Панас Мирний - Пригода з Кобзарем

Витерши платком очі, я мерщій одщіпнула двері й чимдуж побігла стрівати папу й маму.

- Отак! - каже мама.- Не застали дома та й назад вернулися.

- І краще,- одказує папа.- У гостях тільки б марно стратили день, переливаючи з пустого в порожнє, а дома сидячи, я сьогодні "Кобзаря" дочитаю.

"Господи! Що ж мені в світоньку робити? Як отого "Кобзаря" на місце положити, щоб папа не дізнався, що я його брала?"

- А ти чого така розстроєна?.. Плакала? - глянувши на мене, питає мама.

Коли це біжить Гриць, радий та веселий, і почав розказувати мамі, як ми в піжмурки грали і як фрей-лен Луїза так і не знайшла мене.

Фрейлен Луїза почала розказувати мамі, як ми по-чесно вели себе та як гарно гралися.

Мама радо слухала те оповідання гувернантки. Вона завжди була рада, як їй вихваляли нас, а не гудили.

- Вот умные дети! Так всегда ведите себя, чтобн другие бьіли вами довольны! - гладячи нас по головах, казала вона.

Мама розказувала нам, як вони їздили, яка тепер дорога гарна - хоч котися! - і яка вона рада, що проїхалася в санях по снігу.

Коли це увіходить до нас папа затурбований.

- Чи ніхто не брав у кабінеті книжки? - питає.- Лежала на столі, а тепер немає.

- Якої книжки? - спитала мама.

- Та все ж тієї, "Кобзаря"! - сердито одказує папа.

Ми з братом зглянулися й поопускали очі… Я чула, як у мене серце билося!

- Ми в кабінет не ходіл,- здвигнувши плечима, одказала фрейлен Луїза.- Ві, деткі, в кабінет не біл? - повернулася до нас.

- Я хоч і був, а книжки ніякої не брав і не бачив,- одказав сміливо брат по-французькому.

- І я не брала,- ледве чутно вимовила я.

- От дивіться: і злодія не було, і батька вкрадено! - жартівливо сказав папа і пішов від нас у дівочу допитуватись, хто з дівчат прибирав у кабінеті, чи не перекладали, бува, книжок із столу на яке друге місце.

Я сиділа, як на вугіллях, і, не слухаючи, що говорила мама, дослухалася, як папа турбувався, розшукуючи книжки.

- І, певно, ти, Грунько, прибираючи в кабінеті, зняла її з столу й ткнула куди між другі!- їй-богу, барин, я нічого не перекладала,- божилась Грунька.

- Не перекладала! - перекривив її папа.- А де ж вона поділася? Іди собі геть! - сердито промовив він і почав перебирати книжки, що лежали у нього в кабінеті на етажерці. Чутно було, як він виймав їх, стукав одну об другу, перегортав листочки, роздивлявся й знову клав на місце. Потім увійшов до нас.

- Усі книжки передививсь, а "Кобзаря" нема! - сумно вимовив він.- Видно, якісь рукаті коти були! - додав, сідаючи біля нас.

- Не велика шкода, як і пропала,- усміхаючись, вимовила мама по-французькому.- Пейзан ніколи нічого доброго не напише.

- По-твоєму, пейзан і не чоловік! - неласкаве одмовив папа.

Тут саме увійшов лакей закликати до обіду. Ми всі встали й пішли до столової. Папа посліднім звівся і йшов позаду нас, хмурий та задуманий.

Увесь обід він був таким, мало що їв і, як сич, надувшись, сидів. Я раз по раз боязко позирала на нього; мене страшенна досада розбирала, що я йому заподіяла такого жалю, та ще й не призналася. А тепер уже пізно було, треба було одмовчуватись і далі таїтись. Це мене найбільше всього клопотало, і я дуже невесела сиділа за столом.

- Що це ти? За книжкою так зажурився? - під кінець обіду питала мама в папи.

Папа якось безнадійно махнув рукою, встав і, не дожидаючи кінця обіду, пішов до кабінету.

