Панас Мирний - Повiя

- Приїхала, - одказала, усмiхаючись, Христя.

- При должности какой состоите али гулящая? Христю мов хто у правець поставив вiд того питання, вона аж скорчилася.

- Ну, от уже i почне! От i почав! - крикнула Марина. - Тобi яке дiло? Заськи! Не знаєш?!

- Не извольте гневаться, Марина Трохимовна, не извольте гневаться. Я, значит, все доподлинно желаю знать.

- Швидко зостарiєшся, як усе будеш знати.

- А вот у нас в роте фидфебель всегда говорит: "Вес знать - самый раз!"

- То ж у вас. Хiба в вас, у москалiв, так, як у людей?

- У нас, у солдатов, всегда лучше, чем где-либо. Ничаво сваво, одна вот душа, да и ту каму-либо отдашь на сохранение, - одказав москаль чуло. Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зiтхнула.

- Ти ж кому свою припоручив: боговi чи чортовi? - спитала вона i зареготалася своїй вигадцi.

- Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет. Вот маладушке какой - самый раз!

- О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядiтиме? - спитала знову Марина.

- Старым бабам помирать нада, а маладушкам - песни петь да солдат любить!

- За вiщо?

- Как за што? За то, што солдат - сиротинушка. Один себе на чужой старане…

- О, гарно спiваєш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.

- Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот што я тебе скажу.

- Як саме?

- А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя. Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку… с печки гуся жареново али барана… Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!.. А ты вот баснями соловья кормишь.

- Годувала б його чим i кращим, а як нема чим! - одказала, прикро дивлячись на його, Марина.

- А нет - так i скажи. Тогда на тебе и ответу никакого. Вот у меня в солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! - сказав москаль, витягнувши з кишенi семигривеника грошей i брязнувши ним об стiл.

- Нi, нi, - кинулася Христя. - Бога ради не треба! Я нiчого не хочу! Спасибi вам! Я прийшла одвiдати подругу.

- Ну, ты не хоч, так, может, кто другой хочет, - сказав москаль, посунувши семигривеника до Марини.

Та покiрно взяла, зап'ялась платком i вийшла з хати. Христя зосталася удвох з москалем, їй було i боязко i не по собi.

- Хорошая эта баба, Марина, - помовчавши, почав москаль, - Совсем хорошая, вот только хохлушка… Иной раз такое скажет - никак не разберешь. Да вот у нее только муж лихой! У, лихой!

- А вiн же був смирний! - обiзвалася Христя.

- Да смирный то он смирный. Только больно много зашибает. Как жарнет - небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает. На меня один раз с ножом бросился. Не увернись я - вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый!

- За вiщо ж вiн на вас зло таке мав?

- Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое - муж он, всегда пьяный. Как его пьяного любить жене? А второе - я их квартирант. Ну вот, он и начал ревновать ее ко мне.

На той час саме вернулась Марина, несучи в руках пляшку горiлки i пiд рукою пiвпалянички.

- Се все про того iрода балакаєте? - спитала, викладаючи на стiл свою куплю. - Осточортiв вiн менi, хоч не згадуйте! - додала вона, хмурячись.

- Не, не, не будем. Потчуй-ка гостью! - сказав москаль.

- Я не п'ю. їй-богу, нiчого не п'ю. Спасибi вам, - подякувала Христя, коли Марина пiднесла їй чарку горiлки.

- Ну, як хочеш, - одказала та i перекинула собi у рот чарку. - А горiлка добра. Випила б.

- Да что же, как не пьет? - умiшався москаль. - Ну, и не нада. Я за нее выпью.

I москаль, усмiхаючись i кланяючись, вихилив одну, посмакував, крякнув, сказав: "Да, добрая" - i налив другу.

Христя ще посидiла трохи, послухала, як Марина жартувала з москалем, випиваючи по повнiй, потiм пiдвелася, попрощалася i пiшла.

