Олександр Ткач - Дощовий світанок

… Я, люблю свій рідний край, -
Донецький степ широкий!..
Він весною квітне вкрай,
Милуючи око!

Тут, орел-стіпняк літає,
У кришталевій сині,
І «Стожари» в небі сяють,
Поночі, й понині!
Навкруги, - лани зелені,
Обрію сягають.
Переліски та яри, -
Долу пролягають!

І квітуча ця земля:
Усі луки, доли… -
Вона наша, знаю я,
Пам”ятаю з школи!
У «Хрущьовскому» ставку,
Дітьми раків «драли»,
Бавилися у ярку, -
Усе козакували!

Бо це є, наш край родинний, -
Наша Батьківщина!
І у кожної людини,
Є вона єдина.
За яку життя віддати
Можу, - знаю змалку.
Бо лише ось тут нас мати,
Голубила палко!

З дому у життя ступали, -
Час роками лине…
Та у серці залишали,
Частку Батьківщини!
Кого як доля не спіткала,
Сюди ми повертали.
Вона рідна, нас приймала,
Щоби з ким не стало…

Рідній край! Край шахт, заводів, -
Моя Батьківщина! –
Ти, як зіронька на Сході,
Неньки-України!..

Босоноге дитинство…
Бачу трохи спітнілі від спеки хлоп’ята,
До води, до ставка,
Через житнє те поле біжать.
По хвилястій, курявій
Стежині, порепані п’яти,
Як замурзані сонячні
Зайчики, наче навкруги блищать.

Незабутня та мить,
Зустрічі від прохолоди, -
У спекотний полудень,
Зануритись на саме те дно.
І нечувана радість,
Від почуття насолоди, -
Аби тільки судомою ніг,
У самого дна не звело.

І лише у снах,
Де як в казці, - чарівно і просто,
Бачу те, що з дитинства,
У серці своїм не зберіг… -
Бачу погляд очей волошкових,
Дівочу тендітну там постать,
І забутий,
Та наче до болю знайомий поріг.

Де таємно,
До самої пізньої ночі,
Я худеньке дівча,
Замріяно палко чекав.
Де незграбно, соромлячись,
Теплі вуста, милі очі,
Якось так по дитячі,
Закохано і цілував.

Босоноге дитинство. –
Картопля в багатті и тиша.
Поруч хлопці утомлені
Сплять, на духмяному сіні.
Проспіває цвіркун.
Та шкребуться якісь, десь там миші…
- Навкруги цілий Всесвіт,
І зорі, великі і сині!..

Як думкою я часто лину,
Коли буваю край землі,
Додому, де свою стежину,
Проклали ніженьки малі.

В дитинство… Де сиві тополі,
Пухнаті, кроною шумлять;
І де зірки в нічному полі,
Замріяно палахкотять.

До краю, де своє кохання,
В безмежних радощах знайшов…
І де знайшов свої страждання,
Коли у світ великий йшов.

Мій рідний край, моя Вітчизна,
Мої сумління і любов!..
Яка ж ти ненька моя, різна, -
І все ж, моя єдина кров!

НА цій трагедії не слід спекулювати,
Людське це горе виставляти напоказ.
А треба мовчки шанувати, й пам’ятати,
Чемно і уклінно, без прикрас…
Усім нам треба добре зрозуміти,
Що коїлось тоді у ті роки. –
Як можна з каменем на серці, поруч жити,
Вищати вголос, чи мовчати, навпаки?..
ГОЛОДОМОР!.. – Страшне і чорне слово.
Та пам’ять тих років не згине у віках:
Скорботний дзвонів дзвін, в якому тане мова, -
Нема вже більше слів, і сил нема в руках.

НЕМА, нема, нема, - де хліба взяти?..
Родюча скрізь земля, та всюди недорід. -
А може слід було, навколішки всім стати,
І Хрест Святий на груди, покласти було слід?
Вклонитись до землі, по гордість приховати,
Нечисту думку вголос, нікому не казать.
Селянський дух, життя, навкруг не плюндрувати,
І матір Землю рідну, всім серцем вшанувать?..