На велику силу діждала я, коли почали всі з-за обіду вставати, і мерщій побігла до себе в хату.

- А папа дуже журиться, що книжка пропала! - замовила я до Марти.

- Журиться? - перепитала вона, зазирнувши в мої засмучені очі.- Та й ви трохи не плачете? Панночко моя люба! - весело затараторила вона.- Не дивіться так сумно, щоб не помітили, що ви книжку взяли. А ми ту книжку крадькома знову положимо там, де вона й лежала. Який тоді буде радий барин, що знайшлася!

Те мене утішило… "Справді, ми положимо книжку на столі, як папи не буде дома; а як він вернеться та побачить книжку, то як зрадіє!" - думала я і швидко забула про свій сум і досаду.

За вечірнім чаєм пала, виспавшись після обіду, уже здавався веселішим, а на другий день за клопотами по хазяйству та по службі й зовсім не згадував про книжку.

Так пішли дні за днями. Папа зовсім заспокоївся, та не заспокоїлась мама. Вона ще увечері того дня, як пропала книжка, усіх дівчат і лакеїв розпитувала та перепитувала, чи не брав хто тієї книжки з кабінету, а потім крадькома назирала за всіма, чи не виявиться вона в кого.

Книжка не виявилась. Нам з Мартою шкода було односити таку гарну книжку так скоро, і ми кожної ночі, як мене одсилали спати, упивалися, вичитуючи журливі пісні та сумні оповідання. Найбільше всього нам уподобалися "Тополя", "Катерина" та "Нащо мені чорні брови". Скілько разів ми їх перечитували і скілько сліз пролили над ними! Марта напам'ять витвердила "Плавай, плавай, лебедоньку" і "Кохайтеся, чорнобриві", а вже найбільше "Нащо мені чорні брови, нащо карі очі". Раз я чула, як вона, тихенько виспівуючи, підбирала голос до тих слів.

- Панночко! - одного вечора похвалилася вона.- Ох, коли б нам через ту книжку лихо не склалося.

- А що? - питаю.

- Та я, дурна, співала на кухні "Нащо мені чорні брови". Дуже ця пісня усім подобалася! Видно, хтось із дівчат про мою пісню барині доніс, бо сьогодні мене бариня допитувалась: яких-то я нових пісень виспівую і де їх навчилася? Насилу вибрехалася, що як на село мене посилали, то я там нову почула та ото й співала на кухні. "Ой, гляди,- кажуть,- чи, бува, не з тієї книжки, що в барина пропала?" Та так на мене прикро-прикро подивилися. Треба нам дуже стерегтися, бо тепер за нами будуть наглядати.

Вечора зо два ми постереглися і не здіймали з груби любого нам "Кобзаря".

Трохи перегодом після того лучилося якесь свято. Папа на весь день кудись поїхав з дому, фрейлен теж одпросилася в город провідати свою знайому, а ми, діти, зостались з мамою дома. Після сніданку мама заклопоталася над чимсь, а нас з Мартою одіслала гуляти. Не довго ми вигулювали, бо було холодно; змовились вернутись у мою хату та, зачинившись там, зняли "Кобзаря" з груби і ну його вичитувати! Гриць ще не чув "Катерини", і я почала читати. Сидимо всі купкою; Марта та Гриць нагнулись надо мною, слухають, а я тихенько їм читаю. Байдуже нам про все на світі! - так я зачиталася, а вони заслухалися.

Коли це двері - рип! - і перед нами, наче виросла, мама!.. Ми з Грицем так і прикипіли над книжкою, а Марта, мов її що шпигнуло,- зразу підвелася і, як свічка та, перед мамою стала.

- Що це ви читаєте? - спитала мама й глянула на книжку.- Так ось де він, той "Кобзар", що пропав у папи! - з притиском у голосі промовила.- То це ви його украли?! - скрикнула на всю хату, і якісь хижі огні засвітили у її очах.

- Стидовище, страмовище! Украсти в папи та й не признатися? - почала вона нам сердито виговорювати.