Меир Ландау - Город мой… Сборник поэзии

Рушає в помірках весни
Цей вічний тAнок сатани.
Знов грає кров, сміються дщері,
Відчинені в безодню двері.

Знов входить Лорд Левіатан,
Великої безодні пан.
Ся ламає священний бук
Крізь серця рокіт
Й духу стук.

І князь зірок, Святий Перун
Знов молодий і вічно юн.

Крізь зойк людський,
За раттю рать
Ідуть нам простір
Забирать.

Там тисячи живих комет
Знов ріжуть небо, і ракет
Хвости здіймаються навкруг.
Постав у хмарах смерті круг.

Вогняне море розлилось
І лава пролилась, і ось
Із хмар виходить до нас Сурт,
А з ним дружинників весь гурт.

У лати срібляні вдягнений
Дарує напій збагрянений…
І сяйво світлого меча
Б`є по очах з його плеча.

Сурмить в сурму Хейемдааль,
Проллявши в серце журбу й жаль.
Приходить вічная зима,
Сурмить ворожая сурма.

І тихша встала над Землею,
Не чути голосів над нею.
Постав пустелями Стрибог,
Піднявся Мороковий рог,

Ізржавів меч, ізтлів жупан…
Левіатан прийшов як пан…

Стоїть в степу могила,
З вітром розмовляє,
А вітер над нею
Летить, ніби грає.

«Ой хто ти, могиле!
Чия ти, орлице?
Хто тебе насипав,
Голубко-вдовице?»

«Насипали половчани,
Лебіді степовії.
Досипали гурагани,
Вітри суховії.

Поховала я князя,
Воїна степового,
Що вертався з походу
Славного, бойового.

Обминали його в січах
Всі стріли ворожі.
А тут, брати-руси
Стали на сторожі,

Та й в спину убили…

Всі полягли в степу.
Тепер тут вітер плаче
Та хутори далекі
Розкидані, козачі.

Відплакали в оселях
За ціми вояками.
Їх імена забуті,
Поховані віками.

Роди зникли в століттях,
А я стою отута
На спомин тим звитягам,
Як одинака рута.»

Стоїть в степу могила,
На ній гамалія…
Пита її вітер
Та й у безодню віє.

Вовки виють понад яром
Чорнії мріють думки.
Може отак ось, боярам,
Мріялись темні гадки.

Місяць стає опівночі
Повен і крові, і сил.
Диво Купальської Ночі,
Диво Ярилових Крил.

Скаже колись сокровенне,
Миле, таємне, чудне,
Те що чекав я таємно,
Те і віддасть, те одне…

Молодість, силу, наснагу,
Волю і душу мою,
Те що чекаю. І спрагу
Миттю загасить мою.

Мушу я ждати любові,
Мушу губити її,
Мушу жадати я крові,
Милої крові з землі.

Себе в нащадках – не бачу,
Хочу побачити знов
Предківську віру, а значить —
Бог поверне мою кров.

Віра, Надія, Кохання…
Всесвітів чорна імла.
В тих сокровеннійших знаннях
Ніч на Купайла була…

Минають дні за роком рік,
Летять години наче хмари.
Вже батьківський згубився оберіг,
Вже зайнялись червонії пожари.

Десь там осталися кохання і любов,
І море синє, і горласті чайки,
Остила вже палка, юнацька кров
І вже казками бачу власні байки.

Давно вже пожовтів зелений клен
Моєї юності, моїх років гарячих.
Ізтліло полум`я моїх знамен
І сліпота чадить з очей незрячих.

Співають все сумніше за вікном,
З майданів, знову зайшлі міністрелі.
І не пройду я вде імлястим дном,
Залишусь байстрюком у новій ері.

Минула казка із дитинством геть,
І небо посіріло, стало темним.
На обрії щось дивне постає,
Чимось важким, жахливим і непевним.

Червона троянда в снігу забуття
Загасла, замерзла і кригою вкрилась.
Червона троянда волає в життя,
Над нею, сокирою смерть нахилилась.

І кликає серцем, троянда моя
Весняне тепло і травневі дощі!
Та змерзла під снігом, як в кризі земля.
Холодні мов смерть життєдарні ключи.

На сонячний промінь чекає вона,
Що зцілить їй серце і радість проллє
У душу замерзлу, під кригою сна
Та льодом навколо усе постає.

Не прийде до неї у сонці весна.
Під снігом, навіки заснула вона.

Падає білий сніг,
Як передтеча зими.
Падає небо до ніг
У завірюсі пітьми.

Нові срібляні комахи
Крижані сані везуть.
Знов Снігова Королева
Вийшла у свій довгий путь.

Білим прапором йдуть коні,
Полозки дивно свистять.
Погляд її був суворий,
Очі її майорять.

Випалють холодом очі,
Візьмуть у кригу серця.
Зірками стануть крізь ночі
Дивні легенди Творця.

Чорним вороном злетіла
І за море понеслась
Моя доля сизокрила,
Десь за море забралась.

Моя доленька лихая,
Утікаєш з часом ти.
Все сіріше і чорніше
Мого світла кольори.

Забраася гамалія
Прямо в душу, серце дме.
Я душею не старію,
Просто серце може жме.

Не забрати мою долю
Чорним чаклунам лісів.
Не забрати в вовка волю,
Бо він вільний син степів.

Чорним вороном злетіла,
І за море понесласью
Моя доля сизокрила
Десь за гори забралась.

Заворожи, чаклунка мила,
Щоб позабути все навік.
Щоби розкинув буйні крила
Й піднявся вітер-оберіг.

Щоби ласкава Берегиня
Мене у раї прийняла,
І знов зростила наче сина,
До себе в хмари забрала.

Лиш закриваю свої очі —
Знов тії ж мріються думки.
Безсонні мої темні ночі
З її легенької руки.

Не хочу щоб вона забула,
Коли іншого пригорнула,
Її у серці мрію я…

Та взявши мою душу грішну,
Пішла по людях й рознесла
Мою нудьгу за нею ясну…
І посміялася прекрасна
Й навіки спокій забрала…

Ходила відьма оболонком,
Забутим лугом тим пройшлась.
Знайшла бурштинок, і галчонком
У небо, в хмари, піднялась.

Забуту пісню проспівала,
Свою нудьгу переливала
У зрі, місяць в вишині,
Щоб чули люди на землі
…про її лихо…

«Щож ж ти, милий,
Залишив дівчину одну,
Козак відважний, горділивий,
Мене віддав на самоту,

Не спала що безсонні ночі,
Тебе в віконце виглядала,
Що продивила ясні очі
І сподівань поназаймала.

Куди ж ідеш ти, світ коханий?
Навіщо відьму покидаєш?
Невже є краще хто за мене?
Невже ти мене забуваєш?