І день, і ніч у полі,
Коли ідуть жнива.
У хлібороба долі,
Іншої нема!..

ХЛІБОРОБ наш батечко, у сімнадцятому році,
Тільки як з «германської» додому вже прийшов,
Зразу став із бідними на червонім боці,
Гвинтівку «трьохленійочку», узяв у руки знов.
Обіцяв селянину земельки рідній, досхочу,
Самий найчервоніший, Ленін-більшовик!
Хтось вже був у захваті, а хто був у розпачі,
І здійнявся навкруги, несамовитий крик:
«Чернь ви низько роджена!.. – паничі вищали,
… Рівенства плебеї, вам ще подавай!..
Ви на землю нашу, роти пороззявляли,
Буде вам на цвинтарі, по два метри, вкрай!..»

А ЧИЯ вона земелька?.. - Бог один і знає:
Того панича, який тільки їсть і п’є?..
Чи того, хто її зранку, й до зорі кохає,
Укладаючи всі сили, у життя своє?
Хто із самого дитинства ріс у чистім полі,
Із духмяним вітерцем, із дощем вночі,
Хто без неї, як без серця, без душі, без волі, -
Чи зможете це відібрати, ляхи-паничі?..

ЗЕМЛЯ дечавіла, поки з панами бились,
Хто її родючу, рідну, голубити міг?
Над дикими могилами, чорні круки вились,
Багато хто за правду, в неї рідну ліг.
… Хто знає правду тую, яка усіх з утішила б,
Щоб кожен ц нею згодився, й сусіда зрозумів?
Щоб життя наше, людське, - покращала, поліпшила,
Без ненависті й заздрощів, кожен поруч жив?..

УРА, ура, ура, - і руки зголоднілі,
До плуга прикипіли, що землю обробляв.
Втерши рукавом, чоло своє спітніле,
Хлібороб наш, батечко, до землі припав.
Недоспавши ніченьку, не доїв сніданку,
Їде в поле батечко, щоб вкинути зерно,
У земельку теплу ту, зігріту сонцем зранку,
Мозолястій долонею, щоб росло воно.

І ДНЯМИ, і ночами, у хвилюванні, ждучи,
З поглядами вгору, дощика чекав.
У великих радощах, під дощем ідучим,
Дивлячись на ниву, він пісень співав:
Про її кохану ту, рясно потом вмиту,
Про здобуте у боях, право на її,
Про селянську душу, як на вітру відкриту,
І щасливу долю, на своїй землі!

СИНА свого первістка, у полі ти роджала.
Була пора спекотна, - саме були жнива.
Пуповину синові сама перев’язала,
І йому пелюшками була м’яка трава.
Ті дитячі ніженьки… Свої перші кроки,
По ріллі, за плугом батьківським робив.
Запам’ятав на все життя свої дитячі роки,
І холодний смак роси, що по ранку пив.
Добре все, і гарно як, - ген, душа радіє!
Навкруги своя земля, і вона бере.
Доглядати вже її, він, хазяїн, вміє,
І тепер її родючу, ніхто не відбере…

НА ТОЙ час у селах багато було різного:
Хто до кривавих мозолів, землю голубив.
А хто із самого ранку, до вечора пізнього,
Блукаючи по вулицях, лише чоботи бив.
За землю, з паничами селяни з честю билися,
З зірками на будьонівках верталися в село.
Хто із жадністю до неї, до землі вчепилися,
А у кого і любові, до неї, не було.
Поділилося село: є бідні, є багаті… -
За яку ж тоді ідею, проливали кров?
Ви ж усі тоді хотіли, щоб був хліб у хаті,
Чому тепер «собачитеся», люди добрі, знов?
Голитьба, злидота, - ходять, поглядають.
У шкіряних картузах, та штанах в дірках.
Усе пісень революційніх, під прапором співають.
І сидять по лавкам й курять, у агиткутках…