Панас Мирний - Повiя

- А може, ще стаканчик? - попитала Христя.

- Нi, дякую. Пора спати, бо завтра рано вставати. На добранiч вам! - уклонившись, сказав Кирило i пiшов з хати.

Христя зосталася сама у хатi. Сама бiля самовару, над стаканом чаю, котрий, недопитий i холодний, стояв коло неї. Нащо його допивати, коли нi З ким допити? Одинока, з своїми самотнiми думками, вона сидiла за столом. Вiд нагорiлої свiчки здiймався неясний свiт, з дверей i розчинених вiкон розливався морок по хатi, ходив легенький вiтерок i хитав той свiт i ту темноту, а разом Христинi думки… А вони, наче голуби, розсипалися по сiрiй сутанинi куткiв i звiдти свiтили то темними очима пригаданих людей, то обзивались до неї своїми глухими голосами.

Ще нiколи Христi так не було, як сьогоднi. Випадки цiлого дня i перекази вечора становили її в такi постанови, в яких вона досi нiколи не була або нiколи не звiдувала. Життя, справжнє життя заглядало їй у вiчi своїм суворим поглядом, будило такi думки, котрi нiколи не западали в її голову, здiймали такi питання, котрi вона досi нiколи не чула. Одинока, на всiм свiтi одинока, тепер повинна розiбратися серед своїх важких думок, повинна рiшити, що вона серед сього бурливого моря, куди їй напрямити свiй легкий човен по кипучих хвилях життя? Важкi то питання! I з могучим розумом людям часом не пiд силу, а то їй, безталаннiй, наодинi! Недаром сунуться її безсилi руки з столу на колiна, клониться i пада важка голова на високi груди, блiда немiч укриває рожеве личко, закриваються яснi очi. А думки пiдхопили на свої легкi крила i мчать, мчать ген у рiзнi сторони; то ткнуть її у пройшлу бувальщину, освiчуючи iншим свiтом, - то вона була гiрка та непривiтна, а тепер здається ще непривiтнiшою, бо винуватить сама себе Христя у таких випадках, в яких вона не почувала себе винуватою… То зостановиться на теперiшньому часi - i здається вiн їй такий обридлий та безодрадний. То Знову понесеться у будучину шукать мiсця для себе. Почувалося - нема їй мiсця такого, немає кутка нагрiтого! Повiя… Повiя… як вiтер вiється по полю, як птиця носиться по вiтру, так вона по бiлому свiту. Розумний чоловiк Кирило, та не дурна i баба Оришка. Одним словом, наче тим ножем, очертила вона її безталанне пробування на сьому свiтi. Кирило каже, вона дурна. Ох, не дурна вона, а страшна. I говоре якось страшно, наче у душу залазе, i слова каже троючi, до самого живця тими словами проймає. "Вiдьма вона, вiдьма… через те i пророкує", - рiшає Христя i сама струшується. Голова її клониться все нижче, сама вона згинається все дужче, наче хоче удвоє перегнутися, у клубочок скотитись, щоб не дивиться на хату, бо там у глухих кутках засiли її живi думки, манять її глянути на себе, кривляться i кепкують iз неї.

Свiчка зовсiм нагорiла: довгий гнiт, наче палець, виглядає з синьої горошини свiту i туманить i без того сумнi померки хати. Це зразу щось трiснуло, свiтонуло. Христя кинулась, пiдвела голову. Криваве зарево пожежi здiймалося з-за гори, з слободи i осiяло усю хату. Христя вiд нестямку кинулась до вiкна. Серед чорної темноти наче що роздимало страшенними мiхами горно, палала хата унизу, над самим ставом. По його соннiй хвилi одбивалися, бiгали огненнi струмочки, з бокiв жовтiли своїми оселями хати… Щось десь залопотiло, неначе побiгло… собака страшенно завиває, ревнула скотина iз жаху. Ось i нестямний гук людського лементу роздався над сонною слободою i завихорився разом з цiлим оберемком огненних язикiв та iскор, що шугонули у темне небо з горiлої хати. Ось знявся чорний дим, заклуботав серед ясного багаття, по обiк першого пiднявся другий огонь, наче з пекла дихнуло довгим огненним язиком, лизнув темну околицю неба… То вже щось друге зайнялося - не видко, повiтка чи хата, тiльки щось друге. "О людочки, рятуйте!" - почулося Христi, i в першу мить вона мала була кинутись в вiкно на помiч, та, спохопившись, повернулася у дверi… На бiгу вона зачепила стул ногою; дубовий i важкий, вiн, наче зважнiло, грюкнувся додолу. Страшний стук пройшов по всьому домi. Христя нестямно скрикнула i впала. Розхристана, розкуйдана, без очiпка, Оришка перша ускочила в хату до неї. IIаче кiшка, вона стрибнула через порiг i замерла вiд нестямку, повернувши своє хиже лице до вiкна. Страшна вона: в неї скандзюбилися ноги, очi вивело з лоба, i в її темних зрачках, мов на ножi, виблискувало червоне зарево пожежi. Христi здалося, що настав страшний суд i сам луципiр вилiз з пекла i став коло неї… Вона, припавши ниць до долiвки, сама не пам'ятала, як страшно на увесь дiм лементувала.

