належали сепаратистам. Вони їх кинули, коли втікали. На картах помітки і нанесені розташування їх блокпостів і місць дислокацій в м. Щастя, а також по дорозі на Луганськ. На картах вже застаріла інформація. Ситуація змінилась. Але головне — дорога на Луганськ є, і села позначені. Пізніше слідство буде доводити, що ці карти мої, як наводчика, помітки і записи зроблені моєю рукою, а графічна експертиза доведе, що це не так. В картах я нічого не писала, тільки дорогу дивилась. Поїхали далі. Під’їжджаємо до рубежу оборони. Швидко на око дивлюся розташування сил (так, щоб відразу й забути… якщо полон, то багато пам’ятати і не треба…). Аналізую ситуацію… Ну, чому бій спонтанний і безтолковий, зрозуміло. Що до того робили, що сепаратисти змогли так близько підійти, теж зрозуміло. Але зараз не про це. Попереду ще чути перестрілку.

— Наші в гольф-клубі ще є?

— Ні, всіх вивезли.

— А хто стріляє?

— Людей вперед послав.

— Бля!… Нахера?!…

Бій спонтанний, зустрічний. Операція не спланована. Централізованого командування немає. Самоуправство та й годі. Іноді так треба, бо командування чохлить довго. Але зараз душа відчуває, що не варто. Луганськ — велике місто. Міський бій — це не бій у полі… Нікому нічого не говорю. Приймаю рішення — йду забирати людей. Вірі наказую стояти на рубежі. Далі не сунутись. Йду пішки, наздоганяю 10–15 чоловік. «Хлопці! Куди ж ви лізете у воду, не знаючи броду! А як їх там 30?! І в засаді, і в обороні?! По співвідношенню один до трьох — оборона-наступ, сили вже дуже не рівні!» (насправді сепаратистів, як я пізніше дізналась, у засаді було 70!) «Давай назад! Спочатку розвідати треба!» — відвожу людей назад, на рубіж оборони. Пізніше комітет Російської Федерації заявив, що я вела бійців на Луганськ. Мені, напевне, як старшому лейтенанту, мало бути «легко» слухати такі бредні, але, крім мене, там ще шість полковників, підполковників, майорів і капітанів було. Радяться. Я стою, думаю, краєм вуха слухаю… Відправляють техніку. 2 БТРи чи 2 БМП — вже не пам’ятаю (різниця невелика), на повільній швидкості. Ну, добре хоч на повільній! Але чому наказ на простріл «зеленки» не дають? Підходить до мене майор:

— Ну, ты людей даешь на броню, или я танк просто так отправляю?!

— Танк?!? На броню?!? Це тобі що, БТР чи БМП, щоб на броні їздити?! У танка башта на всю платформу крутиться! Не дуже на броні танка наїздишся, та й не навоюєшся! Знесе баштою і пушкою до чорта!

І людей?! А вони в мене є, ті люди?!…

Але байдуже! На війні хто перший прийняв рішення і взяв на себе відповідальність, той і командир! Розумію весь парадокс і ідіотизм ситуації.

Даю саму дурну команду в своєму житті: «Полтава! 5 чоловік — на броню!» Чому Полтава? Цих хлопців я вже трохи знала. Вони були доросліші і хоч колись в армії служили. Решта —<���…>

… — Глаза завязать?

— Да, давай.

Надевают бандану «Самооборона Майдана», пересаживают в первую машину-внедорожник. Залезает туда с нами еще и замполит! И тот, что возле меня сидел. Едем еще минут двадцать. Преимущественно вверх. Дорога асфальтированная заканчивается, начинаются терриконовые полевые горы-ямы. Останавливаемся.

— Дальше я не поеду, там окопы.

— Ну, ждем здесь, они придут.

— Хлопцы, а окопы наши или ваши? :))

— И наши там есть, и ваши…

Интересно же, куда привезли. Отсчет времени веду по ощущениям, приблизительно.

— О! Они! Выходим!

Меня выводят в наручниках с мешком на голове, отводят в сторону, ставят боком к машине. Слышу: «Здорова, мужики!» А вот и москали! Акцент явно из России… Светотени хорошо играют на солнце, потому неплохо вижу все. Даже различаю пятна на камуфляже. Кепки, балаклавы, оружие.

Россиян двое. «Вещи ее передай!» — говорит один из автоматчиков, которые меня держат. Россияне подходят, берут меня под руки… Ковыляем по каким-то колдобинам, спотыкаюсь, справа поддерживает… Сажают в военный УАЗик.

Выехали на гравийный плацдарм. Слышу, как под колесами шуршит, знакомые звуки. Дальше, впереди, шумит трасса, машины ездят достаточно часто, но трассу лесополоса перекрывает. Выводят из машины, пересаживают в другую. По типу грузовой ГАЗели черного цвета, номера есть, белым светятся, но цифры рассмотреть не могу. Заводят через задние двери. Открыты обе стулки. Интересно, много они людей выкрали из Украины этой машиной?… Стало совсем темно. Но моим похитителям почему-то показалось, что я дохрена вижу. Перечирикиваются, перемигиваются. Тот, кто рядом, достает скотч. Заклеивает мне глаза поверх повязки, вокруг головы. Ну, молодец! Додумались сейчас!