Сергей Москаленко - Альманах-1. Клуб любителей поэзии «Людмила». Житомир. 1998 год

* * *

Ти дав мені відчути силу крил,
Звільнив мене, дав поштовх до польоту,
І я повірила, що крізь життєві сльоти
Я знов дістануся до сяйва Вічних сил.
Ти дав мені важливе розуміння,
Що є життя – і є політ. љ біль.
А біль – то від дошкульного невміння
Повірити у силу своїх крил.
Ти дав мені багато. Лише мить,
Що зветься у житті так просто: зустріч.-
А я – вже птаха і лечу в блакить,
Бо світ неволі моє сердце злучив.
Ти нибо випадково, мимохіть
Вернув мені надію на величність.
Ти дав мені багато: ЦІЛУ МИТЬ,
Що зветься у житті так просто: ВІЧНІСТЬ.

* * *

Знайти себе в загубленних світах себе,
Відкрити світ в відзначенних шляхами душах
Й збагнути врешті-решт, куди той шлях веде,
Що ти по ньому у неспокій рушив…
Знайти себе в забутих долях мрій,
В дитинстві Всесвіту, в бажаннях божевільних.
І в щирій радості вловивші сенс надій,
Відчути себе на хвилину зовсім вільним…
Знайти себе у не-собі хоча б на мить
І раптом в нісенітниці життєвих правил
Відчути серце світу, що в тебе болить,
Бо кожний світ на щастя має право…
Знайти Життя в загубленних світах життя,
Відчути Світ, що в Дусі стане сильним…
Знайти Себе, збагнувші зміст буття,
Й хоча б на мить від світу стати вільним…

* * *

Зів'яли листя, мов беззахісна самотність бога
В глубокій осені розірваних людскіх сумлінь.
Веде в ніщо чіясь земна, сумна дорога,
Й самотність бога – мов шматки волінь…
Звітяжний дух згаса в листах приречень,
На мить оголює їх зміст осінній дзвін…
І шлях в ніщо для них також доречний
З багаття певних помилкових змін…

* * *

Які дороги вимережують роз'єднаність сердець?
Чи ті, що розгалужені, мов віти від одної?
Чі ті, що вимальовують невичерпаність коєнь,
Що долям вказують їх напрям навпростець?
Які закони виправдовують роз'єднанність доріг?
Чі ті, що вплетені з смутку змінним вітром;
Чі ті, що виправдовують невиправданність світу,
Що ти лишив його по заду й не зберіг?
Чому не визнана у Всесвіті незмінність почуттів?
Чі то для розвітку нам треба щось втрачати?..
Та десь є віра, що у суті всіх кінців
Завжди народжується знов новий початок…

* * *

В жадібной цеглінній пащі псевдосвіту,
Вирваній із пекла шматом небуття,
Виснажені душі, втомлені від Світла,
Крають у безодні сутність Каяття
Звичне божевілльля, мороком розтяте
Прагне розірвати смугу вогких зір.
Стогне від поклонів Світло розі'пьяте

…Вариации.

…Мне приснилась большая зелёная рыба,
у неё были странные фиолетовые глаза.
Рядом тихо спал
маленький плюшевый медвежонок.
Сочетание это смешным показалось
и напомнило танец ипохондрических лебедей,
бронетранспортёр,
мрачные августовские ночи.
А ещё мне приснился солидный батончик,
в шоколаде арахис и натуральная карамель:
если кто забыл,
это жевал ещё Добровольский.
Зарябило в глазах от такой мешанины
и подумалось: «много непозволительной ерунды
снится нынче мне,
надо бы что-то и поважнее.»
И тогда мне приснились: последний троллейбус,
нарушающий сладостную полночную тишину,
ржавый скрип дверей,
гул разгоняющегося тела.
…Всё незаметно переменилось,
что приснилось. На этом закончились грёзы…
Много дней назад
я, улыбающийся безвольно,
попытался найти незабетанированную брешь
у стены нерастаявшей, открывающей новый мир,
и пора уж туда отправляться, но только
некого искать.
…А уже под конец мне приснился образ,
удивительно нежный, как шелест розовых лепестков,
тихий шум воды,
ряд осторожных прикосновений…

* * *

Никого я сегодня не встречу.
Даже если без цели останусь
и с мечтами навеки расстанусь,
никого я сегодня не встречу.
Почему обязательно Таня?
В поднебесном бездушном пространстве
о каком говорить постоянстве,
почему обязательно Таня?
Если Ира, та разве что третья…
О второй говорить не хочу я,
и о первой совсем умолчу я:
если третья, то разве что Ира.
Почему непременно?… На воле,
В чистом поле, в дыму, на футболе
не уснёт беззащитная лира,
а заплачет чужими устами;
на светило большое смотреть я
стану долго, без страха и боли,
все ошибки, как в школе, отмечу.
…На простом пятиреечном стане
десять нот поменялись местами:
почему обязательно Оля?
Никого я сегодня не встречу.

* * *

…Ах, Аня, Анюта,
на «Ах» – ни минуты,
одета, обута,
для лета как будто —
не тут-то, и то-то:
весёлые ноты, кроты и еноты,
боятся чего-то,
кого-то, и – нате! —
опять на закате
гроза, ой, некстати,
загар или платье —
никто не оплатит,
и лета не хватит,
а это – не тянет,
не катит.
…Красивая Аня
на синем диване,
в вечернем тумане,
в седом океане,
и в ванне, и в бане;
а дальние страны,
что Аэропланы, —
с высокого крана,
с цветного экрана,
с Венеры, с Урана,
несказанно рано…
Почти что саванна,
небесная манна,
пришла ты, нежданна,
вся очень туманна;
совсем первозданно,
чуть-чуть иностранно,
пространно, как странно,
О, Анна!…

Озвученная тень.

…Бесцельно платье теребя, – - – как в старом кино,

ты вяло смотришь сквозь себя – - – в слепое окно,