- Що там таке? - почувся неспокiйний голос Кирила, i вiн убiг у хату.

- Тi-i… лишечко! - тiльки i вимовив вiн i зараз кинувся до Христi. - Панночко, панночко! Оханiться! Господь з вами! То на слободi горить, вiд нас далеко. Не бiйтеся.

Людськеє тихеє слово, слово утiхи, покоєм вiйнуло на неї. "Це ще не страшний суд, коли такий ласкавий голос роздається бiля неї", - подумала вона i, хоч не вставала з долу, оже затихла.

- Устаньте! Господь з вами! Нуте, я вас пiдведу! - сказав Кирило, беручи її пiд руки.

За помiччю його Христя устала. Вiн мерщiй постановив стула, i вона, як вальок глини, повалилася на його.

Вона сидiла якраз лицем до пожежi. Поперед неї у страшнiй нестямi закостенiла Оришка, ззаду, держачись за стула, стояв Кирило. Вiн стерiг її, щоб вона знову не впала.

А пожежа все розгорялась та розгорялась. По сторонах тих двох високих куп огнiв здiймалися нижчi, зливалися i страшенно iскрили. Та тепер уже не так було страшно. Чутно, що прокинулись люди, з безнадiйним криком i лементом чулися голоси помочi i рятунку: "Води! Води! Мерщiй води! Де вiдра? Давай сюди вiдра! Лий! Ламай тини! Налягай! Налягай!.." I трiск, i ляск, шкварчання води - все те злилося докупи.

- А як по моїм примiтам, то се Кравченко горить, - сказав з-за спини у Христi Кирило.

Оришка, неначе хижа птиця, повернулася до його i зразу кинулася з хати.

- Ку-уди! - гукнув Кирило, ухопивши ззаду за сорочку. - Нi з мiсця! Оришка, застогнавши, ухопилась за лице руками.

- Ох, вiн… вiн… Запалили… запалили… - зашипiла вона своїм глухим голосом.

- Хто запалив? Кравченка запалено? - боязко спитала Христя.

- Та не слухайте дурної… Ще хто його знає, вiд чого то пожежа, а вона вже плеще "запалили", - сказав Кирило.

- Запалили, запалили! - не вгаває Оришка, бiгаючи вiд нестяму по хатi. - Далебi, запалили! Не я буду, коли не запалили! Де тому огню узяться? Юдами запалено!

- Та перестань, чортова сорока! - скрикнув Кирило на неї. - Мов той дурень товче воду - одно своє: "Запалили! запалили!"

Кирило такий, що побiгти б i на слободу порятувати, так дворище нi на кого покинути. Двi одурiлi вiд ляку баби були небезпечними сторожами, так що й коло їх, наче бiля малих дiтей, приходилося ходити, доглядати. Кирило то вговорював Христю, то гукав на Оришку, поки огонь, не зробивши свого, почав помалу стихати. Його несита жага та ненажерливiсть, ковтнувши своє, притомилися, довгi язики уже не здiймалися вгору, не лизали чорного неба, а купою багаття трусились на самiй землi. Зз'є тепер гомiн людський, їх крик i гук росли, ширились. Здається, вони зрадiли, що здолали ненаситного звiра, i зразу всi загомонiли у сто язикiв, загукали у сто ротiв. То був неясний гомiн i гук, але вiн давав ознаку, що вже минулася та лиха година, що його знiмала, що настав iнший час, час запомоги та клопоту про минуле.