- I к бiсу, коли не хоч! - сказала Марина, як Христя на її прохання посидiти ще не здалася. - Нiс копилиш - к бiсу!

- А бабенка ядреная! - скрикнув москаль.

- Думаєш, путнє що? - сказала Марина. - Така ж боска, як i всi!

- Значит, наш брат Савва! Эх, едят ее мухи! - скрикнув удруге москаль, даючи Маринi з усiєї сили раза по спинi.

- Хоч би тебе кат так опiк! -гукнула та, угинаючись, i стусонула москаля кулаком межи плечi.

Того ж дня увечерi заїхав по неї Колiсник, i вони поїхали в губернiю. Всю дорогу вiн був сумний та неговiркий, ще мов сумнiший, нiж як виїжджали з Кута. Христя думала про Довбнiв, не питала, чого сумує старий, вiн мовчав.

Приїхавши другого дня надвечiр, вiн зразу пiшов на свою половину i заперся. У Христi серце болiсно занило, як вона глянула йому услiд: похнюпившись, поколихав вiн, наче п'яний. Вона довго не спала, думаючи про його. Що прийшлося вислухати старому дома вiд жiнки? Недаром вiн осунувся так, опустивсь, їй здавалося, що вiн повинен її кликнути, вона сама поривалася скiльки раз iти до його, чи не виговоре вiн перед нею свого лиха i чи не повеселiшає хоч трохи. Та кожен раз її зостановлювала перед зачиненими дверима думка: вiн утомився з дороги i спить. Хай завтра. Так Христя i заснула. А Колiсник?

Вiн, поставивши свiтло на невеличкому столику в головах кроватi, лiг на спину, понурим поглядом озираючи хату. По стiнах, оббитих темними шпалерами, по глухих кутках снували тiнi, одна бiла оселя виблискувала, обдаючи хату зблiда-жовтуватим кольором. У тому жовтуватому мороцi по темних стiнках снують його зляканi думки. По глухих кутках вони зступаються i визирають до його таємними обличчями давньої давнини. Ось його батько, високий кругловидий рiзник, котрому з почотом скидають шапки i низько вклоняються всi городянськi мiщани. Ось i мати, низька натоптувана перекупка, говiрка, балакуча, говоре - мов горохом сипле i все так до прикладу, все такими поговiрками, котрих вона мала цiлий ворох на всякий случай. Що не видума Петро Колiсник - нiхто краще вiд його не видума, а послухати товстої Василини зостановлювались не раз i пани серед базару, дивуючись, де в неї тi слова беруться, i думаючи: "Сам розум поверта її язиком". Всiм навдивовижу далася та пара людей! I розумнi, i живуть согласно, i сина того, єдину свою дитину, добру навчають не дома, а в школi, де i панськi дiти учаться. "Дома балуватись буде, а до свого ремества привчати - ще рано", - казав батько. "I справдi, хто бiля його дома буде дивитись, ти - у рiзницях, я - на базарi", - довела мати. Костик трохи не з того часу, як став лазити, покинутий без призору батька-матерi, рiс собi самотою. Не закривала йому на нiч очей материна ласка, не будили ранком її пестощi. "Матерi немає дома, матерi нiколи", - чув вiн кожен раз вiд наймички-куховарки, що разом глядiла i за ним. А батько? Батько бiльше гримав на його. Страшно i тепер йому, коли вiн згадає свої дитячi лiта. У тих людей, здається, не було серця у грудях, не було ласкавостi в розмовах. У його - рiзницi, у неї - базари, i бiльше нiчого. Тiльки вiн i чув нарiкання батькове на малу таксу, тiльки i вислухував перекази материнi про торг. А люди на їх з заздрiстю дивились i казали: "От хто розживається-багатiє". Непривiтною стороною тих щоденних клопот становилося життя перед його молодими очима, не будило воно чулостi до людей, а здiймало заздрiсть, недовiр'я.