Доктор Клаус - Святошинська осінь

***
Кудись біжить від мене залізнична колія,
У ніздрі б’є кіптявою вагонів,
По схилах в’ється давня стежечка моя,
Окраєць хліба на малій долоні…

Там навесні парує-дихає рілля,
А восени чомусь так легко й сумно…
Вогню із печі, диму з димаря
Не розгублю, не втрачу нерозумно.

Віталію, Олежки, Женю і Сашко,
Чи пам’ятаєте роки ті безтурботні?
Чи залишилося в душі, чи не зійшло
Дитяче хвилювання і неспокій?

Було між нами бійок і сміхів,
Образ, примирень, – сліз ми не жаліли.
Немов порозліталися птахи,
Як виросли, міцними стали крила.

Минуло стільки літ, і ще мине багато, —
Я ж, затаврований іменням «городський»,
Ніколи не забуду першу школу-хату,
Обличчя вчительки і пахощів весни.

Може, диво станеться – і минуле верне,
Як не в цьому світі, то на тім – напевно,
Де гнітючість ночі та омана ранку
Під промінням Вічності сплинуть до останку.

І шляхами земними по небесних трасах
Псалми переможні у словах-прикрасах
Розлетяться в безмірі, зорями спочинуть,
Твої сни далекі спомином омріють…

Прокинься, розуме, зледачілий байстрюче!
Сни твої й згадки – зброя навісна.
У пам’яті, мов нездоланні кручі,
Ще височіє давнішня весна.

Та вже оддалік маячить надія —
У вірі скріплена обітниця стара.
Простуючи до неї, плоть змарніє,
Душа ж повік лишиться молода.

Мов неполитий саджанець – кохання без майбутнього,
А всі палкі слова – немов мелодія вві сні.
Немає на землі нічого незабутнього, —
Багато нездійсненного на ній.

Обставини тяжкі колись назвем ми долею
І слово безнадії кинем спогадам на скон.
Не нашою, на жаль, керовано те волею.
Чому ж мої так груди стискує воно?

Мине ще час – і ти мене забудеш,
І вогник, що горів у грудях, згасне.
Найдужчі навіть спогади не зможуть
Збудити те, що вмерло передчасно.

Важкі думки отруюють кохання,
Що серцю спокій не бажають дати:
Як я тебе кохаю, ти ніколи,
Ніколи так не зможеш покохати.

Запам’ятай мій голос назавжди, —
У ньому я для тебе залишуся.
Хоча попереду маячать нам світи,
Назад, якби й хотів, не повернуся.

Згубився наш цілунок у роках,
Де руки відчували любий потиск.
Та восени злетить у небо птах,
Наспівуючи: «Ось ти, ось ти, ось ти…».

Чекання біль і сльози зустрічі, і радість…
Хто знає все оце, усе це пережив?
Ні, іншої такої ти не знайдеш, —
Немає іншої такої на землі!

Замислилась, стоїть бабуся-осінь,
Аж світить латаною свитою земля.
А ти ідеш, і зрідка ноги човгнуть.

Куди ж мені?.. Попереду – журба,
Слів недоречних артистичний випад
І погляд, кинутий раз по раз навмання…

Заблисло враз на споді мого серця,
Мов жар забутий через попіл років,
Німе ще слово чи відлуння кроків,
Що ними доля набігає та сміється.

Полину думкою назад у чорні ночі —
Вперед ці очі кличуть мене знову.
До них непевну я веду розмову
Про сни мої й тлумачення пророчі.

Усмішка Ваша чи списом, чи ліком
Обернеться для змученого серця.
Роки шалені вже не стратять віку,
Якщо страждати знову доведеться.

Не знав ще, хто Ви, звідки, як далеко
Щодня повз мене йшли, віддалені шляхами
Старого Міста… Лише жар-птахами
Здіймався погляд Ваш так ніжно й легко.

Забулося далеке віршування,
Не годен був знайти слова високі.
Лиш присуд озивається жорстокий:
Не згадувати, де зійшла ця зоря рання.

Зневагу, сором, усміх ледь з презирством —
Все зрозумію. Лиш нестерпним буде
Постійний сумнів, що чигає всюди,
Підмінюючи щастя псевдодійством.

Та радість розливається у грудях,
Як уявлю, що знову Ваші очі
Навпроти мене зблиснуть і жіночі
Тендітні риси спляче серце збудять.

Я вірю… і коли надмірна радість
Бурхливим морем в серці закипить,
Коли ні вир життя, ні квола старість
Ту надприродну силу не спинить.

Коли п’янке безумство враз накриє,
Розквітне різнобарв’ям краєвид,
Захоплена чуттєвість зрозуміє,
Як танцював безтямно цар Давид.

Я вірю… коли будень запанує,
Замерехтить у далині мета
Й стривожена надія помандрує
Туди, де мешкає примара лиш сама.

Тоді, спинившись поглядом далеким
Аж ген за обрієм, я саме там
Побачу віри знак, в якій крізь спеку
Ступав у Край прабатько Авраам.

Я вірю… в час, коли глибока туга
У серці лютим змієм засичить,
Підступна думка, наче зрада друга,
Зі споду серця зрине, щоб збудить

Страхи минулі, а в очах постане
Колишній жах, що сумнів живить знов.
Молю Тебе, нехай в надії дане
Цілюще Слово ситить мою кров!

І як коханої єдині в світі очі
Імлою безнадії віддалить
Жорстокий присуд і у пітьмі ночі
Німе питання в небо полетить,

У серці пролунає тиха мова,
Цей ніжний дотик вітру до щоки:
«Коли самотність огорне раптово,
В ту саме мить Мені найближчий ти…».

Перед Тобою – сотні літ і миті,
Враховані і зважені серця,
Дитинства ранки, в старість перелиті
У душах, що мандрують в забуття.

Безумство сильних стріне протидію,
Розумні засоромляться вінця.
Коли б лише промовити «я вірю»
У млосному передчутті кінця.

Яким самотність словом огорну?